Все частіше в інформаційному полі ставлять питання про необхідність збільшити виробництво зерна у два-три рази, нагодувати світ, терміново продати землі іноземному капіталу… Читаю і вдумуюсь, а чи потрібне те збільшення виробництва і до чого воно приведе? Є два чинника збільшити валове виробництво – збільшення площі і збільшення врожайності.
Перше. Збільшення площі
Знищується і так практично не існуюча сівозміна культур. Ранні зернові, соняшник та рапс займуть більшу частину орної землі. Спеціалізація на кількох монокультурах приведе до надмірної спокуси боротьби за собівартість. Мінімальні затрати паливно-мастильних матеріалів на гектар є не що інше як застосування широкозахватної техніки. Наслідок – поняття контурної оранки на схилах і тому подібних операцій, котрі на сьогодні виконують дрібні і середні фермери, взагалі зникає. Ерозія ґрунтів. За прикладами ходити далеко не треба, гляньте по весні на руді плями на схилах полів. Вони з кожним роком ростуть і жовтішають. Порогів в Дніпрі нема, їх покрив український чорнозем.
При такому підході не витримають конкуренції дрібні, а потім і середні фермери. Частина їх перетворяться в механізаторів на полях кількох десятків феодалів, інша частина… Результат – знищення сільського населення. А як же репродукція населення країни? Перше покоління селян у місті стало локомотивом індустріалізації. Їхні діти в місті частково схожі на перше покоління за професійними ознаками. А внуки мають поважні професії, та в більшості не такі вже актуальні для руху країни вперед.
Друге. Якість продукції
У всього живого є біологічна межа росту. Тобто 600 гр середньодобового приросту кабанчика чи свинки, то ще свинина, а два кіло, то вже ніби і не свинина. Продукт типу свинячого м’яса можна отримати і без свиней. І так у всьому тваринництві і рослинництві без винятку. Кращі вчені голови працювали над підвищенням продуктивності на 5-10% десятиліттями. А тут відразу нагодуємо весь світ. От тільки світ не дуже поспішає нагодувати нас. Одні давили голодом, інші купували відібране у наших пращурів зерно.
Останнє. Пройде так років двадцять
Світ закрив нашим зерном певний період і для більшості населення планети виготовляє штучні продукти. Навіть схожі на колись реальні. Але тільки схожі завдяки харчовим добавкам для смаку. “Мівіна” і напій “Юпі” ( хто пам’ятає) заповнюють ринок.
Україна, втративши чорноземи, сільське населення, спаливши азотом гумус, з останніх сил шукає дівчат, котрі можуть народити дітей, і хлопців ще на щось здатних. Феодали, спакувавши кошти, вже зникли. Видатні менеджери з управління в білих сорочках частково розбіглись, частково блукають по країні, вже не граються фразами про глобалізацію.
Уявіть, чи ви таку Україну хочете бачити і чи це буде Україна? І чи ця Україна для нас і наступних поколінь?
Отож, слід відновити різної форм власності заготівельну діяльність та переробну промисловість. Чим дати роботу сільській місцевості. Зберегти інфраструктуру. Ввести стандарти на продукцію. Спробувати завоювати ринок і вийти на пристойний рівень з якісною сільськогосподарською продукцією. Ціни на харчі наші? Он там написані і торгу нема. Чужий розум хороший, а свій кращий.
Україна одна. Та чи вічна? Для кого живемо? Для своїх дітей? Не все те економіка, що блищить.
Юрій Фоменко