Коли у ЗМІ з’явились результати опитування соціальної групи “Рейтинг» під назвою «Більшість українців не підтримує заяву Путіна про те, що росіяни й українці один народ», у коментарях до неї серед інших був і такий: «Вкид, і досить бездарний». Я теж спочатку сприйняв це як черговий вкид задля відвернення нашої уваги від незручних питань. Але переглянувши іконографіку, зрозумів, що все набагато складніше. І спробую показати це на прикладі одного із сюжетів – розмови двох відомих авторів, переконаних, що етнічна українізація потерпіла фіаско.
Обидва – кияни від народження, відомі політичні експерти, інтелектуали, обидва не проти незалежності України, прихильники демократії. Широкому телеглядачеві відомі, як часті гості програми «Право на владу», а користувачам Інтернету – по You Tube. Обоє круто ненавидять В’ятровича (про Порошенка не кажу, щоб читачі не зарахували мене до «порохоботів»).
Їхня розмова почалася з того, що у згаданому опитуванні серед молоді віком від 18 до 29 років цю путінську тезу підтримують 44 відсотки опитаних. Та що «патріоти в лапках» ставлять під сумнів дані «Рейтингу». Я очікував, що далі розмова піде саме про українську молодь, оскільки цей результат пролунав як набат, і співрозмовники зосередяться на питанні, по кому і по чому подзвін. Бо 44 чи 25 відсотків – однаково тривожно і небезпечно. Натомість обоє сприйняли його як аргумент на користь подальших сентенцій, висловлених під час майже сорокахвилинної програми. А саме: Росія нам не ворог (за винятком такого «непорозуміння», як війна), Росія та Радянський Союз для України були швидше благом тощо. І ототожнюючи засади змін у мовній політиці з особистими політичними мотивами Порошенка та свідомо замінивши тріаду останнього «Армія, мова, віра» на «Мова, віра, культура», намагалися переконати глядача, ніби відродження відбувається згідно з ідеологією донцовського націоналізму. Отож, я спробую прокоментувати їхні аргументи дійсними фактами і показати, що якщо вони не помиляються, то відверто брещуть..
– Українці прожили 200 мирних років, перебуваючи в складі Росії.
За ці двісті років українці побували на фронтах близько сорока воєн, які вела царська Росія. У війні з Наполеоном брали участь сформовані в Україні кавалерійські частини – близько 25 тисяч осіб та 75 тисяч українських ополченців. У боях в Криму й обороні Севастополя воювали сформовані в Україні Волинський, Житомирський, Кременчуцький, Одеський, Подільський, Полтавський і Чернігівський полки. Для перевезення військових вантажів було взято велику кількість коней і волів. Для армії отримували провіант з українських господарств, у містах і містечках розміщували в лазаретах та госпіталях поранених і хворих солдатів та матросів. Воістину мирне життя.
– Завдяки Росії в Україні було відкрито Харківський і Київський університети.
Не в Україні, а в Харківській і Київській губерніях Росії. І для неї, а не для України. Українська вища освіта закінчилася з указом Катерини Другої про заборону викладання в Києво-Могилянській академії українською мовою.
– Шевченка видавали в Росії тиражем у 250 тисяч примірників.
Це паралельно із забороною відзначати 100-річчя від дня народження Кобзаря? Очевидно, обмовка по Фрейду. Або свідома брехня. Ні в царській Росії, ні в Росії радянській такими тиражами Шевченко ніколи не виходив. Масовими накладами його друкували в Радянській Україні. Причому, ідеологічно оскопленого.
– Колишні петлюрівці Сосюра і Бажан перейшли до більшовиків, побачивши в них організовану і системну силу.
Вони пішли до них, бо не було куди дітися. Сосюра, переконавшись у цій «системності» на початку 30-х – голодомор, репресії, розстріли – потрапив до психлікарні. У сорокових його тероризували за вірш «Любіть Україну». На щастя, не заарештували.
