Микита Павлович Годованець, 130-річчя якого припадає на нинішній серпень, патріарх української байки ХХ століття, який створив понад 30 авторських і перекладних книжок, переважно сатири і гумору, за його ж самоіронією, був “широко відомий аж до Колими”. Водночас цей видатний земляк українців з Кіровоградщини, маючи таку славу і такий тираж видань, більше, ніж пів мільйона примірників, залишався і невідомим...
Спершу – про відоме. Народився Микита Годованець у с.Вікнина Гайворонського району Кіровоградської області 26 вересня 1893 року. Закінчив 1909 року учительську школу в с.Степашках на Гайсинщині. Тут уперше захопився “Кобзарем” Тараса Шевченка, байками Леоніда Глібова, завдяки їм глибше відчув красу рідного слова. Зацікавлено читав і байки Івана Крилова.
Важливо, що Годованця як сатирика помітив ще Остап Вишня, який, прочитавши 1920 року його байку “Максим і Павло”, сказав йому: ”Буде з вас байкар!” Дослідники відзначили, що М.Годованець продовжив байкарські традиції Г.Сковороди, Л.Глібова, М.Старицького, Олени Пчілки, Б.Грінченка, зарубіжних авторів. Секрети творення байки майстер оповів у “Слові про байку” (В., “Континент-прим”, 2003, ред. А.Гарматюк).
Та я, як один з перших підопічних М.Годованця, що знав його не один рік після його повернення на Поділля, хочу запитати: хто достеменно скаже, як, за що катував ГУЛАГ поета у 1937-42 роках, якщо він сам писав: не знаю?! З чиєї вини байкар був запроторений на Колиму, де витоки його лих та репресій українського духу?! Лише дещо згадав зі скупих батькових розповідей син Анатолій:
– Мене іноді просять розповісти щось пов’язане з перебуванням батька за колючим дротом. Пригадую, він роповідав таке: “В’язню, колишньому професору, залишалося до звільнення кілька днів. Виходить він з бараку і бачить: пакунок на стежці. Підняв щось важке, підніс до охорони. І почув: "Это золото ты для себя приготовил!" В’язню додали 5 років…”
Писали про Годованця, та не дописували. Так, спершу читаємо, що після Великої Жовтневої соціалістичної революції поета “захоплюють події революційної епохи” і за цим йдеться, що поет віршем “гаряче вітає у 1918 році відкриття Кам’янець-Подільського університету” (Ю.Петров. Байкар Микита Годованець. с.39-40). Тобто, вітання віршем подано не в справжньому контексті епохи, не сказано, що вищий науковий заклад відкрила Українська держава, а слово “український” упущено в назві університету, і це, отже, не сприяє з’ясуванню справжньої тодішньої позиції автора й істинному розумінню його вірша “Народу рідному”.
Ми читали “Один день Івана Денисовича” О.Солженіцина, чули правду з уст самого письменника-в’язня, та обмаль знали про не один такий день М.Годованця з уст цього письменника-в’язня. Це дає підстави припустити те, що не все дозволене казати російському письменнику, міг казати український. Хоча міг і утримуватися наш письменник, бо ж сама несправедива і сувора кара спонукає людину дмухати і на холодну воду. Добре, що останнім часом про драматичну долю М.Годованця видано цікаві художні твори М. Красуцького: повість “За Колимою сонце сходить” (К-П.,1996) та роман “Довга дорога вночі” (К.,“Укр. пис.”, 1998). Хоча автор і не був ознайомлений з протоколами слідства, він у принципі відобразив знущальну атмосферу допитів і психологічного тиску до самообмов арештованим. Мене морозило не тільки від безправ’я, утисків під час допитів, а й від самих умов ув’язнення на полюсі земного холоду, де вічна мерзлота, яку я спізнав, коли служив в армії у Сахалінській області.
