ДИТЯЧІ РОКИ
Він народився навесні
в останні вже квітневі дні,
якраз на день святого Марка,
було ні холодно, ні жарко,
цвіли сади рожево-білі,
в роду шляхетнім – вже збіднілім,
колись могутнім і заможнім,
де мав за честь служити кожний.
Це сталося о тій порі,
коли був сороковий рік
у дев'ятнадцятім столітті,
у Бобринецькому повіті
десь на Херсонщині, в степах,
у щедрих на тепло краях,
де і тоді росли, і нині
великі кавуни і дині.
Той рік в цілому був типовий:
сумний, хмурний – не кольоровий.
Хіба в культурному житті
цікаве щось було тоді.
Наприклад, геній наш Шевченко
«Кобзар» свій видав потихеньку.
А ще художник і поет
намалював автопортрет.
(…)
Сім'я була не із убогих,
водились, звісно, якісь статки.
Будинок був, худоби трохи,
і був на службі його батько
в поміщика у економах.
Але не можна забувати,
що господинею у домі
була там мачуха – не мати.
Також незайвим буде знати,
що полюбляла заглядати
незрідка мачуха та в чарку.
Це дасть можливість зрозуміти,
якими там були порядки,
чому були кріпацькі діти
в дитинстві друзями у Марка
і в бур'яни тікав він з хати.
І це життя у бур’яні
про щось нагадує мені.
Без матері і батька рано
колись залишився Тарас –
пророк, поет і геній наш
майбутній, звісно. До пори
і він отримував «дари»
такі ж від мачухи і пана.
Така вона сирітська доля:
терпіти стусани й сваволю.
Але хоч якби там було,
а Марку, мабуть, повезло:
все ж не кріпак був, а на волі,
закінчив повітову школу
і кілька років у суді
сумлінно працював тоді.
Згадати б можна для початку,
і те, що полюбив він змалку
вистави театральні палко
і мав для сцени всі задатки.
Однак давайте ми на цьому
поставимо поки що кому
і якось ніби ненароком
заглянем в давнину глибоку.
Туди ми маємо підстави
здійснити подорож в уяві,
бо драматургів рід відомий
ще із литовської епохи.
Я стільки накопав про нього
і пращурів його нового,
що є бажання в мене й змога
і вам повідати щось з того.
Отож спочинем, друзі, трохи,
поп’єм хто кави, а хто чаю
чи хто там ще чого бажає,
і вирушаємо в дорогу.
30.04.2024
ПРАЩУРИ
Тож оповідь надалі ця
уже про пращурів митця.
А їх таки було чимало.
Судимонтовичі їх звали.
А Кропивницькі – то пізніше.
Утім, про це вже потім ліпше.
Тоді рід мешкав на Поділлі.
і мав свої там землі й вілли.
Було там і село Кропивна,
а отже, мабуть, і не дивно,
що звідти все воно пішло.
Подій там тьма і дат багато,
та все ж вдалося розкопати,
коли і як воно було.
Тому давайте по порядку
я розповім усе спочатку.
Належав рід до гербу SAS,
який прославився не раз
походами у Палестину.
А ще – у битві до загину,
що як Ґрюнвальдську знають нині
і, звісно, що не тільки в нас.
Вона примітна тим навіки,
що крові пролились там ріки.
Із тих джерел, що нам відомі,
Грінько є першим в списку тому.
І пан цей, судячи по всьому,
дружив серйозно з головою,
з великим князем був знайомий
і був одружений з княжною.
Він входив до найвищих кіл,
маєтків безліч мав і сіл.
Ну, словом, жив Грінько багато,
але життя не тільки свято.
Не все було в добу ту гладко.
Мінялась влада і порядки.
За Вітовта Грінько той втратив
значну частину прав і статків.
Та пережив всі лихоліття
він в чотирнадцятім столітті.
Наступний драматургів родич
так само був Судимонтович,
відомий ще і як Шабан.
Це син Григорія, Іван,
здається, теж заможний пан,
а може, навіть і магнат.
Він був обласканий сповна
великим князем. Словом – знать.
Ще той, напевно, багатій
і син його був Олексій.
Служити чесно він мав звичку,
тому і повну мав скарбничку.
А ще Попівську мав Поляну
за службу вірну, бездоганну
й великі земляні угіддя.
Та вже й шістнадцяте століття.
Про того пана ще є згадки.
