Секретар РНБО Олексій Данілов днями висловився на підтримку ідеї запровадження в Україні президентської форми правління: «Якщо ви хочете мою особисту думку, я можу сказати. Я за жорстку президентську республіку. Чому? Тому, що тоді є відповідальна людина, яка розуміє, на що вона йде, навіщо і так далі. У нашій історії важко знайти факти, коли без особистості можна було зробити ривок вперед. Не тільки в нашій історії. Сьогодні всі країни фактично створюють особистості».
Що це означає? Коли коротко, то ми отримали неформальне повідомлення про те, що «кто-то где-то принял решение» змінити Конституцію. А якщо ширше, то запущено пробну кулю на предмет перевірки, як це спрацює в суспільстві. І наскільки воно дозріло до того, щоб запросити «на княжіння» жорсткого правителя. Фантом твердої руки завжди починає лоскотати надії обивателя, коли в країні панує бардак. І непомітно відбирати у нього пам’ять, скажімо, про той же, суворий, привид комунізму, котрий блукав по Європі, доки не потрапив на родючий грунт розбрату і злиднів. До чого це призвело, більшість із читачів знає лише приблизно. Я старший за багатьох із них, а тому скажу як свідок: коли помер «вождь усіх народів світу», повірте, за ним мало хто плакав.
Олексій Мячиславович на захист своєї ідеї навів, скажемо так, не дуже переконливі аргументи: «парламентсько-президентські республіки мають право на існування, але в умовах, коли є вже стабільна демократія», «є певне протиріччя в тому, що в парламентсько-президентській Україні главу держави обирають на всенародних виборах», що на президента «покладаються надії, але за Конституцією у нас парламентсько-президентська республіка», тому має бути одне з двох – або республіка президентська, або ж глава держави повинен обиратися парламентом. Напевне, коли б заява секретаря Ради національної безпеки й оборони прозвучала у публічній дискусії, а не так, ніби між іншим, він би ширше обґрунтував свою точку зору. Однак, і сказаного досить, щоб засумніватися у доцільності виносити на люди такі пропозиції. Але вони починають з’являтися і, що характерно, знаходять відгук у частини населення, котре в масі своїй стомилося від безладу, корупції і безвідповідальності влади – як на місцях, так і на київських пагорбах.
У відповідь секретарю Радбезу можна просто нагадати, що під час війни Конституцію не міняють, це все одно, що при облозі фортеці починати ремонт її головних воріт. А можна й поговорити детальніше. В чому є пряма необхідність, бо у подібних ситуаціях населення часто й не помічає, як опиняється у тоталітарній державі. Винятки трапляються рідко, таким було, наприклад, правління де Голля. Він переписував Конституцію, вводив нові закони. Правда, гармати Другої світової вже не гриміли. Однак безлад у його крані багато разів давав привід «Совинформбюро» виходити в ефір з погано прихованим злорадством: «А у Франции снова пал Кабинет Министров». До змін в країні генерал був готовий – пройшов війну, набув великого політичного досвіду, став незаперечним авторитетом для своїх співвітчизників, у світі. А ще був байдужим до мирських радостей і за девіз свого життя взяв слова: «Я вірю в Бога і в майбутнє своєї Батьківщини». Він двічі змінював Конституцію, але ні разу не вийшов за межі Основного та інших законів, чинних на той час у Франції. Діяв завжди рішуче, а до критики ставився з розумінням: коли на якийсь час у газетах переставали з’ являтися карикатури на нього, де Голль давав завдання своєму помічникові перевірити, що саме він робить не так. (Тут треба зауважити, що у цивілізованому світі медіа завжди у тій чи іншій мірі опозиційні до влади). На жаль, де Голлі народжуються рідко, а ще рідше стають президентами.
