…До Полтави 30–31 серпня 1903 року з нагоди відкриття пам’ятника Івану Котляревському наїхала маса гостей. В урочистостях взяв участь чи не увесь цвіт української культури. Віншували «батька» його літературні «діти»: Михайло Старицький, Борис Грінченко, Олена Пчілка, Леся Українка, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, композитори Микола Лисенко, Гнат Хоткевич, громадські і політичні діячі адвокати Микола Міхновський, Ілля Шраг, мовознавець Сергій Єфремов, історики Дмитро Дорошенко, Дмитро Багалій, етнограф Микола Сумцов та багато інших представників української наукової і творчої інтелігенції.
Прибула славно укомплектована команда, тісно пов’язана з Єлисаветградом, на чолі з колишнім його мешканцем Миколою Федоровським. Марко КропивницькийІ. Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, котрі вже теж ходили своїми широкими шляхами.
Відомий удатний господарник і щедрий меценат Євген Чикаленко (теж своя людина в Єлисаветграді), котрий віз із Київа до Полтав делегацію, розповідав: «На свято відкриття пам’ятника Котляревському приїхало багато делегатів від галицьких установ, і ми з Києва разом виїхали до Полтави в одному потягу, зайнявши підряд два вагони. Жартуючи, казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації». Львівський мовознавець Кирило Студинський доповнював його: «Було, отже, нас, австрійських українців, 13 осіб». Серед них письменник Василь Стефаник, історик Мирон Кордуба, посол до австрійського парламенту Юліян Романчук. Стосовно Михайла Грушевського, який тоді проживав у Львові, царський уряд висловив недвозначну засторогу щодо його участі. Певно,через життєві обставини святкування оминув також Іван Франко.
Кошти на спорудження пам’ятника збирали народною толокою. У комедії Карпенка-Карого «Хазяїн» (1900) – згадано той тривалий процес. Як відомо, справу взяла на себе полтавська міська дума у 1894 р. Пожертви надходили туго й лише на початку ХХ ст. малося 14 тис. руб. Очевидно Тобілевич почерпнув дані від давнього знайомого Олександра Русова.
Від 1899 Олександр Русов – шеф Статистичного бюро Полтавського губерніяльного земства. Установа фактично й керувала справою збирання коштів і спорудження пам’ятника Котляревському. Але Русов не завершив початого. Його звинуватили у розбурхуванні селянських виступів навесні 1902 року. На вимогу міністра внутрішніх справ Плеве Русова звільнили з посади і змусили виїхати з України. Подружжя Русових, починаючи з 1882 року, мало свій «єлисаветградський сезон». Розгорнули у місті культурно-освітню роботу, відвідували засідання народницького гуртка «Громада». Про перебування в Єлисаветграді Софія Русова згадує у книзі «Мої спомини»: «Це було тоді одне з найкультурніших міст на Херсонщині. Там була гарна реальна школа та кавалерійське училище… Оселилися ми в хаті старого Тобілевича, батька славетних артистів. Його хата була осередком культурного життя міста».
У п’єсі головний герой, місцевий нувориш Терентій Пузир у відповідь на газетний заклик до збору грошей на пам’ятник кидає хрестоматійну репліку: «Котляревський мені без надобності!» У відповідь отримує від «родовитого багатого пана» Петра Петровича Золотницького (свідомого українця) гнівну тираду: «І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: «Котляревський мені без надобності!» Противно й слухать! Поети єсть соль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з’явились... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам’ятники!.. Поки не даси мені слова, що поїдеш в земське собраніє і пошлеш гроші на пам’ятник Котляревському, доти не сяду з тобою за стіл!» І Пузир здався…
Однак, повернемося знову до Полтави. Денні акції відбулися при великому напливу люду в оточенні кінних рішучих джигітів з Кавказу, що жадібно чекали наказу «Фас!» У натовпі снували туди-сюди шпики-нишпорки. Промови, оплески. День минув більш-менш спокійно.
Увечері в залі просвітницького будинку імені Миколи Гоголя – урочисте засідання. Воно закінчилося скандалом: розпорядники дозволили виголошувати промови українською мовою тільки гостям з підавстрійської Галичини. Піддані російські мусили виступати російською. На знак протесту адвокат Микола Міхновський відмовився від слова. Так само вчинили інші делегати. А Борис Грінченко ще й показово свій виступ подер на клапті.
Наступного ранку в тій же залі влаштували концерт. Зпспівав хор із 200 осіб під орудою Миколи Лисенка. Микола Садовський глузливо прочитав уривок з «Енеїди», де Еней вчить своїх козаків латинської балачки. На сцену проєктували фото та картини про життя і творчість Котляревського. По обіді в ресторані готелю «Магнолія» коштом Євгена Чикаленка провели бенкет на 200 персон. На застіллі їли страви, згадані в «Енеїді»: борщ зі шпундрів з буряками, юшка з пиріжками, келебердинська осетрина з підливою, пелюстки до смальцю з сухарями, сахарний горох, різна дичина до соку, заморожена молочна каша з київськими смаженими горіхами та полтавськими пундиками. Із напоїв пропонували медвідики, пунші та анхизову чикалдиху. Невеличкий штрих до сказаного: українці, за Котляревським, їли морозиво, коли Пушкін ще й не народився!