Одна така собі дрібничка:
він прізвище мав Кропивницький.
Ну і, звичайно, про нащадків.
Зафіксували те аннали,
що одного Іваном звали.
А у Івана теж був син
брацлавський писар Северин.
Незаперечні маю дані,
що Северин був у пошані
і у Брацлаві, і в Варшаві
й скупався навіть трохи в славі,
бо він провів чимало днів
під Псковом й ще десь на війні,
в якій Москва була розбита,
а верх взяла Річ Посполита.
Сказати важко, яку роль,
зіграв наш писар в битві цій,
але відомо, що король
нагородив його селом,
що називалось Скуринці.
Однак там щось не так пішло
(тоді таке не раз бувало)
і ту садибу відібрали.
До того ж ще й пограбували,
побили всіх, повиганяли,
бо налетів, як землетрус,
з загоном кінним Юрій Струсь –
місцевий староста й магнат,
розбійник, словом, і пірат.
Ну а довершилось в суді
це беззаконня з ним тоді.
Таким було життя еліти
в тодішній Речі Посполитій,
де узаконена сваволя
життя ламала враз і долі.
Та що там писар Кропивницький,
якщо таке було й з Хмельницьким?
Це вже була остання крапля,
і козаки взялись за шаблі.
Рубались як оскаженілі,
де лише можна й де хотіли –
і на Дніпрі, і в чистім полі.
Така роздмухалась війна,
що всі отримали сповна.
Були тяжкими ті жнива,
бо народилась ледь жива
і закривавлена там воля.
Закінчилося все погано.
У Переяславі. Та рана
ще і сьогодні кровоточить,
і повторити це охочі
навряд чи знайдуться тепер.
Той писар був поважним паном,
та через кривду досить рано
враз занедужав і помер.
Таке творилось тоді в світі...
А ми в сімнадцятім столітті.
Початок це його, точніше,
а та війна була пізніше.
До неї ще багато літ.
Свою минувшину згадали,
тож розповідь продовжим далі
про славний Марків родовід.
А там ще пращурів чимало.
Той Северин мав трьох синів,
та в списку нашому Михайло.
Михайло до останніх днів
підсудком в Вінниці служив,
був меценатом і там слави
собі великої зажив.
Хоч він не тільки цим цікавий.
Він не водив у бій полки.
Чесноти інші земляки
його найкращі цінували.
Михайла всі і всюди знали,
не раз до сейму обирали
і надавали честь і право
від воєводства і Брацлава
їх представляти у Варшаві.
У тому списку їх ще море:
Григорій і Михайло потім,
пізніше ще один Григорій.
Не пропустив нікого вроді.
А далі вже Іван. Це прадід.
Йому ми також дуже раді.
Так увійшла Річ Посполита
у вісімнадцяте століття.
Точніше, в другу половину,
коли і Польща також згине,
бо злі сусіди цю країну
розірвуть, як і Україну.
Хоча поки були єдині,
гостріші в них були клинки
й Московія згинала спину,
а не поляки й козаки.
Нам ті сумні колишні дати
завжди потрібно пам'ятати
і розбрат у стосунки наші
не вносити на радість Раші,
бо розпроклята та орда –
це наша спільна вже біда.
Якщо забудем, по одинці
нас знову проковтнуть ординці.
Ну а тоді усе пропало.
Річ Посполита таки впала,
і син Іванів, теж Іван,
утратив свій дворянський стан.
Росія показала жало.
І навіть родовите панство
свою належність до дворянства
Московії довести мало.
Таких було тоді чимало,
кого зла доля ця спіткала.
Доводили десятиліття –
аж до двадцятого століття.
І серед них був Марків рід –
Іван той – драматургів дід,
а потім син його Лука
роки на відповідь чекав.
А після них і Марко сам
в якісь інстанції писав.
Хоча то, звісно, марна справа,
якщо імперія лукава,
скажу уже від себе я.
Так потихеньку до кінця
про рід славетного митця
дійшла і розповідь моя.
Колись, напевно, ще про Марка,
його театр, про матір, батька
я розповім вам значно більше,
але то буде хай пізніше.
Тоді закінчиться війна
і запанує скрізь весна.
Ну а тепер, якщо все ясно,
я дякую усім вам красно.
14 березня 2024
ТЕАТР КОРИФЕЇВ
Давним-давно це, звісно, все було,
Літа пройшли, але не зникли в Леті.
