Пам’ятаю, років десять тому один нардеп, здається свободівець, зареєстрував у ВР проєкт закону про декомунізацію нашого суспільства шляхом заміни назв населених пунктів, вулиць, інших об’єктів в Україні, які увічнюють комуністичне минуле. Уважно прочитавши документ, я зрозумів, що у його зміст закладено хибну думку. Адже т.зв. декомунізація – річ половинчаста, бо ж ідеться про очищення українського суспільства від багатолітньої комуністичної ідеології. Та для створення і згуртування нації нам ще більшу загрозу несе русифікація населення, що прямо відбивається у топоніміці.
Адже скільки міст, сіл, вулиць носять російські назви! У самому обласному центрі з 850 вулиць таких майже третина. І вони не потрапляють під декомунізацію, отже ефекту від нововведення чекати нічого. Але нардеп на листа не знайшов за потрібне відповісти. Тим часом каденція його добігла кінця, ніхто його пропозицію у ВР не розглядав. Повторно ідею декомунізації проштовхував керівник Інституту національної пам’яті В. В’ятрович. Я звернувся до нього з подібним листом, але результат виявився таким самим.
Чи багато позитиву для українізації суспільства дала однобока реформа? Життя показує – не дуже. Здійснимо короткі арифметичні дії. Із згадуваних 850 вулиць Кропивницького станом на 1 лютого 2017 року на вимогу Закону про декомунізацію перейменовано 140 об’єктів топоніміки. Що з рештою 710? Більше половини з них названо іменами діячів культури, літератури, мистецтва, починаючи від Пушкіна, Толстого, Васнєцова, Салтикова-Щедріна, Тургенєва, Мухіної, закінчуючи військовими діячами Багратіоном, Суворовим, Біляєвим, Пацаєвим, Ушаковим. Маємо приклади справді унікального увічнення представників Московії. За топонімами Кропивницького можна вивчати географію Російської Федерації: у ній закріплено назви багатьох обласних центрів, а також міст нижчого калібру від Абаканська і Мурманська до Таганрогу та Уссурійська. Іменем якогось з імператорських прислужників – графів (князів) Воронцових у центрально-українському місті названо вулицю, провулок, проїзд, тупик. Усі чотири Воронцовські. На мапах області маємо міста гірників, залізничників, енергетиків. Обласний центр, певне, місто військовиків. Воно начинене технічними пам’ятниками: танком, реактивним мінометом Катюша (в Україні їх усього встановлено, здається, у двох містах), гарматою, воїнами з автоматами. Маємо чотири Артилерійські провулки, на додачу два Гаубичні, стільки ж Батарейних.
Не можна сказати, що упорядкуванням міської топоніміки ніхто не займався. 25 років тому у колишньому Кіровограді створено міську топонімічну комісію, відбулося до сотні її засідань. Але результати просто-таки фантастичні. На одному з перших засідань ще у 1993 році, задовго до декомунізації, перейменували п’ять вулиць, названих іменами незначних комуністичних діячів. Якщо три з них можна з натяжкою вважати нормальними – вулицям Івана Компанійця, Карла Лібкнехта, Рози Люксембург повернули колишні назви – Пашутіна, Преображенська, Покровська відповідно, то повернення В. Пермської та В. Биківської аж надто дивує. Адже вулиця Пермська, а від неї і мікрорайон, за царату носили назву Пермського карабінерного полку Російської армії, який у часи будівництва фортеці базувався поблизу неї і брав активну участь у знищенні Запорозької Січі. До нього тут дислокувався створений у ті часи Новокозачий полк, його поселення називалося Новокозачин. Саме таку українську назву має носити сьогодні вулиця, з нею увесь район, який з чиєїсь подачі названо Фортечним. Верхнєбиківська названа на честь російського капітана Бикова, він до розбудови міста має стосунок, як гармошка до акордеона.
Те все нехай можна списати на комуністів, які відразу після здобуття Україною незалежності, чинили страшенний опір змінам у суспільстві, маючи немалий авторитет у громадськості. Вони тисли на міськраду та її топонімічну комісію, які тільки починали працювати за нових умов, та й лідери нової влади у більшості своїй залишалися прихильниками повернення назви Єлисаветград з усіма його структурами і топонімікою. А хто і що завадило тим раді і комісії дозволити регіоналам перейменувати вулицю Леніна на Дворцову? Що це за термін такий, у якому правописі його відшукали? А дворець, тобто палац – де і коли він існував, у якому документі чи хоча б у публіцистичній або художній літературі назво творці розшукали дані про нього? Тому й ходить у народі напівжарт, напіванекдот про якогось діяча Дворцова, прізвище якого увічнено у назві вулиці. За одним рипом топонімічна комісія, до якої входять багаторічні опортуністи, а їх підтримують певні чиновники при владі, повернули колонізаторські назви вулицям Михайлівській та Архангельській, названих у ХІХ столітті іменем московського царя Михайла та Архангельського полку московського війська, особовий склад якого там квартирував. Тим часом у місті, яке називають батьківщиною українського національного театру, уже 30 років ніяк не можуть назвати вулицю іменем одного з творців цього театру, корифея першої величини Миколи Садовського. Його син, Микола Тобілевич, офіцер армії УНР, теж має бути увічнений у топоніміці міста, оскільки він учився у місцевому кавалерійському училищі.
Від такої діяльності топонімічної комісії та депутатського корпусу можна чекати чергового нонсенсу. Про нього ми недавно писали. Мається на оці будівництво на території фортечних валів храму УПЦ в ім’я легендарного отамана козацького преподобного святого Петра Калнишевського. Він може стояти на вулиці, названій на честь російського адмірала Ушакова. Такого неподобства не мають морального права допустити ні громадськість, ні міська влада. Тим більше, привід для активних дій є – вибори до місцевих рад. Вважаю, цього разу ніякі другорядні фактори не завадять місту оновити своє топонімічне, політичне, основне – українське національне забарвлення.
Юрій Матівос