Бажан виявився хитрішим. Вчасно написав «Людина стоїть в зореноснім Кремлі», поему-трилогію про Кірова, погодився співпрацювати з НКВД (псевдо «Петро Уманський»). Гріхи замолював після смерті Сталіна, допомагаючи реабілітувати українських літераторів. Величезний внесок зробив на посаді головного редактора Головної редакції Української радянської енциклопедії», зберігши імена багатьох видатних українців, з тих чи інших причин замовчуваних у Радянському Союзі. А іншим не повезло. Ми знаємо їх тепер як «Розстріляне відродження».
– Більшовики не цуралися людей з іншого середовища. Взяти тих же воєнспеців.
Це правда. І не було б у Червоній армії недавніх російських офіцерів, Громадянську війну вона б програла. Потім із вдячності їх розстріляли. Майже до одного.
– У Радянському Союзі освіта. медицина, соціальний захист були набагато кращі, ніж зараз.
Це багато в чому теж правда. Хоч загалом ми жили набагато бідніше, ніж люди у розвинутих країнах Європи. Але хто вам сказав, що у нинішньому рівні життя винні незалежність і українська мова? Тоді був розвинутий соціалізм з його дефіцитами і величезними чергами та надією на «халяву» під назвою «комунізм». тепер живемо у недорозвиненому капіталізмі з його безробіттям і безгрошів’ям та обираємо собі тих, хто обіцяє нам ту ж саму «халяву» тільки без більшовиків. Пригадуєте передвиборні гасла: «Сам став заможним і вас навчу»?
– Всі достойні люди вийшли з Радянського Союзу.
А як вони могли ще реалізуватися, коли сиділи за колючим дротом у прямому чи переносному розумінні? Та чи помітили спікери з You Tube, що за всієї своєї могутності Радянський Союз дав світові Нобелівських лауреатів у дванадцять разів менше, ніж Сполучені Штати Америки, а в галузі «інженерії людських душ», що формує в тому числі і достойність, – літератури, усього шість.
– Рівняти Гітлера і Сталін не можна.
Можна і треба. Різниця між ними тільки в тому, що перший знищував своїх політичних ворогів, а другий – усіх підряд.
– «Оголошення «патріотами в лапках» війни «Русскому миру» стало дзеркальним відображенням Путінського наративу.
Путінський наратив це: «Ми самі встановлюватимемо червоні лінії». Він повністю відповідає наративу Гітлера: «Політика націонал-соціалістичного руху завжди буде просторовою». Що спільне знайшли двоє політологів між наративом українського відродження і нацистською ідеологією «Русского мира»? Це – все ті ж «распятые мальчики», тільки в дзеркальному відображенні.
– Не ту форму ідентичності вибрали за сім років.
Йдеться про ту ж триєдину формулу «Армія, мова віра». Відродження армії для захисту від агресора – не те, що потрібно Україні з 2014 року? Так і залишати без змін превалювання мови однієї з національних меншин на теренах України? Підозрюю, що такий стан української в радянські часи цілком задовольняв би обох співрозмовників, які, між іншим, не раз посилалися на Сполучені Штати. Пошлюсь і я. Мій друг з дитинства, мануальний терапевт від Бога, якому однак важко давалося вивчення англійської, переїхавши до США, без особливих проблем знайшов пристойну роботу, але громадянство отримав лише років через десять, коли, нарешті, її вивчив. В країні емігрантів, де живуть люди з усього світу, англійська утвердилася у всіх сферах життя, а вдома і в анклавах говорять, хто як хоче. Це і є демократична мовна політика. Бо єдина державна мова не роз’єднує, а об’єднує громадян країни. І нічого спекулювати на відомому вислові «Скільки людина знає мов, стільки вона людина» чи заявах, ніби Україна – багатонаціональна держава. Згідно з міжнародними нормами держава, в якій проживає не менше 67 відсотків корінного населення, вважається моноетнічною. Нас таких в Україні – 77 відсотків, і нічого розводити Химині кури.