Він пам'ятав, як під своє крило
зібрав їх восени в Єлисаветі.
Ділився з ними щедро, як умів --
і досвідом, й майстерністю своєю,
бо так із цих аматорів хотів
він виховати справжніх корифеїв.
І виховав на радість нам усім.
Про це тоді трубила всюди преса.
Театр постав в усій своїй красі
і в Києві, і в Харкові, й Одесі,
і навіть у проклятій тій Росії.
Ну а до того не було й надії,
та він здолав усі перипетії.
Збулась нарешті заповітна мрія!
Він після того Емського указу
ходив багато років як в проказі.
і, опустивши долу свої очі,
не розумів, як раду собі дати.
Московські варвари і супостати
тепер задумали їх покарати,
заборонивши наші твори грати,
і він кінця не бачив темній ночі.
Отак і жив між небом і землею
великою надією своєю.
Когось прохав, кудись писав потроху
й надіявся, як водиться, на Бога.
А вічного нічого не буває,
у світі все тече і все минає,
і крапля поступово камінь точить,
а надто якщо дуже цього хочеш.
Як він радів тоді в Кременчуці,
коли йому дозволили нарешті
поставити спектаклі рідні ці –
«Наталку...», «Сватання...»,
«Назара...» й решту,
які були в репертуарі нашім.
А потім був уже Єлисавет,
в якому він навіки оживе,
безсмертним згодом стане в його назві.
Проте тріумф був повний в Петербурзі.
Це пам'ятають недруги і друзі.
Там з ними разом гратиме на сцені
сама, напевно, пані Мельпомена.
Навряд чи описати це словами.
Якими чарували всіх дивами
і хистом, ще небаченим мистецьким,
він, Тобілевичі і Заньковецька!
В його театрі публіку настільки
вражав неперевершений ансамбль
й майстерності акторської відтінки,
що захотів їх імператор сам
побачити на сцені Маріїнки.
Спочатку зал той ніби занімів,
а потім оплесків шалених грім
вердикт свій остаточний виніс їм.
Вони вікторію ту здобули
не так для себе, як для України
в столиці тії самої країни,
де пасинками вічними були.
Та й світ побачив, що жива ще Ненька,
що мова Котляревського й Шевченка
не вмерла. Навіть у тяжких оковах
живе й перемагає наше слово!
Ніколи не задушить підла Раша
наш український дух і волю нашу.
Настане день – і буде Перемога,
хоч і терниста наша ще дорога!
Напевно, до акторів наших дуже
тоді таки прихильні були музи,
бо українці показали клас,
який не зможе стерти навіть час.
А Марко йшов до слави стільки літ,
що відчував себе Наполеоном,
зоря якого тиха на весь світ
засяяла яскраво над Тулоном.
То був театр, якого світ не знав,
і це не перебільшення, їй-богу!
У їхніх петербургах навіть в снах
ніколи ще не бачили такого!
27.04.2024
ГЕНІЙ
Коли у світлі рампи він на сцені
з’являвся тільки, навіть ще не грав,
йому, улюбленцеві Мельпомени,
зал гучно стоячи аплодував,
бо знали всі, що перед ними геній,
митець, який підкорює слова,
що не актор, а справжній бог на сцені,
і бог творить небачені дива!
Звичайно, знали всі, що перед ними
сам Кропивницький – і живий, і зримий.
Вони його і батьком нарекли,
і всі його вітали, як могли.
І публіка ревіла, ніби лава:
«Творцеві рідного театру слава!»
Вітали всі: студенти і вельможі,
балкон, партер, гальорка, ложі –
прихильники його мистецьких чар.
Ну, а колись було, що навіть цар.
Було те все, ймовірно, перстом долі
у ті далекі й непрості літа,
коли до Петербурга на гастролі
він з трупою своєю завітав.
Багатими тоді були трофеї...
І маріїнська рухнула скала!
То був тріумф театру корифеїв,
культури, що у падчерках була!
03.12.2020
МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА
Було то все давно, в літа минулі...
Її якийсь небачений азарт
заніс тоді до міста на Інгулі,
де Кропивницький створював театр.
«Втекла від чоловіка, – скажуть люди. –
Уже в Єлисаветі, і тепер
яка там з неї ще акторка буде,
але там точно красень-офіцер!»
Вони зустрілись вперше у Бендерах.
