«Якщо ми підтримку культури відкладемо на завтра, у нас не буде майбутнього»

Посеред травня 90 років виповнюється Світлані Мартиновій. Відома акторка, заслужена артистка України, дружина нашого славетного режисера Івана Казнадія, вона майже пів століття життя віддала сцені. Зіграла більше 80 ролей.

Пані Світлана народилася також у театральній родині. Батько працював із Лесем Курбасом, мав сценічне ім’я Андрійко. У 1947-му році батьки переїхали у тодішній Кіровоград. Світлана закінчила Київський театральний інститут імені І. Карпенка-Карого, де на режисерському факультеті навчався і її майбутній чоловік Іван Казнадій.

Світлана Мартинова одна з тих митців, хто не лише талановито грав на сцені, а й умів осмислювати роль театрального мистецтва у загальнокультурному та суспільному контексті. Уже більше десяти років її немає з нами, але її думки, висловлені в інтерв’ю, не втрачають актуальності.

Про свою акторську долю

«Позаду багато різних ролей. Не буду перераховувати своїх героїнь, скажу лише, що брала участь у п’єсах українських і зарубіжних класиків, і в спектаклях на сучасну тему. Можливо, щось не встигла зіграти, але минулого вже не повернеш. Часом було важко. Поверталась із спектаклю на виїзді о другій-третій ночі, а о пів на сьому вже треба бути на ногах, щоб відправити сина до школи. Але встигала ще й зачіску в перукарні зробити, і на базар збігати – молодість брала своє. Було всього – і успіх, і квіти, і прихильники. Вважаю, що не ображена долею. Я не марнославна. Для мене ніколи багато не важили почесті, звання, почесні грамоти, нагороди. Це, може. й погано. Я, наприклад, не вмію «нести» себе. Багато хто вважає, що актриса мусить мати гонор, апломб. Я ж ніколи не намагалася виділятись. Але разом з тим я дуже незручна. Могла сказати: «Не хочу бути членом профспілки, бо така профспілка, як у нас, нікому не потрібна». У шістдесятих роках цього було достатньо, щоб у газеті не з’явилась моя фотографія. Але знову ж таки, це не мало особливого значення. Головним для мене був глядач, коли він посміхався чи плакав, це для мене була найвища оцінка».

Про значення культури

«Коли Валуєв у позаминулому столітті видав указ про заборону українського друкованого слова, він знав куди бити – в культуру. В 30-их роках Сталін знищив у першу чергу кого? Інтелігенцію. З усіх союзних республік найбільше інтелігенції було знищено саме в Україні. Значить, ті люди розуміли, що треба задушити насамперед культуру. А сьогодні наші державні мужі не завжди розуміють, що культуру треба буквально форсувати, не чекати, поки вона розвинеться сама. Звичайно, не вистачає грошей. Це всі розуміють. Але якщо ми підтримку культури відкладемо на завтра – у нас не буде майбутнього».

Про театр і час

«Я думаю, що театр повинен змінювати свою естетику. Дехто це розуміє так: почепили у п’єсі «Пошились у дурні» портрет президента, значить, осучаснили матеріал. Все набагато складніше. Звичайно, театр дуже залежить від драматургії. До речі, українській драматургії, на мою думку, дуже не вистачає психологізму. Це тінь відомого Валуєвського указу та інших заборон. Сучасні ж наші драматурги часто не встигають відгукнутися, на ті події, які відбуваються. Тому слід шукати форму, змінювати естетику. Театр, як і людина має відчувати час, його темп і ритм. Відчувати, що все рухається, змінюється, у тому числі й глядач. І сьогодні він уже хоче бачити зовсім не те, що хотів учора. Безперечно, є вічні теми – любов, дружба, вірність, зрада. Театр тому й існує, що він говорить про те, що хвилює».

Підготувала Світлана Орел


Надрукувати   E-mail