«Нам двадцять, і ми такі різні» – так називалося інтерв’ю, яке відомий мистецтвознавець і журналіст Броніслав Куманський взяв у тодішнього голови обласної організації Спілки художників Михайла Надєждіна з нагоди 20-річчя організації. Саме він стояв біля витоків її заснування і довгий час очолював цю мистецьку громаду. Наприкінці травня Михайлові Володимировичу виповнилося б 90. Його уже немає з нами, як і автора інтерв’ю. Але їхня творча енергія, думки, небайдужість – з нами, вони живі і цікаві. Отже:
«Ця балюстрада, яка веде до четвертого поверху обласного художнього музею – ніби прелюдія до виставки з нагоди 20-річчя обласної організації Національної спілки художників: на стінах прогти нех висять полотна Володимира Федорова, Олександра Логвинка, Миколи Бондаренка, тобто тих наших митців, котрі першими стали членами НСХУ. А у двох залах горішнього поверху експонуються роботи усіх членів обласної організації, як нинішніх, так і тих, кого вже, на жаль, немає серед нас. Ми стоїмо біля них з народним художником України, головою обласного осередку Михайлом Надєждіним і пригадуємо шлях становлення художницької організації в Кіровограді, місті, котре хоч і знаходиться в центрі України, але завжди сприймалося в Києві як глибока провінція, через що тут, чи не найпізніше з’явилися осередки творчих спілок, зокрема художників та письменників.
– Ми з тоболю, Михайле Володимировичу, знайомі із шістдесят сьомого, тож га наших очах проходили усі ті процеси, котрі передували створенню обласної організації НСХУ і її становленню. І саме твоя наполегливість сприяла тому, що осередок з’явився значно раніше, ніж це, враховуючи інерцію місцевої влади, могло статися. Якщо не помиляюсь, усе розпочалося з того, що тебе за твоєї відсутності обрали головним художником кіровоградських художньо-виробничих майстерень Художнього фонду УРСР.
– Тоді і справді, як кажуть, мене без мене оженили. Я перебував у відпустці, коли на зборах колективу «старійшини», зокрема Федоров, Бондаренко та інші, запропонували мою кандидатуру на цю посаду. Що, чесно кажучи, мене дуже здивувало, оскільки я був ще досить молодим, а посада головного потребувала і вимогливості. І принциповості, і організаторських здібностей. Хоч уже бачив, на яку ногу кульгає колектив: нерівномірність навантаження (а це заробіток), часом неадекватна оцінка виконаної роботи, звідси – й інтриги. Отож, із самого початку в центральній майстерні встановив щит-екран, з якого було видно, наскільки хто завантажений, що забезпечувало гласний розподіл замовлень. А ще обов’язком головного художника, хай і не посадовим, була організація творчого процесу живописців, графіків, скульпторів.
– Незважаючи на те, що вони були головним чином зайняті виконанням замовлень, а це – наочна агітація до свят, оформлення її у закладах культури, різних приміщеннях джля зібрань, у скверах і парках тощол, у вільний від роботи час займалися безпосередньо творчістю, періодично звітуючи перед земляками обласними художніми виставками. Груповими і персональними. Я їх запам’ятав, ще коли вони влаштовувались у пристосованому під картинну галерею Свято-Преображенському храмі. Потім ви їх влаштовували у художньому салоні, пізніше так безбожно вкороченому місцевою владою. Вони викликали живий інтерес ваших шанувальників. Хоча кожна експозиція формувалася під недремним ідеологічним оком партійної влади.
– Дійсно, цензура була пильною. Пригадую, як головний ідеолог області перед відкриттям приходив у зал і, показуючи пальцем на якийсь етюд, говорив: «Це що, таке сьогодні колгоспне село? Під стріхою?» чи «А для чого тут релігія? Зніміть її», – йшлося про етюд із зображенням Ковалівської церкви. Головною вимогою до кожної експозиції висувалося те, щоб у ній чільне місце приділялося так званим ідейним творам, які й відкривали виставки. Але у цих заідеологізованих умовах наші художники знаходили своє творче обличчя, радували цікавими роботами, іноді навіть хтось потрапляв на виставку республіканську. Траплялося це тоді дуже рідко і сприймалося нами ледь не як тріумф. Хоч для інших це було звичним явищем, особливо для митців столичних,львівських, одеських.
– Що й зрозуміло: там діяли потужні осередки Спілки художників.