Який театр? Яке кохання? Сміх!
Він – офіцер, вона – дружина офіцера.
На щастя, брат-полковник допоміг.
Ну що ж! Тепер як буде – так і буде!
Назад уже немає вороття!
Хтось, може, посміється, хтось осудить.
Хоча б не батько – відставний суддя.
Їй, звісно, ще ази мистецтва вчити,
а він такий їй іспит влаштував,
цей знаний і вимогливий учитель,
що аж зі страху плутались слова.
Співала соло і читала вірші
щось із Шевченка, а він знай мовчав
так загадково... Це було ще гірше,
якби він просто взяв і накричав.
Колись давно в Чернігові Осовська
у пансіоні (більше уві сні)
так муштрувала Маню Адасовську,
що щойно відірвалась від рідні.
А потім репетиції до скону...
А він такий скупий на похвалу.
І плакала, й молилась до ікони,
і зносила від заздрісниць хулу.
А думи, думи... Як би не зганьбитись...
Яке сценічне вибрати ім'я?
Своє дворянське, славою покрите?
Не можна! Проти майже вся сім'я.
А завтра сцена, грати роль Наталки...
І тут у відчаї вона згадала... Стоп!
У неї точно її рідні Заньки
не відберуть ні батько, ні Хлистов.
І ось вона, Марія Заньковецька,
на сцені в світлі рампи ледь жива.
Допоможи їй Бог і хист мистецький!
Знайди, учитель, правильні слова!
Було то все давно, в літа минулі,
але із Кропивницьким дотепер
вони ще всі у місті на Інгулі,
і з нею той – колишній офіцер.
26.02.2021
У ЗАТИШКУ
З тих пір, як він колись в Єлисаветі
створив театр, немало літ пройшло
й минуле те вже мохом поросло.
Він іншим передав ту естафету,
аби його продовжували справу
й примножували театральну славу,
а сам давно вже мешкав із сім'єю
на Харківщині, в Затишку своєму.
Серед тієї вічної краси,
де загубилися в степу ліси,
озера й пахло восени ріллею
відпочивав він тілом і душею.
Для Марка в Затишку був справжній рай,
якою в ньому не була б пора.
Він дихав в цім краю на повні груди
і, певно, думав, що завжди так буде.
Любив тут Марко взимку спозаранку
ходити полювати на лисиць,
також зайців, а влітку на рибалку
і з насолодою траву косив,
і виростив такий прекрасний сад,
де груші, яблуні і виноград
були найкращі, мабуть, в світі,
принаймні в Куп'янськім повіті.
Також на власному своєму полі
вирощував пшеницю він і жито
й запрошував щороку відпочити
знайомих і рідню до себе літом.
Ще заснував медичний пункт і школу,
бо в Затишку і в хуторах навколо
того нічого й близько не було.
Отож його сусідам повезло.
Було й таке, що він в садибі в себе
влаштовував вистави просто неба.
Проте родзинка – це театр дитячий,
за що йому безмежно були вдячні
його всі земляки – дорослі й діти
з найближчих сіл із їхнього повіту.
Вони усі – сподобівці й гусинці –
приходили на диво те дивиться.
У цих спектаклях самі діти й грали
і Відьму злу, яка Івася вкрала,
і друзів всіх, які допомагали
йому втекти, і ще всього чимало.
А як малеча й матері ридали
і Відьму ту страшенно проклинали?!
А ще «Коза...» й «По щучому велінню»
подобались малому поколінню.
Незрідка їздив він і на гастролі
і знову грав свої класичні ролі –
Бичка, Стецька чи Балтиза в «Олесі»
у Харкові, Полтаві і Одесі,
також не оминав Єлисавета,
і скрізь вітання і аплодисменти.
Та в Затишку жила його душа,
і він туди постійно поспішав.
У Затишку була його богема
і повсякденні клопоти й проблеми.
Про це потрібно вже давно окремі
писати п'єси, повісті й поеми.
А ще про те, як геній вечорами
у сутінках, обставлений свічами,
писав свої комедії і драми
на вічні наші смутки, біль і рани.
Таке життя у Затишку було,
проте й минуле в Маркові жило,
і він не міг не взятись за перо,
щоб відтворити все це на папері:
як заснував театр і свою роль
у золотій тій для театру ері.
А що не встиг – я дописав за нього.
Тому прошу вас не судити строго.
28.04.2024