Серед бобринецьких знаменитостей, мало відомих з тих чи інших причин для широкого загалу, варто виділити єврейську клезмерську родину Гершфельдів, музикантів з діда-прадіда. Очевидно, слід пояснити: клезмерська музика – традиційна народна музика східноєвропейських євреїв та особливий стиль її виконання: експресивна манера гри, пришвидшення, уповільнення, раптові несподівані імпровізаційні вставки. Назва походить від поєднання слів клей – інструмент та земер – наспів.
Виконавців такої музики називали клезмерами, які грали на скрипках, віолончелях, кларнетах та ударних інструментах на єврейських, українських, польських, бесарабських весіллях, вечорницях та інших народних гуляннях.
А пізніше – і в театрах, на балах, благодійних акціях, в парках та скверах. Зізнаймося, хто з нас не захоплювався і не пізнавав з перших акордів клезмерських хітів, не знаючи тоді такого терміну, незвичними ритмами, мелодіями, що увібрали в себе кращі зразки народної музики багатьох народів, що сукупно проживали з євреями. Скажімо, «Хава нагіла» чи «Сім сорок»…
Чимало єврейських музикантів — вихідців із клезмерських родин — знайшли своє покликання у педагогіці, здобувши вищу музичну освіту, як приклад — видатна родина скрипаля Григорія Ісааковича Гершфельда, який розпочинав свою викладацьку діяльність на початку двадцятого століття в Бобринці.
Гершфельд старший: Бобринецькі стежки
Серпневого вечора 1907 року, коли згущалися сутінки над широкою бобринецькою вулицею, в приземкуватих будинках спалахували вогники та
засвічувалися гасові ліхтарі в сквері, візник допомагав молодому прибульцю Григорію Гершфельду, який приїхав викладати скрипкове мистецтво в навчальних закладах міста, заносити речі до помешкання. Лагідно притискаючи до грудей дорогоцінну річ – скрипку, сам вчитель якось урочисто ніс її до незнайомого двору. Ці моменти стали незабутніми для нього, про них він пам’ятав усе життя.
Народився Григорій в потомственій клезмерській сім’ї у Вінниці. Спочатку навчався в досить відомому і престижному Одеському музичному училищі по класу скрипки, а потім у Київському музичному училищі, яке на той час, коли навчався Григорій, (1904-1907 роки) мало п’ять класів: гра на фортепіано, скрипці, віолончелі, співу і теорії музики. Пощастило від природи обдарованому студенту: його навчали відомі музиканти й педагоги Празької, Берлінської, Варшавської, Петербурзької консерваторій, а це говорить не тільки про рівень викладання, а й про рівень знань та вмінь випускників закладу. В Енциклопедичному історичному довіднику записано, що Григорій Гершфельд у 1907-1916 роках «викладав скрипкове мистецтво у Вищому національному училищі в Бобринці Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині Кіровоградська область), а в 1918-1923 роках – в чоловічій гімназії (потім школі) там же…» Очевидно, тут є помилки в назвах
навчальних закладів, адже часто змінювались статуси, скажімо, повітове училище, народне училище, трикласне, чотирикласне, жіноча гімназія, прогімназія тощо.
Через вікно історії спробуємо на мить поглянути на Бобринець початку минулого століття. Яким було місто, чим жило? Проживало близько 19 тисяч населення, було 43 вулиці і провулки, чотири майдани, два сквери. Відділ рукописів АН України на початок XX ст. за №8149 трактує: «Бобринець – безцінне місто Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, на кам’янистих берегах ріки Чакоклія (спокійна вода)». У 1904 році в Бобринці було 16700 жителів, 25% євреїв, три православних церкви, жіноча гімназія, вісім міських училищ, єврейська школа, чотири синагоги, лікарня, аптека, бібліотека, типографія, 48 промислових установ, п’ять річних ярмарків, 14 хлібних магазинів, 80 торговельних закладів. Бюджет складав 75 тисяч рублів (для порівняння: корова кошитувала 8 руб., чоботи — 1 рубль)”.
