Кінець 1940-х-1950-ті роки були для мого покоління неймовірно пам’ятними. Завершення Другої світової війни… Повернення з фронту воїнів-переможців нацизму… Відблиск орденів і медалей на їхніх грудях… Щедрі і щирі зустрічі… Невгамовні шкільні повоєнні роки… Переглянуті вперше кінострічки і прочитані книжки … Ігри «у війни» дитячі і трагічні наслідки війни справжньої…Навчання і трудовий ентузіазм… Світ неповторних захоплень… Погляд на життя з театральної сцени. І все інше, що ніколи і нікому не повернути…А роки птахами летять…
***
Моє покоління з дитинства знало усього три офіційні свята на рік з одним неробочим днем. У різні часи вони змінювалися. На час моїх спогадів святковими були Новий рік, 1 травня, 7 листопада… Рік 1949-й був особливо багатим на свята: «трудящі усього світу» урочисто відзначали 70-річчя від дня народження «генія людства, вождя світового пролетаріату», «батька нашого щасливого дитинства, Генералісимуса Йосифа Віссаріоновича Сталіна». Його відзначали так гучно і масово, що пізніше один поет написав: «…І нєбу било жарко, і землє»… Та ще й 150-річчя від дня народження «народного поета» Пушкіна підвалило… Словом, учасникам художньої самодіяльності усіх її видів роботи додалося. А вона, самодіяльність, трохи не до 1970-х років була провідною у сценічному мистецтві України. Самодіяльні колективи розважали «трудящих» у навчальних закладах міст і сіл, клубах підприємств, на робочих місцях у часи обідньої перерви. Надихали на ударну працю, поліпшували настрій, словом.
У кіровоградських кінотеатрах «Сивашець» та імені Дзержинського (інших до 1960 р. у місті не було) перед вечірніми сеансами обов’язково виступали колективи художньої самодіяльності, працювали кафетерії з солодощами, соками, морозивом, коктейлями. Тобто, було весело і сердито… Сьогодні важко уявити, скажімо, токаря, який нарівні із професіоналом виконує роль Мартина Борулі з однойменної комедії Івана Карпенка-Карого чи доярку у образі Лимерівни Панаса Мирного. Їм зали аплодували не менш гучно, ніж свого часу Садовському або Заньковецькій.
Та то таке… Я – про концерт шкільних, міських і сільських аматорів на урочистому святі, офіційно приуроченому до ювілею товариша Сталіна. Концерт ми давали 21 грудня, на день народження «вождя і учителя». Заразом і новорічну тематику підключили.
Я у шкільному гуртку виконував роль актора розмовного жанру. Читати зі сцени вірші, та ще гумористичні, було моїм покликанням. У репертуарі – відомі українські класики Степан Руданський, Леонід Глібов, мої сучасники Степан Олійник, фейлетоніст Остап Вишня…Десь у нашій шкільній бібліотеці завалявся роман донського письменника Михайла Шолохова «Піднята цілина» (довоєнний випуск) і відразу був включений до шкільної програми, а єдиний бібліотечний примірник видавався читачам строго по черзі.
Мою увагу відразу привернув самозваний активіст створення місцевого колгоспу і його комічна поведінка порівняно з таким серйозними борцями за соціалістичний спосіб життя як Давидов, Нагульнов, Разметнов. Але не вони вписувалися у мій репертуар. Ним був дід Щукар, «історична» людина. Не тільки тому, що він постійно потрапляв не тільки у головні події роману, але й прекрасно уживався при будь-якому режимі. Щукар настільки колоритний і смішний, що якби не було його в романі, «Піднята цілина» могла б і не існувати… Особливо захопили мою гумористичну пристрасть картинки купівлі дідом Щукарем з приятелем коня на ярмарку. Я негайно вивчив текст напам’ять (володів цим природнім обдаруванням чудово), не раз читав уривок з роману друзям, вони падали від реготу. (У кого з читачів збереглася книжка, почитайте). Було так: на кінному ярмарку друзі купили у старого цигана дешевого коня. (Хто не ловиться на дешевизну? І кого на базарі хтось не надурив?). Коник був гнідої масті, на вигляд дуже жвавий, майже при всіх зубах, а це дуже вагомий показник, і досить вгодований. Словом, після артистичних торгів, у яких Щукар вважав себе переможцем, діди повели куплену тварину додому…Та чомусь дорогою гнідко почав помітно худнути, з-під його хвоста цівкою із свистом вилітало досить неприємне на запах повітря. Незабаром друзі очманіли: вони придбали надутого повітрям через задній прохід коня. Такий спосіб реклами тварин у ті часи використовували цигани, актори цирків, одеські бендюжники – так старалися збути свою застарілу тяглову силу. Шахраї вставляли у задній прохід «товару» трубку з очеретяної тростини і надували худе старе тіло, роблячи його вгодованим. Часто подібні фокуси вдавалися, особливо коли купцями були Щукарі…
Клубний зал був заповнений, як кажуть, під зав’язку, багато глядачів сиділи на приставних стільцях… Дзенькнув останній, третій дзвінок… Помічники вже готувалися підняти завісу… Несподівано пролунав хрипуватий голос нашого режисера Павла Григоровича: «Відставити!!!». Ми завмерли – чому? У залі лунали гучні оплески: народ вимагав початку концерту! Але…Виявляється, у солістки хору Фросини, працівниці їдальні, жінки з голосом співачки Русланової і з фігурою снігової баби, від сукні-вишиванки, яку вона одягала виключно на концерт, на грудях відірвався єдиний ґудзик, на якому трималося все, солістка оголилася аж до … Ні самого ґудзика, ні голки з ниткою у нас не було, найближча учасниця жила майже за кілометр…Павло Григорович підбіг до мене:
– Юрко, виручай, ти у нас завжди готовий! Відкривай програму! Чеши про свого Щукаря! Не дуже поспішай, на виклики «Браво!» довго кланяйся, словом – тягни час.
