Їх ніколи не виокремлювали у відповідну групу пам'яток, про них лиш зрідка згадують у контексті історії міста та й то без особливих коментарів. Вони ж – невід'ємна і цікава сторінка архітектурної забудови міста. Причому – об'єкти, так би мовити, повсякденного попиту, без них неможливо уявити наше життя.
17 травня 1893 року в урочистій обстановці за участі губернської та міської влади Єлисаветграда і найповажніших його громадян, духівництва та представників навчальних закладів було відкрито міський водогін. Про важливість його у забезпеченні містян водою казати зайве. Варто лиш відзначити, що протягом довгого часу предметом оглядин і захоплень споживачів води і не тільки їх, була водонапірна вежа. Вона вражала своєю архітектурною величчю, неймовірними, справді художніми візерунками, виконаними з цегли, бетону і скла. На превеликий жаль, вежі не приділяли свого часу уваги ні друковані видання, ні офіційні документи.Тому історія цієї незвичайної промислової споруди чекає свого дослідження.
Автором проєкту вежі, як і всього водогону, був фахівець неймовірного фахового обдарування і працездатності інженер-про\ктувальник Михайло Алтухов (роки життя 1851– ймовірно,1935). У тодішній Російській імперії другої половини ХІХ століття навряд чи була особистість, більш популярна буквально в усіх прошарках суспільства. Важко перелічити усі титули, звання і відзнаки цієї людини. Михайло Іванович облаштовував водогони у Петербурзі, Царському Селі, Новгороді, Вологді, Гродно, Баку, десятках інших міст. І скрізь залишав по собі пам'ять збудованими водогонами. Мав фантастичні заробітки, входив до першого десятка найбагатших людей імперії.
Спорудити вежу було не так просто через специфіку водогону. Адже наше місто лежить у величезній улоговині, у основі якої тече Інгул, що ділить міську територію на дві частини, з яких на більшій розташований центр з колишніми передмістями Ковалівкою і Балкою, на меншій – Бикове, Пермська та Кущівка. Максимальна висота над рівнем Інгулу у деяких пунктах сягає до 20 метрів. Джерела води розташовані у районі Озерної Балки (водоканал) на правому берез річки, основні вулиці центру – на Лівобережжі. Тому запрошені фахівці з різних міст не бралися вирішувати проблеми водопостачання з вежею. За справу взявся тільки Алтухов. Через різні зволікання роботи над будівництвом водогону загалом тривали понад 13 років, над вежею – трохи більше року. Водонапірна вежа конструкції Алтухова у нашому місті була першим подібним об'єктом у системі водогонів, що будувалися у країні. Після міста на Інгулі, інженер спорудив подібні об'єкти у Гродно (Білорусь, 1897 р.) та Вологді, 1898 р. (РФ). Вони служать споживачам тих міст і досі.
А що ж наша красуня-вежа? До 1941 року вона не тільки забезпечувала водою місто. Вона була його окрасою і найвищою будовою, проти якої інші здавалися карликовими. Адже у нашому місті до початку 1950-х років не було споруд вище третього поверху, висота яких не перевищувала 12-14 метрів. Та й вони розташовувалися у низині, над річкою. Водонапірну вежу Аптухов поставив на найвищій точці за містом – Ярмарковій площі. Загальна висота споруди становила до 30 метрів.
4 серпня 1941 року військові підрозділи гітлерівців увійшли до Кіровограда – почалася окупація міста. Воно стало невпізнанним – найважливіші його об'єкти були перетворені на руїни радянськими мінерами: військовики виконували диявольський наказ Сталіна про ''випалену землю''. Жертвами руйнації стала й водонапірна вежа. Підірвати її було не так просто – у мінерів для цього не вистачало ні часу, ні динаміту, міцні стіни вимагали його багато. Тому обмежилися внутрішньою руйнацією – знищили обладнання, резервуари, труби, повибивали двері, вікна. Реанімувати вежу було неможливо. Та ще й населення у період окупації потроху розбирало будову. А у 1944-му, коли червоні повернулися, вони зробили те, що не змогли їхні попередники: розібрали стіни, цеглу використали для будівництва житла навколо вежі. (У одному з будинків по вулиці Володарського деякий час жив автор цих рядків, бачив залишки вежі). Від колишньої величної споруди лишився досить високий горбик добре втрамбованого десятиліттями ґрунту. З цього горбика, на якому стояла колись водонапірна вежа, почали писатися нові сторінки історії нашого міста.
...На початку 60-х років минулого століття двоє друзів – робітників заводу ''Червона зірка'' Ігор Несенко та Володимир Челомбитько захопилися ідеєю створення у місті власної телестудії. На місці водогінної вони спорудили телевізійну. Креслення, вузли, обладнання виготовляли самі у позаробочий час, купуючи деталі за власні кошти. І невдовзі на блакитних екранах кіровоградців з'явилися симпатичні диктори Людмила Сохранна та Микола Левандовський. У телеефір вперше вийшли ''Новини Кіровограда''. До цього у нас відбувалися лиш телетрансляції Києва і Москви. Місцеві передачі спочатку велися на одному каналі кілька годин. Та це вже був прорив у телевізійний світ.
Квітень 1964 року увійшов у історію Кіровограда пуском у дію потужної телевізійно вежі на вулиці Садовій біля міського саду і водойми на річці Сугаклеї. Металева споруда висотою у 190 метрів вагою 300 тон стала найвищою спорудою у місті. Це була суцільно-металева телевежа першого покоління, встановлена у нас після Одеської (1956 рік) та Львівської (1957-й). Вони складені за однією технологією і кресленням, схожі між собою за усіма параметрами, відрізняються лиш висотою антен. З пуском телевежі збільшився час телевізійних та радіопередач, зросла кількість програм. Телебачення, яке маємо сьогодні, починалося з узвишшя на колишній Ярмарковій площі, обраного колись інженером-проєктувальником Михайлом Алтуховим під водонапірну вежу. Те місце теж сьогодні не гуляє. Відразу після того, як з нього прибрали непотрібну тепер телевежу умільців-аматорів Несенка і Челомбитька, там почали споруджувати приміщення для танцювального ансамблю ''Пролісок''. Він діє там і дотепер. А телевежа після чергової реконструкції ''підросла'' до 202 метрів за рахунок монтажу антени і є на сьогодні найвищою спорудою у обласному центрі.
Юрій Матівос