Можна стверджувати, що тодішня влада великого значення надавала музичному вихованню, а володіння музичними інструментами було обов’язковим предметом навчального плану. Марко Кропивницький у «Спогадах про Бобринець і бобринчан» пригадував, що в 60-ті роки, коли вони з І.Тобілевичем робили перші кроки на сцені, професійних музикантів не було. «Оркестри в Бобринці не було, міщанські весілля та незначних чиновників відогравала троїста музика цигана Василикги: дві скрипки та двострунний бас, часом і бубон гудів. Траплялось іноді, що до них пристьобувався ще й флейтист Яшка...», — писав Марко Лукич.
У спектаклях іноді просили матір М.Кропивницького акомпанувати акторам номери, а ще вона вчила «панночок-бобринчанок грати на фортепіано; вона мала школу…дітвори до 40 душ, здебільшого єврейські діти». Інколи при потребах «виписували оркестр із Єлисаветграда». Тож в Бобринці активно взялися за справу навчання професійних музикантів. Напевне, Григорій Гершфельд 1909 року в числі оркестрантів зустрічав за містом на березі древнього Сугоклею Марка Кропивницького, який востаннє прибув у рідні околиці на своєму життєвому фініші. Хворий, самотній, зневірений, він відчув підтримку, пошанування його особи та творчості. Бобринецька публіка подарувала славному корифею ще рік життя. А ще Григорій Ісаакович міг у центрі міста зустріти та поспілкуватись із колоритними особистостями, учасниками Першої світової війни Марком Стрільцем та Шепселем (Олександром) Мотхіним. Перший цікавий тим, що служив дзвонарем у Свято-Миколаївському храмі, в його руках дзвони співали; інший – ремісник, добре відомий своїми кумедними єврейськими вчинками. У пекарні грека Туйсузова можна було посмакувати випічкою та придбати все, що тільки вироблялось із борошна, все, чого душа забажає.
Професійні музиканти, можливо, серед них і Гершфельд, часто створювали музичні супроводи до німого кіно, що демонструвалось у кінотеатрі Торбана по вулиці Базарній, де нині облаштована автомийка. Його, як стверджують місцеві краєзнавці, називали електротеатром «Ілюзіон», пізніша назва «Спартак».
Події кількох революцій, громадянська війна, 20-ті роки – все те, що відбувалося у колишній імперії, вносило у бурхливе життя міста свої корективи. Стрімко розвивались події, бачили бобринчани і петлюрівців, і денікінців, і бійців 1-го кінного полку Чорних запорожців, і поповнювали ряди Червоної армії. Але, як кажуть у народі, війна проходить, а музика – вічна.
Шістнадцять років прожив Григорій Гершфельд у Бобринці, де комфортно почувався, не був чужим для містян, бо займався шляхетною справою. На жаль, немає ніяких свідчень, фактів про діяльність викладачів училища. Лише сухі замітки газети «Голос Юга» називають прізвища викладачів, серед них і Г.Гершфельда. Отже, роки, прожиті в нашому місті, були роками становлення Григорія як викладача та композитора, що для кожної творчої людини є важливим стимулом для подальшого удосконалення своєї майстерності. Та все ж найвизначнішою бобринецькою подією для родини Гершфельдів – Фішманів стало народження сина Давида у 1911 році, який став продовжувачем справи діда та батька, гордістю матері Олени Яківни Фішман, яка весь час була поруч, дарувала натхнення і чоловікові, і сину. Григорій Ісаакович займався не тільки викладацькою діяльністю, а й писав музику, зокрема в Бобринці написав «Варіації» для скрипки в супроводі фортепіано (1912 рік), «Струнний квартет» (1914), етюди для навчання учнів техніки гри, увертюру для духового оркестру, яку
закінчив уже в Бердичеві, куди його перевели викладачем по класу скрипки в музичних школах міста, а з 1937 року — в закладах Тирасполя, в евакуації в роки Другої світової війни — в Узбекистані, в місті Наманган. Подальша його викладацько-композиторська діяльність пов’язана з творчістю сина Давида.