Як не прагнув байкар з табору додому, Колима затримала, гнувся на Спорнинському вагоноремонтному заводі. Відпустила Північ лише в кінці 1945-го, і за порадою в’язня Варлаама Хаджалії, з яким М.Годованець подружився в таборі, байкар поїхав у Новий Афон, до моря, “по здоров’я”. Дісталася туди з часом і дружина Серафима, яка поновила з чоловіком зв’язки, втрачені було під час його перебування на Колимі. Лиш обжилися на морі, як через будівництво там дачі Сталіна був звільнений “за власним бажанням”. У1949-50 роках мешкав з дружиною у родички Марії Хижкової на Харківщині, у Мерефі. Та тільки тут, на селекційній станції, узнали про ГУЛАГ, знов – без роботи. Коли з сином Анатолієм, учасником війни, 1950 року Годованці спробували вернутися у кам’янецький свій дім, з поета взяли підписку: ”За 24 години покинути місто”. Добрі люди купили квиток назад у Мерефу. Та для судимого ніякої роботи вже не було. Пригодився подарований “ФЕД”. Вижив, освоївши професію “мандрівного фотографа”.
Дістатися Поділля вдалося тільки по смерті Сталіна, в 1954 році. З 1955-го – тяжкі творчі хліби з тавром в’язня, нелегке відновлення зв’язків. Видавництва спершу відхиляли рукописи. Добре, що серед шанувальників Микити Годованця виявився Микола Скорський, знаний журналіст, літературознавенць, тоді заступник декана філологічного факультету Кам’янець-Подільського педінститу, він посприяв поету видати збірку “Байки” (К.,”Радянський письменник”, 1957). Байкаря щиро прийняли журналісти, літератори, науковці, педагоги, молодь краю.
Про частину життя й не обмовлявся. Не хотів ятрити рани, викликати жалість чи звіра будити в зачаєних сталіністах. Син помітив: під байками у батька майже не стоять роки 1937-1942. Як тяжко було мовчати професійному письменнику! Тож досі відкриваємо правду про “українських націоналістів”, люто знищуваних як виразників національної свідомості народу…
Звідки я знаю М.Годованця? З Кам’янця-Подільського, де навчався в культосвітньому технікумі 1956-58 роках. Він приглянувся до нас з В’ячеславом Волохівським ще тоді, коли на літоб’єднанні, яке вів доктор філологічних наук, професор В.Тищенко, байкар сидів не в президії, як з часом, а з нами, в залі, на “байкарській”, “ослячій лаві”. Ми віддали йому зошити з віршами і не з’ясували, хто він, зрадівши, що нами зацікавився солідний чоловік. Лише восени 1957 року несподівано зустрілися у нього вдома. Пригорнувши нас, початківців, жартував, що знає, кого брати під крило, на відміну від Квочки з його байки, що пригріла і Ласочку. Під теплим його крилом я залишався і на факультеті журналістики Львівського держуніверситету ім. І.Франка.
Годованець пам’ятається як цікавий оповідач. Цікаво було чути, як він навчав дітей Поділля у селах Орлівка (1909-12), Бубнівці (1912-13), Голосків (1919-20) і в… Маньчжурії (1913-14)! “Там горби – сопки, – усміхався він, – а вальси – “маньчжурські”. Я аж подумав: “Учитель, он звідки цей педагогічний такт і щирий потяг навчати”. Ми з В’ячеславом, у мріях журналісти, заслухалися, як Годованець “орав пером” у газетах “Червоний край” (Вінниця, 1924-28), ”Радянська Волинь”(Житомир, 1929), “Червоний хрест”(Харків, 1929-34)... ”У журналістиці поганий олівець – кращий за добру пам’ять”, – мовив байкар. Цікавила нас і поезія. Тож питали і про це. Перший вірш Годованець надрукував 1913 року в журналі “Маяк”, а байку – у 1917-ому. Він читав нам у своєму перекладі Дем’яна Бєдного (Д. Бідний. Байки і пісні. ”Червона Галичина”, 1920), байки зі збірок “Незаможник Клим” (Він.,“Червоний край”, 1927), “Будяки”, ”Довгоносики”, “У колектив!” (ДРВ, Х., Х.-Дн., 1930), “Трактор і Рало” (Х., “Рух”, 1931). Смішила нас сама назва збірки “Парася на парастасі” (Х., “Плужанин”, 1929).
