Мало яке підприємство легкої промисловості в Україні дожило до такого ювілею. Нашій «Зорянці» – 100 років! Продукція підприємства відома далеко за межами Кропивницького, та навіть України — “Зорянка” має успішний багаторічний досвід співпраці з відомими фірмами.
Та за цим стоять роки й десятиліття каторжної правці, втрат і нестатків. Ця середня за своїми розмірами фабрика, пройшла шлях від 10 майстрів і кількох швейних машинок до підприємства, на якому працюють сотні фахівців та яке має найсучасніше обладнання провідних фірм світу. Вона колись належала до одного з найкрупніших швейних об’єднань відповідного главку Мінлегпрому УРСР і мала статус найкращої в Україні. Шила трохи спецодяг, а в основному жіночі пальта, оті, що сірими косяками висіли в радянських універмагах, і про якість та різноманітність асортименту яких складено безліч анекдотів, але й їх – немов корова язиком злизала наприкінці перебудови, коли серйозно похитнулася міць тодішнього «дерев’яного» рубля.
Досить швидко після того було ліквідоване й саме міністерство, а фабрика, що отримала романичну назву «Зорянка», залишилась практично нікому не потрібною. Не принесла очікуваного полегшення і приватизація – контрольний пакет акцій нинішного ВАТ опинився поза колективом, а 35 власників, розпорошених у 21-ій області України, не стали ні надією, ні опорою підприємства. Свого часу «Зорянка», власне, вижила, завдяки наполегливості і небайдужості директора, заслуженого працівника промисловості України, почесного громадянинв нашого міста Володимира Курбатова. Володимир Ілліч понад 30 років беззмінно керував підприємством, пропрацювавши на ньому загалом майже 60 років. Тут трудилися його батьки, дружина, брат і сестра. Тож, зрозуміло, дивитися спокійно, як помирає «Зорянка», він не міг.
Першим замовником стала німецька фірма «Heko». Вже тоді стало зрозуміло, що працювати вони зможуть тільки за давальницькою схемою, адже оборотних коштів практично не було. Спочатку виконували просту роботу – прошивали жіночі блузони. Але щоб не втрачати замовника, та й знаходити нових, старе обладнання не підходило, технологічне оновлення стало життєвою необхідністю. За що можна було придбати нове обладнання, яке коштує не одну тисячу доларів? Про кредити з тодішніми процентними ставками і мови не було. Залишались тільки ті копійки, які вдавалося заробити та бажання західних фірм просувати на наш ринок свою техніку, оплату за яку вони згодні були отримувати поступово.
І колектив прийняв героїчне рішення: кілька місяців працювати без заробітної плати, але не дати фабриці вмерти. Тоді купили одну дублюючу установку, пізніше чотири прасувальні. Протягом десяти років постійно тривало технологічне оновлення – від швейних машинок до комп’ютерного управління процесом розкроювання. Зрозуміло, перенавчали колектив. Тепер рівень майстерності працівниць не зрівняти з навичками тих, хто шив безкінечні ряди однотипних радянських пальт. Серед партнерів «Зорянки» відомі фірми – “Montana”, “Lener cordier”. Саме їхні фірмові наклейки на чудових піджаках, брюках, спідничках (це вже за кордоном їх комплектують і продають як костюми, що є ще одним засобом знизити і так мізерну оплату), які шиють у кіровоградських цехах. Іноді там також фірмові наклейки магазинів, які працюють з партнерами «Зорянки» і часом замовляють крупні партії швейних виробів.
За такою принизливою і вкрай економічно невигідною схемою працюєвала не одна «Зорянка», а не менше 250 із трохи більше 300 швейних підприємств України. Ця схема вразлива не лише з економічної та моральної точок зору, а й чим далі, тим більше ставала неконкурентноспроможною
Наша легка, зокрема швейна промисловість має завоювати внутрішній ринок і зайнятися експортом. Цим шляхом йшли прибалти, які свого часу першими запровадили роботу підприємств легкої промисловості за давальницькими схемами і першими ж від них відмовились. А завойовувати у нас є що – ємність українського внутрішнього ринку швейних виробів 5 мільярдів доларів на рік. Ця цифра сама по собі свідчить, що вона має потенціал до зростання.
«Зорянці» й досі доводиться конкурувати із дешевим секондхендом та валом китайського і турецького щвейного виробництва. Але навіть зараз, всупереч війні, підприємство працює, відшиває нові колекції одягу, допомагає ЗСУ, має високі досягнення, і професійний колектив, який ще й поповнюється — тут уже працюють вимушені переселенці з інших регіонів України.
Хочеться вірити, що справжня зоря успіху «Зорянки» ще попереду. Адже тільки після відбудови країни і формування потужного середнього класу «Зорянка» матитме надійного і вибагливого споживача.
Світлана Орел