Давид – від берегів Бобринки до Мексиканської затоки
Виїхавши з Бобринця, Гершфельди мешкали в різних містечках України, де певний час виступав оркестр Григорія Ісааковича. Давид, здається, спочатку навчився грати на скрипці, а потім уже читати і писати. В Бобринці прожив хлопець з родиною дванадцять років, навчався приватно, мати Олена Яківна багато працювала із сином, інструмент йому давався легко, що і не дивно для клезмерської сім’ї. Але професійним музикантом він став значно пізніше.
Осіли вони в селищі Степанівка під Вінницею. У цей час Давид Гершфельд почав брати професійні уроки гри на фортепіано та теорії музики в музичному училищі у Вінниці, зовсім юним грав на корнеті, малому кларнеті і флейті-пікколо в керованому його батьком оркестрі місцевого цукрового заводу. Після закінчення школи-семирічки працював слюсарем, грав на різних духових інструментах у військових оркестрах. Вирішив, що музикантом він є від природи, а у вільний час може бути зайнятим у будь-якому оркестрі і виконувати музичні партії на будь-якому інструменті. Тож йому спало на думку здобути якусь іншу професію, тому і вступив на навчання до Бердичівської філії Київського хіміко-технологічного інституту.
Але потяг до музики, неможливість жити без неї, змінили рішення юнака. Тож дев’ятнадцятилітнім, 1930 року, став студентом Одеського музично-театрального інституту імені Людвіга ван Бетховена, клас фагота та валторни, освоїв також фортепіано; композицію і теорію музики вивчав у класі знаменитого професора Миколи Вілінського. Доля розпорядилася так, що після закінчення закладу на початку 30-х років Давид був направлений на театральну службу в Молдавію. Йому, як він вважав, поталанило, бо жодна музична культура так не схожа до єврейської музики, як молдавська.
Єврейські клезмери та молдавські леутари спільно музикували, імпровізували, заробляли собі на шматок хліба. Значно пізніше, на схилі літ, у далекій Америці, де він доживав віку, даючи численні інтерв’ю музичним оглядачам та критикам наживо та телефоном, постійно чомусь пригадував роки життя в Бобринці, що дало змогу автору однієї з публікацій, яка вийшла 2001 року окремою книгою в Балтиморі (США), помилково стверджувати, що Гершфельди споконвіку жили в Бобринці: «Давиду Гершфельду, вихідцю із потомствених єврейських музикантів, які споконвіку проживали в живописному містечку Бобринець в глибинці смуги осілості, довга «абсорбція» в Молдавії не знадобилась. З першого дня тут він почувався, як у себе вдома».
Спочатку в Тирасполі завідував музично-постановочною частиною Українського театру, а за кілька років, проявивши свої ще й організаторські
здібності, створив Тираспольський музично-драматичний театр, дитячу музичну школу, очолив Молдавське відділення спілки композиторів України, тобто глибоко професійно пропагував, укорінював українську культуру на теренах тодішньої Молдавської республіки, де проживало багато українців. Ще до початку війни створив та очолив Спілку композиторів Молдавії та Молдавську державну консерваторію. У роки Другої світової війни, у ці тяжкі роки, він думав про людей, разом зі своїми спільниками зібрав розкиданих по всій країні молдавських співаків, танцюристів, інструменталістів і сформував ансамбль «Дойна», з яким виступав на фронтах, госпіталях, у прифронтових зонах. За таку діяльність Давид Григорович був удостоєний першим в республіці звання Заслуженого діяча мистецтв.
Далі важко перелічити всі справи Давида Гершфельда: організував та став директором Кишинівського музичного училища, вперше в Молдавії заснував державний театр опери та балету, для якого написав і поставив низку опер, музику до балетів, оперет, музичних комедій та драматичних вистав, кінофільмів. Він автор багатьох пісень та романсів, обробок народних пісень, танцювальних сюїт. Високо оцінив його творчий доробок сам Давид Ойстрах. Всі ці роки поруч з ним був його батько Григорій Ісаакович на викладацьких посадах у створених його сином музичних закладах, концертував з оркестрами. В середині 60-х років у зв’язку з політикою «національних кадрів» тодішньої імперії змушений був покинути всі свої посади, похоронивши батька, залишив Молдавію і до початку 90-х працював у Сочі, очолював філармонію, продовжував писати музику на вірші молдавських (румунських) поетів.