Увечері в переповненому міському театрі показали «Наталку Полтавку». Возного грав Іван Карпенко-Карий, Терпилиху – його дружина Софія Тобілевич, Виборного — Марко Кропивницький, Миколу – Микола Садовський. Чекали й на Марію Заньковецьку в ролі Наталки. Через недугу її заступила Любов Ліницька. «Кожне речення, висказане з естради, кожен рядок проголошеного вірша, кожен вислів, де б можна було донюхатися протесту проти уряду – все це викликало бурю оплесків, – описував мовознавець Василь Сімович. – Пригадую собі, як такими рясними оплесками засипала зала ту частину твору, де автор устами Петра натякає на комедію Шаховського «Козак-стихотворець», а Виборний нарікає на те, що, мовляв, «москаль наколотив гороху з капустою», що «взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зразу краю і не зазнавши звичаїв і повір’я нашого».
Насамкінець у Чиновницькому саду та Європейському готелі відбулася вечірка, яка тривала до третьої години ночі. Тими святковими днями у фотосалоні Йосипа Хмелевського зробили кілька знімків. На одному з них – 68 учасників свята. На іншому – тільки семеро обраних. Відомо кілька спроб з'ясувати, хто є хто із 68 зображених на першій світлиі.
Наприклад, особу №19 вважали за Панаса Мирного, а з'ясувалося, що це був Степан Іванович Ерастов... Подібна ж історія склалася й з ідентифікацією Левка Мацієвича (№49). На це місце пропонувався й котрийсь із трьох О. Коваленків. Це Олексій Кузьмович, Олексій Васильович та Олександр Михайловичн. Річ у тому, що всі вони разом з Мацієвичем були членами Революційної української партії (РУП) і їх виловлювала царська охранка, вважаючи що під ширмою свята партія хотіла провести свій з’їзд. Рупівців у Полтаві тоді справді перебувало багато. Адже тільки на фото засвітилися Володислав Козиненко(58), Юрій Коллард (27), Аркадій Слатов (17), Степан Ерастов (19), Пилькевич (13). Один з них – Андрій Жук, – котрого немає на знімках, детально і яскраво оповів про нелегальні східчини, про філерів, провокаторів, жандармів та перепетії з ними, про паролі, погоні та засади, що хоч роман пиши. Треба думати, що й один з організаторів РУП Левко Мацієвич теж не нудьгував.
До речі, в сучасній літературі він згадується тільки як технік-інженер-суднобудівник, винахідник в царині підводних човнів, а ще організатор військової авіації. Але відомо, що він, крім організації РУПу, листувався з Михайлом Коцюбинським і постачав його літературою з історії та життя Криму. Перебуваючи в Криму, Мацієвич намагався організувати видання українського журналу.
Внаслідок вшанування Котляревського із Санкт-Петербурга прилетів на місця циркуляр: «В виду связи дела киевской группы РУП с таковою в Полтаве, Харькове, Екатеринославе совместно обсудить все полученные сведения и определить момент ликвидации, для чего прибыть в ближайшем времени по соглашению в Полтаву в штатском платье».
Ліквідація партії призначена на 9 грудня. Цього дня відбулися ревізії й арешти в Київі і на Київщині, в Харкові, Полтаві, Лубнях, Прилуці, Лохвиці. Тяглися арешти аж до березня 1904 року. РУП бала вщент розгромлена. Доволі сумно складалися долі багатьох учасників тих давніх подій.
Професор Студинський завершив пізнішу розповідь згадкою про «три невеселі події, про трагічну смерть трьох учасників свята»: самогубство 1904 р. 13-річного сина полтавського адвоката Перцовича, який «цілою душею приляг до українства» (юнак «замішався», за словами Студинського, у «якесь конспіративне товариство, певно, для російської влади небезпечне, і коли жандарми перевели в нього трус, він, щоб не шкодити батькові, вистрілом з револьвера відібрав собі життя»); адвокат Микола Дмитрієв (1867-1908), редактор часопису «Рідний край», потонув у Ворсклі, намагаючись врятувати дівчину; трагічно загинув 1910 року, випавши з літака під час авіаційних вправ, член РУП, згодом український соціал-демократ Левко Мацієвич».
З огляду на вивихи нашої історії 1920-1930 років, не минула драма й інших учасників полтавської імпрези 1903 р. Співробітниця ВУАН Ольга Андрієвська, промова якої українською 30 серпня 1903 р. була зупинена головуючим, 1929 р. була визнана ГПУ членкинею так званої «Спілки визволення України». У лютому 1930 р. її репресовано і сліди загубилися у нетрях сталінського ГУЛАГу.
Іншій учасниці полтавських урочистостей – матері Лесі Українки – письменниці Олені Пчілці (Ольга Петрівна Косач) – теж «шили» справу «Спілки визволення України», але 81-річна жінка встигла померти своєю смертю.
Той самий професор зі Львова Кирило Студинський, котрий шукав щастя в Радянському Союзі, був розстріляний там в 1940 році.
Леонід Багацький
На світлинах: Гнат Хоткевич, Олександр Коваленко і Левко Мацієвич з його сестрами в українських національних строях; нове прочитання комедії «Хазяїн» – Пузир є, Золотницький є, Зеленського нема...