– І ти подивись, як одне пов’язувалось з іншим. Ми не могли пробитися на республіканські, не кажучи вже про всесоюзні виставки, оскільки через відсутність власної організації, не мали свого голосу у виставкових комісіях, з другого боку – не могли утворити власний осередок, оскільки бракувало членів спілки. Адже головна умова, яка висувалася перед претендентом у члени СХУ, – це участь у республіканських і всесоюзних виставках. Тож пробиватися нам довелося дуже важко. Тривалий час членський квиток мав лише графік і театральний художник Микола Добролежа.
– Потім у Кіровоград приїхав скульптор Аркадій Мацієвський. Але цього було замало для утворення власного осередку.
– Навіть тоді, коли в спілку художників вступили живописці Борис Вінтенко, Микола Бондаренко і Володимир Федоров, вони ще деякий час перебували на обліку в одеському відділенні спілки. Тому постало питання про створення свого осередку.
– Я хотів би на деякий час зупинитись на цьому і згадати про помітні події у художньому житті області ще до народження обласної організації. Маю на увазі десанти кіровоградців у райони області, а потім роботу на Кіровоградщині митців із різних областей України. Вони, безперечно, відіграли помітну роль у творчому становленні наших земляків. Наскільки пам’ятаю, до цієї справи доклав рук безпосередньо й ти.
– Будучи головним художником, я вирішив організувати творчі поїздки у господарства і на підприємства області. Маю сказати, що ця пропозиція знайшла підтримку обласної влади, зокрема дуже багато нам у цьому, як пізніше у прийомі і розміщенні колег з інших областей, допомогла невтомна Євгенія Михайлівна Чабаненко, котра працювала заступником голови облвиконкому. З нею було легко вирішувати будь-які питання. Першим пробним для нас став виїзд у Бобринецький район. Там нас зустріли дуже добре, забезпечили житлом і харчуванням, створили гарні умови для роботи.. По закінченню ми влаштували виставку у сільськогосподарському технікумі, на яку прийшло багато бобринчан: не так часто в районі доводилось бачити живого художника і його роботи, а тут ще й твоїх земляків зображено, змальовано улюблені куточки рідного краю. Одне слово, виставка мала неабиякий успіх і це надихнуло нас на продовження таких виїздів. Наступною була шахта Медвежоярська в Олександрії, де ми спускалися безпосередньо в забій, робили замальовки. Писали етюди й портрети гірників. І знову успішна виставка. Були й інші творчі поїздки. А стосовно приїзду на Кіровоградщину наших колег з інших областей і нашої спільної з ними роботи, то це дійсно сприяло нашому творчому зростанню, адже до нас прибули представники і харківської, і дніпропетровської, і одеської та інших мистецьких шкіл.
– Повернемось до історії створення обласної організації спілки.
– Я переконався, що без власної організації годі й думати про якісь великі творчі плани, вихід на широкого глядача, зрештою, здобуття авторитету на фоні загальноукраїнської образотворчості. Адже на нас дивилися примруженим оком навіть одесити, в яких на обліку перебувало кілька наших спілчан. І тоді прийшов до висновку: треба щонайактивніше атакувати республіканські інстанції, щораз подаючи на виставки якомога більше робіт кіровоградців. Ми навантажували повний кузов автомобіля картинами й везли їх у Київ. Спочатку там нас сприймали неохоче, однак траплялося, що із шестидесяти-семидесяти робіт в експозицію потрапляли хоча б три. З часом до нас звикли і почали приділяти кіровоградським митцям більше уваги. Паралельно зростали й можливості для вступу у Спілку художників. Невдовзі членами НСХУ стали Олександр Логвинюк, Сергій Шаповалов, Григорій Гнатюк, Емілія Руденко та інші. Нас було вже десять. Але для створення організації необхідно одинадцять.
– І ним став ти?
– Так. Загалом я тричі подавав документи у Спілку, але мене не приймали через «наслідування західного буржуазного мистецтва». Та при йшла перебудова, соціалістичний реалізм визнали не єдиним творчим методом, котрий має право на існування, тож мене зрештою у Спілку прийняли. Щоправда, коли проходили установчі збори обласної організації, членського квитка я ще не мав, але отримав телефонне підтвердження з Києва про своє членство. На зборах мене обрали голвою організації, Сергія Шаповалова – секретарем.
– Наскільки мені відомо, ти звертався з листом про дозвіл на її утворення до голови Спілки художників СРСР Андрія Васнецова.
– Це була дуже інтелігентна людина, між іншим, нащадок відомих російських художників. Він без затримки підписав відповідний наказ і передав його у Київ. Далі все вирішувалося згідно з положенням. Сьогодні в обласній організації налічується більше тридцяти членів НСХУ. Нам двадцять, і ми такі різні.