Це був складний період гоніння, невизнання, але родина Давида Григоровича це пережила мужньо. Неодноразово приїздив до Кишинева, адже скільки сили, енергії, творчості вкладено ним у розвиток музично-театральної культури Молдови, виховав багато видатних діячів мистецтва, серед них добре відомі нам Борис Раїсов, Марія Бієшу, Валентина Савицька, Євген Дога, Тамара Чебан. Єврейський культурний центр Молдови з 2011 року переможцям конкурсів, молодим виконавцям музичних творів вручає премію імені Давида Гершфельда.
Разом з дружиною Поліною Борисівною Ярославською виростили та виховали чотирьох дітей, які всіляко підтримували батьків у складний
період. Сини Вільям, Руслан – музиканти-аранжувальники, Альфред став визначним музичним діячем світового рівня. Людмила – педагог, у неї день народження в один день з батьком, і цим він пишався. Після розвалу імперії вся родина та близькі виїхали до США, у місто Брейдентон, що в штаті Флорида. Молодші Гершфельди швидше призвичаїлись до нових умов життя, вивчили мову, розширили коло знайомих та друзів, знайшли себе у професії.
Давид Григорович спілкувався із багатьма земляками – емігрантами, підтримував зв’язки з митцями, жваво реагував на події культурного життя, публікував статті про музику і музикантів, давав авторські концерти, писав нову музику, без якої не міг прожити жодного дня. Нарешті немає гонінь, переслідувань за національною ознакою: спокій, утихомирення, благополуччя. Але ж чому все частіше думками лине до рідних берегів, чому вчувається крик чайок, що стривожено кружляють над хвилями розбурханого
Чорного моря, постійно у вухах музиканта гуде південний степовий вітер, у душі відлунюють дзвони бобринецьких храмів та долинає плач скрипки з боку Миколаївської; а перед очима — стежечка до каменя-сторожа, що розлігся над тихоплинною Бобринкою...
Зрілий у віці та мистецтві, але юний душею
Альфред Давидович – скрипаль, композитор, диригент світового рівня. Гідний продовжувач справи прадіда, діда та батька. Отримав домашню музичну освіту, а пізніше – високого рівня професійний вишкіл: від музичної школи та консерваторії до Музичного училища імені Гнєсіних по класу диригентського мистецтва. Скрипаль-віртуоз, ще зі студентських років йому
довіряли перші пульти найкращих оркестрів, з ним охоче співпрацювали і солісти. З успіхом виконує твори різних стилів і жанрів, успішний і в симфонічній, і в театральній музиці, знаходить у будь-якій партитурі родзинку і логічно вибудовує увесь твір. Сам Альфред втішався з того, що
йому вдалося здійснити свою заповітну мрію перед еміграцією: на базі Органного залу Кишинева створити Національний камерний оркестр. Сюди
з’їжджалися найкращі музиканти країни, під керівництвом Альфреда Давидовича зіграно десятки концертів сучасної та старовинної музики.
Високо цінують його професіоналізм у США, тут він досягнув неперевершеного рівня: професор диригентського мистецтва в Новій світовій школі мистецтв у Маямі, художній керівник і головний диригент заснованого ним симфонічного оркестру і хору острова Анни-Марії у Флориді, художній керівник малого симфонічного оркестру в Лейк-Плесіді. В якості запрошеного диригента виступав у Єрусалимі та в інших містах світу. Не сходить зі сцен театрів його дитяча опера «Карлсон, який живе на даху», в
англійському варіанті – у Флориді. У поважному віці приїздить до Молдови, де його шанують земляки і зустрічають як маститого зарубіжного гостя. У свої 84 роки маестро веде активний спосіб життя, не полишаючи служіння її величності Музиці.
Гершфельдам з діда-прадіда доля наділяла довгий вік. Скажімо, Давид Григорович прожив 94 роки. Уміли перемагати заздрощі та колючі погляди невдячних колег, наклепи, інтриги, надто живучі в колективах митців. Не озлобились, не зневірились, творили і жили не для своєї слави і тріумфів, а для людей. «Лише так можна довго протриматись на білому світі», — пояснював феномен довголіття наш земляк Давид Гершфельд.
Валентина Ревва, село Бобринка