Не хотілося Іванові Тобілевичу перебиратися до Єлисаветграда, його лякала посада секретаря поліції. Прощаючись зі своєю хатою, з Бобринцем, він почувався безнадійно, «наче серед бурхливого моря», зі спогадів дружини. Чи будуть надійними вітрила, чи буде видно з того моря зелений берег зі своєю хатою? (Так мріяв і Т.Шевченко).
Мати з усіма дітьми вже перебралася до нового повітового центру, квартирували на Чечорі (куток міста понад річкою). Батько Карпо Адамович став заробляти більше грошей і у 1872 році придбав будинок на Знаменській вулиці у вдови священника Якова Курлова за дві тисячі карбованців. Сім кімнат, флігель, господарські будівлі, альтанка з живоплоту жовтої акації і великий сад, що простягався тоді аж до річки – усій великій родині Тобілевичів тут вистачало місця. Чудовий вигляд з вікна на Знаменський храм.
Одружившись із Надією Тарковською, Іван поселився в батьковій хаті, це були і найщасливіші, і найсумніші 11 років спільного життя. Тут він написав свої перші твори, тут народилося його семеро дітей, тут він відчував підтримку братів, сестри, у свою чергу піклувався про них. Тут він зазнав смутку та горя – смерті доньки Галі та дружини Надії. Садиба стала осередком громадського та культурно-просвітницького життя міста. Стіни будівлі пам’ятають імена славетних українців Опанаса Михалевича, Євгена Чикаленка, Миколи Лисенка, Марка Кропивницького, бобринчанина Олександра Волошина, звинуваченого у «малороссийских протиправительственных выступлениях» та багатьох інших «єлисаветградських інтелігентів відшумілої епохи», за словами В.Панченка.
Дім гудів, як вулик, тут читали заборонену царським урядом літературу, складали програми діяльності гуртка, проводили репетиції, грали, співали, лунав дитячий сміх. «Його човен плив сміливо по широкому «житейському морю… Віссаріон, Назар, Галя, Микола, Катерина, Юрко й Орися — одне за одним з'явилися в домі й заповнили його рясною гірляндою колисок, возиків», – писала в спогадах Софія Тобілевич. Це був період плідної громадської діяльності, творчості, відчуття щастя у великій родині. Артистична сім’я приваблювала молодь. Ось як згадував про це сам Іван Карпович: «А коли живеш щасливо, то ладен увесь світ обійняти, рад би всім допомагати, …ввести в країну прекрасного, казки, любові й миру».
А потім настали скрутні часи: політична реакція, сімейні біди і врешті– решт – обшуки, заслання. Нині майже детективною видається історія про залізну скриню, про яку згадувала Софія Тобілевич. Місячної ночі Іван Карпович викопав біля воріт глибоку яму, куди з дружиною Надією поставили бляшану скриню з книжками та якимись пакунками. Жандарми перекопали увесь садок, нічого не знайшовши, не здогадались, що вона має бути на видному місці. Отже, добре проявив свої професійні здібності Іван. У скрині серед багатьох паперів були женевські видання журналів «Колокол», «Полярная звезда». Івана Тобілевича визнали політично неблагонадійним, відправили у заслання.
Дім на Знаменській видавався спустошеним. Старших дітей Назара та Юрка залишили в місті, бо треба було ходити до школи. Почували себе «вільними»: пропускали школу, бешкетували, зовсім не хотіли навчатися, отримували двійки та одиниці. Їх не відчислили зі школи тільки через співчуття до Івана Карповича, який так рано овдовів. Тоді цих халамидників привезли на хутір, вони втікали до річки, ховалися в очеретах, тож дід Карпо Адамович весь час лякав скорим приїздом батька. А згодом розповідали батьку, як вони на Знаменській перелазили через паркани на чужі городи, билися з хлопцями, били вікна в класі. Батько все вислуховував, жалів дітей і розумів, що треба давати синам раду. Відомо, що згодом Юрко став студентом політехнічного університету у Львові, квартирував у І. Я. Франка, Назар – Дерптського університету (нині м.Тарту, Естонія), Орися вийшла заміж у Чехію (Брно) за Мелетія Студнічку, з яким разом навчалася в Парижі. Родинне дерево Студнічок, від старшого до наймолодшого покоління, – талановиті актори, співаки, музиканти, педагоги. Їх наймолодші нащадки підтримують зв’язки з музеєм, що міститься на вулиці, яка носить ім’я їхнього прадіда у місті Кропивницькому. Факти свідчать, що дім Тобілевичі не залишали, хоча періодично перебирались на хутір, бо там було багато роботи. У флігелі жив брат Івана Петро Тобілевич із сім’єю, служив приставом; після смерті Івана Карповича в будинку жив його син Юрій Іванович із дружиною Наталією і трьома дітьми, а потім і їхня дорога пролягла на хутір.
За заповітом Карпа Адамовича, садиба відійшла у рід Марії Карпівни Садовської-Барілотті, а після її безжальної смерті у 36 років у будинку мешкав її другий чоловік Денис Петров (сценічне Мова) з трьома дітьми. Талановитий співак, актор, який прикрашав своїм талантом театральні трупи Тобілевичів, був чудовим батьком своїх дітей і доньки Олени (старша за неї Женя трагічно загинула) від шлюбу з Барілотті, але після смерті дружини почав заглядати в чарку, закладати родинні речі в ломбард, отож довелось все перевезти на хутір. Змушений залишити будинок, переїхав до Одеси, там і скінчилося його життя 1922 року. Старша дочка Марії Карпівни, Олена (Денис Петров записав її Денисівною) та її брат по матері Сергій стали оперними співаками. Олена взяла собі псевдонім Петляш (за однією з версій, від прізвища Марка Петлішенка, племінника Марка Кропивницького). Сергій – Знаменський, за назвою вулиці, за іншою версією, нібито його мати народила в потязі біля Знам’янки. Ольга була хористкою в театрі Садовського, але, вийшовши заміж, залишила сцену. До 1929 року будинок на Знаменській ще належав Тобілевичам. Після війни в одній половині будинку мешкали три сім’ї, а в іншій розмістили бібліотеку імені Тобілевича.
Можливо, час зрівняв би цю хату із землею, якби не подвижництво небайдужих. Справжня «битва» за будинок тривала двадцять років, не менше було поневірянь, оббивань чиновницьких порогів, як і за «Хутір Надія». З 1995 року починається новітня історія родинного гнізда талановитих Тобілевичів.
Валентина Ревва