Зрозуміла стурбованість секретаря Радбезу. Стан справ в Україні не просто тривожний, він загрозливий. І насамперед через руйнування державних інституцій та втрату довіри громадян до влади. Провали в економіці, енергетиці, соціальній політиці, боротьбі з епідемією, кадровій політиці та ін. не вселяють оптимізму. До того ж – війна. Але чи врятує нас зміна форми правління? І чи потрібна вона сьогодні, коли й так уся влада правдами і неправдами сконцентрована в руках президента?
Українці генетично демократичний народ – факт, що простежується від часів київського віче, магдебурзького права, козаччини і до майданів незалежної України. На відміну від росіян, ми завжди більше довіряли громаді, ніж державі. Це не міф, ще Кант досліджував характери націй, отже вони є. І нав’язувати нам царя, хай і свого, непродуктивно. Демократизм українців – природний, ну, такими вже ми народилися. Це нам нерідко дорого коштує, але від себе нікуди не дінешся. Тож і форму правління нам слід шукати таку, що нам найбільше підходить.
Це правда, що парламентсько-президентські республіки ефективно працюють тільки в умовах, стабільної демократії, але так само, навіть більше, сталого народовладдя потребує президентське правління. І правда, що обидві ці форми правління однаково вразливі: перша перед загрозою хаосу, друга – диктатури. На сьогодні, як мені здається, Україні годиться німецька модель, згідно з якою першою особою в державі є прем’єр-міністр, котрий обирається парламентом, у свою чергу обраним народом за загальним виборчим правом. Саме вона дала змогу розтрощеній до цеглини Німеччині у короткий строк позбутися наслідків тоталітаризму, відбудувати економіку і за якийсь десяток років перетворити ФРН на одну з найбільш розвинутих країн Європи, на яку з-за свого «поребрика» заглядалися німці НДР, доки й не об’єдналися з нею.
Для чого я веду? Адже Олексій Мячеславович про можливу форму правління висловився, як я вже сказав, побіжно, ніби між іншим. Але не десь за вечерею, а публічно. Тим часом, у політиці заяв «між іншим» не буває. Тоді – що означають слова Данілова?
Його заяві передувало визнання президента Зеленського, що «хоча в Україні де-юре парламентсько-президентська форма правління, але де-факто – президентсько-парламентська». Тобто, це вже нібито доконаний факт. Ні, панове, перебільшуєте. Підміна функцій парламенту через перебирання їх на себе Офісом президента чи Радою національної безпеки й оборони є неконституційною. Тоді до чого тут демократія – стабільна, нестабільна, половинчаста, коли порушується Основний закон країни? На жаль, чинний парламент нехтує принципами демократизму і увійде в історію не стільки реформами, скільки «зашкварами», Але не демократія тому виною. Він збився з дороги, якщо взагалі на неї виходив, не через парламентсько-президентську іпостась, а через потакання бажанню президента одноосібно керувати країною та, відповідно, його потуранням своїм однопартійцям. Що аж ніяк не нагадує турботу про виборців.
Пригадуєте відеозвернення: «Зараз відбуваються кумедні речі. Перемога є, а повноважень – немає. Хтось ховає від мене булаву». Й справді, як казав Блаженніший Любомир Гузар – «ку-ме-дія»: булава є, а змін на краще немає. То чи змінить щось омріяне «де-юре»?
Влада – лише інструмент, вся справа в тому, як нею користуватися. В ідеалі вона складається з трьох гілок: виконавчої, законодавчої і судової. Це – правова теорія. Ідеального, зрозуміло, не буває нічого, але за сталої демократії така структура забезпечує нормальну життєдіяльність держави. Що ми й бачимо на прикладі демократичних країн Європи та Північної Америки. В принципі – наших союзників. Які нам допомагають грошима, зброєю і добрими порадами. Що дуже не подобається північно-східній сусідці, вона обурюється, коли ми до них прислухаємося і називає це «зовнішнім управлінням». Та радіє, коли ми вигадуємо власний «велосипед». Бо на ньому в кращому випадку можна їхати зі швидкість 20-25 кілометрів на годину. Тоді, як навіть на старенькому Мерседесі – втричі швидше.
Броніслав Куманський