Нарешті – віра. Росія ще за часів Московії украла у нас митрополію, що обернулося тим, що тепер серед тих, хто визнає українців одним народом з росіянами, левову частку складають віряни УПЦ Московського патріархату. Ми повернули автохтонність і на 30-річчя чекаємо в гості патріарха не Московського, а Константинопольського. І правильно зробили.
Співрозмовники у передачі на You Tube цілком справедливо критикують стан справ в Україні, економічну і соціальну політику української влади (свідомо оминаючи результати останніх років). Тільки не з того боку все це пояснюють. Я не займатиму часу, щоб зупинятися на інших їхніх з дозволу сказати аргументах. Усі вони зводяться до того, що у всьому виною патріоти і намагання України відірватися від Москви. Хоч (оксюморон!) хочеться жити, як на Заході. Так не буває. Що й засвідчує трьохсотлітній досвід нашого перебування в обіймах Першопрестольної.
Звідки це в них? Бували ж у Європах і за морями, знають Росію з Путіним і до нього. А ностальгія не відпускає. Який їхній інтерес?
Мій – очевидний. Я українець, живу у своїй державі і хочу, щоб мої нащадки завжди жили в україномовному середовищі. Щоб історію українців писали не за російськими лекалами, а такою, як вона є. Вона наша – славна і не дуже, трагічна і героїчна, безглузда і повчальна. Одна на всіх, двох минувшин не буває. Щоб лунала пісня українська, а не написана в Україні. Щоб зі сцені звучав якісний, а не жлобський і цинічний «квартальний» гумор, а шоу-бізнес вибрався з-під російських стандартів, кіно і телесеріали робилися перш за все для українського глядача і такого рівня, щоб продавалися не тільки в Росію, а й успішно демонструвалися на Заході та за океаном. Щоб наші святі отці молилися і читали проповіді рідною мовою і нею благословляли українців на труд і на подвиг. Щоб вулиці і площі носили імена видатних українців та знакових постатей у світовій історії й культурі, а не маршалів, котрі посилали в бій неозброєних юнаків і розміновували поля, кидаючи на них піхоту. Щоб українці усвідомили своє місце в історичному просторі. А це станеться лише тоді, коли ми відірвемося від Росії, як колись відірвалися від Польщі. Тепер у нас із нею нормальні сусідські стосунки, але й часу від того минуло багато. Колись заживемо нормально й з Росією, тільки не треба нам говорити. що «война когда-то закончится». Все це буде не завтра.
То який їхній інтерес? Аналізую позицію двох поважних людей у відриві від їхніх особистих зацікавлень: по-перше, я про них не знаю, по-друге, мова не стільки про них, скільки про покоління, котре якось встигло хапонути від сусловської ідеології. Зокрема й дітей тих батьків, котрі приїхали столицю з «кАлхоза» і зробили тут якусь кар’єру.
Якось у сімдесятих роках я розмовляв з однією старою полькою – корінною киянкою. Сприймаючи мене за поляка (через ім’я і прізвище на «ський»), вона сказала:
– До чого ми дожитися, Броніславе. Йду Хрещатиком і не чую жодного польського слова.
– Воно дійсно так, Анелю Францівно, – відповів я жінці. – І я йду Хрещатиком і не чую жодного українського слова.
Той Київ наклав на моїх візаві (у цій статті) Каїнову печать. Що передалося і їхнім дітям. Ось звідки оті «віком від 18 до 29 років». Вони, швидше всього, не прочитають на «Українській правді» статтю Андрія Дробовича “Про історичну єдність в тюрмі народів», вони – у You Tube й Instagram’і. А от вам, шановні читачі, радив би не пройти повз неї і запропонувати її своїм дітям.
Броніслав Куманський