Я ще на початку 60-х якось запитав Микиту Павловича таке:
– А чому у байках 20-30-тих років у вас були переважно рослини? А де ж Леви, Тигри, Гієни, Вовки, Орли? Лиш зрідка, і то не дуже хижі…
Микита Павлович помовчав і мов неохоче відповів:
– Тоді, за Сталіна, можна було запитати іще більше: “А де ж байка?” У 20-х писав байки Василь Елан-Блакитний під псевдонімом Валер Проноза. Здебільшого політичної спрямованості. Після арешту Сергія Пилипенка в 1933 році, а через чотири роки й мене, перед війною, байки, за винятком Попова (Долі), майже ніхто не писав. А з хижаками в байках взагалі мусили бути обачними. Враз у Ведмедеві чи Вовкові якийсь Медвєдєв чи Волков міг узріти себе. А про Лева чи Орла годі й писати. І досі мулько, як згадую історію з байкою про Орла. Питають якось мене “пильні хлопці”: “Що тобі злого зробила Радянська влада?" Кажу: ”Нічого. Я вчителював, став журналістом, поетом”. ”А що поганого зробив тобі батько Сталін?” “Та й сам Сталін мені, – кажу, – нічого злого не зробив. Живу не бідно, хоча я з бідняків, книжки видаю. Гонорар є”. “То-то, байкарю. А це що?!” – кладуть на стіл переді мною мою байку “Орел”. Зміст її був такий: “Літа Орел, літа сизий та й під небесами. І раптом Орел бачить, що до рівня його польоту підлітає Сокіл, якого він і так запідозрив у суперництві... Ну, Орел довб Сокола – і той упав, зник з очей. Потім таке сталося і з Шулікою. Навіть Копчик, який крав Курчат, знахабнів, посмів, без дозволу, набирати висоту, за що теж поплатився життям. І ось літа Орел, літа сизий сам під небесами. Мораль: застереження крилам смілим, що неба трон Орел ні з ким не ділить. Питаю: а при чому тут Сталін? ”Пильні хлопці” посміхаються: ”Ви не розумієте чи вдаєте? А в народній “Пісні про Сталіна” на вірш Максима Рильського “Із-за гір із-за високих” хто летить?” “Орел.” ”То ж бо. То як ви могли таке написати?” Було що відказати: “Хіба на образ Орла існує монополія?” чи: ”І до пісні можна причепитися: “Не зламати крил…” на слух сприймається так, ніби “Не зла мати крил…” Та я мовив інше: “ Про це я не подумав”. “Пильні хлопці” тоді наче відчепилися…
Далі Микита Павлович не розповідав. Хто це був, коли і де, не уточнив. Та що казати за страшні часи, як і після Сталіна боялися. Анатолій Микитович згадує: “Батько приїхав з Києва і розповів, що один видавець у 1957 році йому велів: ”Будь-ласка, зніміть дві байки – “Орел” і “Лев”, бо хто знає, що може подумати високе начальство!” Довелося вилучити.
Годованець не казав, за що засудили. Бідкався, що не реабілітовували довго. До осені 1957-го тривала волокита. Скільки сил, нервів, усі зуби випали. А на світ не злився. Радів, що “Микиту виправдали за Микити” (Хрущова). Тішився, як хтось мав успіх.
Бесіди майстра були для нас повчальні. Учив нас, юних, “рости в корінь” – глибоко знати українську мову, використовувати, як потім напише, багатство її як “однієї з найдосконаліших мов у світі”, бо “на сором нам мусимо сказати: часто, вийшовши з народу, ми забуваємо його чудову мову, мову своїх батьків і дідів…”(“Слово про байку”, ст.23). Не вірте й В.Бєлінському, що наша мова неспроможна творити літературу. Слід не стільки хвалити мову – солов’їна, чарівна! – скільки чарувати нею. “Пиши рік, а опрацьовуй вік!”
