Москва відзначила дєнь побєдобєсія, а весь світ – День пам’яті жертв Другої світової війни. Цікаво, що на наших і не лише теренах зосталися ті, хто хотів би зберегти 9 травня, як свято.
Письменниця з Болгарії Генка Богданова вже не пергий рік шле привітання з днем побєди своїм українським колегам. Ось що відповів їй прозаїк Василь Бондар: «Шановна пані Генко, болгарська просвітнице! Знову ви присилаєте вітання не за адресою. (перейду на мокшанський язик) В моём родном селе на Киевщине во время Второй мировой (1941-1945) погибло 177 мужчин, во время Голодомора 1932-1933, который устроил диктатор джугашвили, умерло 700 односельчан (мужчины, женщины, дети), в нынешней раша-украинской войне погибло уже 7 красивых, здоровых, умных парней... Это в одном селе на тысячу жителей! О какой победе может идти речь?! Будь проклята раша, которая столетиями угнетала мой украинский народ... Но мы выстоим, мы вырвемся из московского плена, как бы не желал удержать нас ботоксный ублюдок путя. Горе москалям! Слава Україні!».
А ось як відреагувала на це листування російська подруга Богданової Ольга Мальцева: «Очень грустно... Не буду перечислять всех убитых детей в 2014 в Донецке и Луганске, и сейчас в Курске и Белгороде. Простые люди молятся о Мире. Помоги Господь».
Нічого не доходить зомбованим на рашці. Але дивно, що й у нас чутно ностальгічне зітхання за дньом побєди. Редактор газети «Україна-центр», яка, власне, стоїть на українських позиціях, публікує чимало матеріалів про наших воїнів, нариси про загиблих героїв, у своїй авторській колонці не втримався від ностальгії, мовляв, внесок українського народу в розгром нацистів величезний, «а ми його не вберегли …про…ли»… Чому? Бо поперейменовували вулиці, віддали росії 9 травня.
Багато з цього приводу можна сказати, але процитую істориків, які взяли участь у публічній дискусії, організованій Інститутом національної пам'яті напередодні 80-ї річниці перемоги над нацизмом.
Володимир Вятрович, історик, народний депутат:
« …У дискусіях, які відбувалися до 2022 року, нам вдалося провести велику кількість деконструкцій російських міфів, які були не просто якимись там пережитками радянського минулого, вони залишалися в свідомості українців гачками, що ними користувалася Росія, аби тримати Україну в орбіті свого впливу. Тобто нарівні з російською мовою, російською церквою це було одним із найважливіших інструментів контролю над Україною, взагалі над усім постсовєтським простором».
Віталій Нахманович, історик:
«…Це була війна між режимом, який вчинив Голодомор, і режимом, який вчинив Голокост, і країнами, яким вдалося в 30-х роках не помітити Голодомору, а в 40-х роках — Голокосту, який помітили тільки після завершення війни. І саме тому, що до сьогодні Радянський Союз не переможений (в його сучасній російській іпостасі), вони ніяк не можуть помітити Голодомор».
Олександр Алфьоров, історик, військовий ЗСУ:
«Ми — нація, яка увійшла у ту війну після величезних репресій і Голодомору. Ми, не будучи злом, перебували в системі зла. Тоді Черчилль сказав приблизно так: «Ми хочемо дізнатися правду чи роз'єднати союзників?». Це була жорстка війна в багатьох моментах. Тому зрозуміло, що сьогодні нам просто треба наголошувати, що це — зло. (…) День народження Леніна, 7 листопада — день жовтневої революції відпали [у путінській Росії]. Залишається тільки День Перемоги, який є єдиним національним святом, як у нас День Незалежності чи день народження монархів західних європейських країн. Але у них уже з'явилася нова пропагандистська ідеологема — це «герої труби». Зараз ці суджанські труби ставлять усюди. Вони гнучкі, вони працюють, бо вони — брехуни. Нам важче.
Олена Стяжкіна, історикиня:
«Ми маємо подякувати нашим історикам за те, що ця істерія, цей психоз, історія з побєдобєсієм так чи інакше для нас завершилися. Ми перестали бути «хохлами» і стали такими страшними украми, які можуть дати відсіч».