– Представлені, як бачимо, різні художні напрямки, види і техніки. Досить вагоме місце займає традиційний реалізм, щоправда, уже не «в його революційному розвитку». Це і феєрверкові натюрморти Сергія Шаповалова, і прекрасні, соковиті пейзажі Анатолія Янєва, і портрети Любові Кир’янової. Гідно продовжує батькову естафету Юрій Вінтенко, в реалістичній манері, кожен по-своєму, працюють Фелікс Полонський, Анатолій Пунгін, Андрій Хворост, Ігор Смичек, Леонід Бондар. Маємо й нетрадиційний живопис. Про тебе говорити не буду, за тебе все вже сказано твоїм званням. Хоча одну роботу все ж згадаю. «Курка і яйце» – це композиція, в якій закладено одвічне філософське питання: що є життя, що йому передує і що настає після. Біля цієї роботи можна роздумувати довго і, незважаючи на те, що відповідей не знайдеш, роздуми однак будуть плідними. Зауваж, коли я кажу про нетрадиційне мистецтво, то маю на увазі весь спектр стилів і напрямків, котрі були під забороною або ж суворим осудом за радянських часів. Отож, назву цю сприймай, як чисто умовну.
– Дійсно, представників, як ти кажеш, нетрадиційного мистецтва в нашій організації кілька, і їхні роботи гідно представлені в ювілейній експозиції.
– Переважно це Надєждіни: Надєждін-батько, Надєждін-син Андрій і Надєждіна-дочка Оксана Журавель. Кожен по-своєму цікавий. Не так давно в музеї Осмьоркіна експонувалася виставка Андрія, котра мала незаперечний успіх. На ній ми побачили його не тільки як оригінального живописця, а й філософа, глибокого знавця національної традиції. Оксану в нашому місті менше знають, але вона вже встигла побувати на міжнародних виставках.
– Ну, не тільки Надєждіни. Є ще динамічний, асоціативний Анатолій Дворський. Є художник, естетика якого бере початки у прадавніх глибинах народної творчості, Юрій Гончаренко. Є Федір Лагно. Він представлений своїми яскравими, багатоликими «Масками»…
– Чим характерне нетрадиційне мистецтво, то це тим, що кожен може його тлумачити по-своєму. Ці дві картини Лагна я сприймаю, як розуміння автором того, що життя, по суті, є яскравим, безкінечним карнавалом.
– Хочу звернути також увагу на живопис Григорія Гнатюка, графіку Володимира Кир’нова, сповнену гофманівської фантазії, химерну і трагічну водночас.
– Наші художники працюють у різних техніках, деяких колись наше місто взагалі не знало. Тут і кераміка, і батік, і гобелен.
– Згадаю лише окремі. Це теплі, сповнені гумору і національного колориту,скульптурні композиції родини Фірсових – Миколи Івановича, Нелі Федорівни і їхніх синів Сергія і Олександра. Гобелени Емілії Руденко. Батики Марії Церни і художника сучасного мислення та багатої творчої фантазії Наталії Федоренко. Ескізи до театральних постановок Миколи Добролежі і Василя Остапенка. При цьому зазначу, що творчість більшості наших художників знають не лише у Кіровограді чи Києві, а й у Росії, США, Канаді, Італії, Чехії, Ізраїлі, Хорватії. Я називаю ті країни, де виставлялися кіровоградці, а у приватних колекціях їхніх робіт достатньо чи не на всіх континентах. Загалом, обласна організація одним з головних напрямків визначила виставкову діяльність. Протягом двадцяти років діяльності нею влаштовано понад триста різних виставок, кожен її член звітував експозиціями персональними.
– Таким чином до наших земляків прийшли не тільки популярність, а й визнання?
– Маємо одного народного художника. П’ятеро отримали звання заслужених – Борис Вінтенко, Сергій Шаповалов, Григорій Гнатюк, Наталя Федоренко, Емілія Руденко. Василь Остапенко і Леонід Бондар мають звання заслужених працівників культури.
– Нині багато хто скаржиться на труднощі. Напевне, і у вас не без них.
– Про це говорити не будемо. Краще про тих, хто нам допомагає. Народний депутата Валерій Кальченко допоміг газифікувати Будинок художника, нині докладає зусиль до модернізації системи опалення. Обласна рада встановила премії в галузі образотворчого мистецтва, ними вже відзначено ряд наших авторів. Сподіваємося, що в бюджеті знайде підтримку рядок про виділення коштів на друк альбому «Барви степу». А загалом – необхідні державні програми підтримки творчих спілок. Потрібні державні замовлення. Треба активніше залучати митців до формування в українців почуття патріотизму, художніх смаків, виховання їх на кращих національних і світових традиціях. Адже недарма сказано, що світ врятує краса».