Непочатий край роботи для дослідників життя і діяльності Годованця – його листування. Так, він був невтомний і щедрий на розгорнуті поради юним. Листи подібні на рецензії, на консультації, на художні твори. Це вражає очобливо нині, коли “вільні” журналістські колективи часто роблять себе “вільними” від листування з авторами.
Багато літ я жив з вимогливістю до вірша від Годованця, усе згадував, що “сам Крилов в одній тільки байці зробив 214 поправок”.
Даруючи мені книжку “Осел на хаті”, Годованець примовляв:
– Як визріє у вас дар сатирика, то зважте на таке. Беручи до рук “Крокодил” і “Перець”, – деякі воліли б, щоб “Крокодил” був беззубий, а “Перець” – не гострий. А Їжака, хочуть мати постриженим, як у моїй байці “Непристойний Їжак”, Хрін же – підсолодженим, як у байці “Хрін і Морква”. Один, зачувши байку “Кручений панич і лозина”, так почервонів, наче він – панич. Власне, горе байці, коли правда в ній і не ночувала, хоч і просилася на ніч, та горе й автору, якщо правда днює і ночує в байці, а владі вона не до шмиги...
Байкар нас, юних, уперше знайомив з творами Езопа, легендарного раба, що жив у середині УІ століття до н. е., чиї байки, що концентрують мудрість тогочасних народів, протягом тисячоліть опрацьовували ледь не всі наступні байкарі. Якщо у них перекладів Езопа десятки, в декого – за сто, то в нашого Годованця, за його ж словами: ”250 байок за Езопом – 250 пострілів у зло нашого часу!”
Як перекладач М.Годованець відкривав нам премудрощі у байках видатних грецьких мислителів Сократа, Платона, Арістотеля, історика і філософа Плутарха, римлянина Федра, французького байкаря Лафонтена, у байках генія італійського Відродження Леонардо да Вінчі, німецького філософа-просвітителя Лессінга, українського філософа Григорія Сковороди. Творив байки і притчі за мотивами східного фольклору, індійських казок, уважно ставлячись до оригіналу. Та відходив іноді від змісту для творення байки самобутньої, оригінальної, з новою ідеєю.
…“Справу” Годованця ні у Хмельницькому, ні у Вінницькому, ні в Житомирському, ні в Харківському, ні в Київському, ні в Кіровоградському СБУ, тобто всюди, де працював М.Годованець, не виявили. З допомогою картотеки Міністерства внутрішніх справ, яке в 1930-х роках об’єднувало і Управління держбезпеки, “вийшли на слід” аж у Донецьку, де чомусь велися допити Микити Годованця…
Годованець звинувачувався в тому, що він – емісар Коновальця в Україні, створив шпигунську і диверсійну організацію, керував нею, “тобто за зраду Батьківщини”. При чому арештували М.Годованця не за прямі протиправні дії, а на основі доносу чи вибитих слідчими свідчень Цимбала Мефодія. Він, посилаючись на розмову, яка ніби відбулася у нього у с.Темне на Вінниччині з двоюрідним братом Годованця Є.Мамалигою, назвав Годованця організатором створення Горлівської шпигунсько-диверсійної організації, зв’язковим з самим керівником Української військової організації (УВО) і ОУН за кордоном. Крім того свідчив, що Годованець керував контрреволюційним підпіллям через Є.Мамалигу, який помер 1933 року.
При цьому М.Цимбал назвав ще підозрілих, з якими нібито зустрічався М.Годованець. Випливли факти листування байкаря з братами дружини Метельницькими – Володимиром і Йосипом, які проживали за кордоном. Стверджували, що в Україні він стрічався з колишніми петлюрівцями Дворкіним і Максимчуком, членом УВО Нарушевичем, який приблизно в цей час був засуджений на 10 років виправних робіт “за співпрацю з українськими націоналістами”. “Викрили”, що Годованець мав зв’язок з письменниками, з якими перебував у літературній спілці “Плуг” і яка була ліквідована у 1932 році. Звинувачували й за те, що він, відступивши з Директорією за кордон як працівник її Мінпродовольства, потім, повернувшись у Кам’янець-Подільський, мав зв’язок у 1920 році зі студентом Олійниковим, який, за свідченням Цимбала, був зв’язковим начальника петлюрівської контррозвідки Сушка. День у день слідчий Пільдеш починає зі слів: чесно признайтеся в контрреволюційній діяльності, у злочинних зв’язках із закордоном, у шпигунстві на користь закордону, ОУН, тим паче, що проти вас свідчать інші. Деколи зачитує свідчення цих інших. Годованець щоразу ці звинувачення заперечує, вимагає побачення з Цимбалом.