Мені повторвати не треба. Я повагом вийшов за лаштунки, ради сміху помацав завісу, і, зовсім не поспішаючи, розпочав… Глядачі від сміху хапалися за животи, реготали неймовірно… Мені чомусь здалося – сміються не тільки з витівок Щукаря і моїх кривлянь. Дехто загадково поглядав у напрямку підставного стільця біля першого ряду, на якому глядач не плескав і не сміявся. Я з самого початку виступу теж звернув увагу на незнайомого глядача у незвичному костюмі, із пенсне на довгому носі. Він щось періодично занотовував до маленького блокнота і якось підозріло кривився… Я, одержавши чималу порцію подяки задоволеного глядача, гордо повертався у репетиторську і не знав на кого подивитися… Відтоді я ще раз переконався – йду після школи у театральний інститут… Концерт тим часом продовжився, тітка Фроська потужно затягнула пісню про двох соколів ясних, які спілкувалися між собою. Ясно було – то Ленін і Сталін. Далі було «Сталин наша слава боевая, Сталин нашей юности полет». Боря Гриценко продекламував: «Ми прапорці взяли у руки, нехай, як мак вони цвітуть, ми Леніна щасливі внуки, ми сталінцями хочем буть». Один наелектризований глядач у військовій формі вискочив на сцену і на увесь голос продекламував: «Мы так вам верили, товарищ Сталин, как, может быть, не верили себе» …Павло Григорович млів від щастя: такий концерт не залишиться непомічений у райкомі партії… Так і сталося.
…Ранок наступного дня мене вкрай здивував. Мати чомусь не пішла на роботу, хоча такого ніколи не траплялося, дід невідомо за що гримав на мене, бабця взагалі витирала сльози. Невдовзі я побачив бричку-однокінку перед своїм вікном, на ній учорашнього глядача на приставному стільці. Мати взяла мене за руку, коли виходили, бабця нас перехрестила…Бричка чомусь зупинилася біля «лягавки», як ми називали міліцейське відділення. (Я, до речі, був уперше в житті у такій страшній установі).
– Текс, – розтулив стислі губи мій знайомий, усівшись за довгого стола, якого я ніколи ще не бачив. Припалив папіросу «Казбек», артистично поправив кобуру пістолета на ремені. – Як же це ти – відмінник навчання, піонер, справжній актор міг допустити подібну дурню?.. Йде важливий концерт з нагоди дня народження великого нашого вождя і учителя Йосифа Віссаріоновича Сталіна… А ти, негіднику, відкриваєш ювілейні урочистості і розповідаєш сотням трудівників міста і села про те, як базарні спекулянти, можливо вороги народу, надували через задній прохід якусь дохлу тварину, яку треба здавати на мило…А ви, мати цього балбеса, як могли допустити?
Кілька годин тривала ця «виховна» робота чекіста, він, бідний аж втомився. Але «видавити» з нас якесь визнання провини не міг – я, одинадцятирічний школяр, виконував свою роль залежно від обстановки. А матері у житті не раз доводилося захищатися і від радянських оперів і німецьких у роки окупації – її так просто не залякати. Та ще шпані сопливій, як пізніше характеризувала вона опера. Все скінчилося «виховною годиною» для мене і «останнім попередженням» для матері. Найбільше, постраждав Павло Григорович. Його судили, дали рік громадських робіт з відсидкою у Кіровоградському ДОПРі (Дом принудительних работ). Відбував покарання невинний чоловік на заводі «Жовтень» (існував до 1990-х років на Кущівці). До клубної роботи його більше не допустили.
Довгенько нам нагадували про той концерт. Інколи навіть називали ворогами народу. І тут, мов грім з ясного неба, у 1956-му прилетіла звістка з самої Москви: партія оголосила культ особи, а Сталіна негідним називатися ленінцем. Слідом за ним розвінчали «антипартійну групу» у складі Молотова, Кагановича, Маленкова та Шепілова, який примкнув до них…Ми стали трохи не героями, хоча багато хто не визнавав вини четвірки, тим більше – напівбога Сталіна. Свідки почали згадувати день поховання вождя, коли відбувалися траурні мітинги чи не на всіх підприємствах, установах, навчальних закладах. Площа Кірова була забита народом вщерть, багато плакали, у директора однієї зі шкіл сльози текли через пальці рук, якими він прикривав обличчя. Коли його почали заспокоювати, сказали: партія продовжить ленінську справу, він крізь ридання промовив: «Партія може помилятися!». Один директор школи виставив над вхідними дверями велетенський портрет Сталіна. Забігаючи наперед, скажу: у середині 1980-х років я писав у газеті про сільського пенсіонера, у якого до того часу вдома висів портрет Сталіна...
Я, вихваляючись, жартував перед друзями, що ще тоді, на концерті, передбачав фіаско Сталіна. І за це мені добряче влітало від сталіністів, навіть уже у пізніші часи. А ті, про які розповідаю, міцно засіли у моїй пам’яті, ніби все відбулося геть недавно. Такого з голови не викинеш… Та й історія пишеться з життя, а не з політичної пропаганди…Московські «історики» – найманці Путіна, уже почали вигадувати «новітню історію» недорозвинутої Московії, знову піднімати на щит ім’я тирана… Якби не Юрій Довгорукий і пізніші друзі московитів – татаро-монгольські завойовники, де б ті рюськіє взялися?
Юрій Матівос