Дуже важливе значення мало те, як відповідав Годованець на запитання про погляди різних людей. У час вимушених наклепів підсудних один на одного, протидіючи тиску слідчих, він послідовно свідчив одне й те ж: не чув контрреволюційних висловів у 30-ті роки від знайомих людей. З Мінпродовольства Директорії, згадуваного “Плуга”, редакцій газет у Києві, Вінниці, Житомирі і Харкові. Сам відчувши на собі опіки обмов, він добре збагнув, що предметом осуду можуть стати не лиш дії у збройних формуваннях Петлюри, а й підозрілі погляди, помічені у 30-ті роки.
Коли ми з Анатолієм Годованцем заговорили про самообмови під арештом, він пригадав розповідь батька про випадок у м.Сталіно. Зібрали їх, підозрюваних у націоналістичній діяльності, ввели одного у вишиванці, дали йому слово і він закликав усіх щиросердно визнати свою вину перед владою, щоб та помилувала, бо їй, владі, мовляв, відомо й те, що самому звинуваченому про себе не відомо. На щастя, Годованця не спіймали на цей гачок, а “патріота, що розкаявся”, розповідали, через 3 дні розстріляли. Годованець здогадався, що самообмова в його ситуації не призведе до поблажки з боку слідчих чи суддів, до милості від катів, а, навпаки, гірше буде.
Боляче, що Годованець страждав не лиш на Колимі, а скрізь, до 1957 року. Судженому як “ворог народу” не надавали роботу, не довіряли жити вдома. Виснажувала тяганина з реабілітацією. Якщо і за таких умов за підрахунками сина, створив 509 оригінальних байок, не враховуючи їх варіантів, – це навдивовиж звитяжна праця Байкаря!
11 вересня 1957 року Микиті Годованцю нарешті було видано військовим трибуналом довідку про те, що його справа припинена і він реабілітований. Підпис: За голову ВТ КВО полковник юстиції Коломойцев, Київ, Артема, 59.
Дивлюсь на цю довідку, пригадую протоколи допиту і думаю собі: нині навіть серійні вбивці, прихватизатори, чиновники, що обкрадають державу, мають послуги адвокатів, а тоді жертви режиму в разі арешту – не мали. Один слідчий міг приймати постанову щодо долі арештованого, а його начальник, як правило, згоджувався, а ще вищий остаточно затверджував. Чи це не знизу так починалася зловісна найвища “трійка”, що не боялася навіть святої Трійці!
Мовою розправ була тільки російська. Адже долю арештованих вирішували не цивільні суди, а особлива нарада при НКВС чи військовий трибунал. Наче держава перебувала у стані війни з власним народом.
Помер Микита Годованець 28.08.1974 року. Зворушливим був заповіт видатного письменника, який рідні виконали. Ховали його з записною книжкою і авторучкою в нагрудній кишені. Щоб усі бачили: він і там працюватиме. Байкар працює. Творами, які збереглися в державних і домашніх бібліотеках. Та Байкар більше б працював, якби за перевидання його творів, створення музеїв Микити Годованця, відновлення повноцінних щорічних всеукраїнських свят сатири і гумору, присвячених йому, взялися Мінкультури і туризму України, Хмельницька і Кіровоградська обласні держадміністрації, міський голова Кам’янця-Подільського, Інститут літератури НАН України, видавництва художньої літератури, меценати, широка громадськість!
Василь Василашко, заслужений журналіст України, лауреат літературної премії імені Лесі Українки