Сава Голованівський, український письменник, журналіст, перекладач, цьогорічного травня його 115-річчя. Народився він у селі Єлизаветградка (нині – селище Гайдамацьке Олександрівської селищної громади Кіровоградської області). Родичі його по батьківській лінії були рабинами міста Одеси.
Хлопчик отримав традиційне єврейське виховання, він володів латиною, німецькою й англійською мовами, знав іврит. Батько Сави – Овсій – працював на паровому млині. Голованівський закінчив профтехшколу в Зінов’євську, тоді ж почав друкуватися, перша збірка поезій «Кіньми залізними» вийшла, коли йому було лише 17 років! Вийшла, до речі, у Зінов’євську. Навчався в сільськогосподарських інститутах Одеси (1927-1929) та Харкова (1929-1930). Тоді ж Сава познайомився з Катериною Трохимівною Прокопчук – своєю майбутньою дружиною.
Поет
«У 1927 році Одеса ще зберігала чимало рис мальовничої своєрідності справжньої чорноморської столиці, серед аборигенів якої типи, схожі на Остапа Бендера та Беню Крика, не видавалися винятковими. Непманський бум улігся вже по всій країні, а в розкішному ресторані «Фанконі» ще впадали в око чорні котелки та інкрустовані ціпки валютників та спекулянтів. (…) Справа в тому, що саме того вечора він (директор ресторану – О.С.) мав вручити премію переможцеві оголошеного ним конкурсу на найкоротший римований текст для вивіски тутешнього кафе, – премію було присуджено мені. Текст виявився справді лаконічний і справді римований, і то не біда, що тільки цим і обмежувались його літературні достоїнства: «Пирожные – всевозможные» – напише він пізніше.
У 1933-1934 році Сава Голованівський мешкав у Харкові в одній квартирі з Юрієм Яновським, якраз коли він писав «Вершники». Яновський тоді був в опалі, його не друкували, він чекав Голованівського, щоб прочитати написане за день. Сава зустрів на вулиці Юрія Олешу і Ісаака Бабеля, розповів їм про Яновського, про те, що він великий письменник, а його не друкують, про те, наскільки він пригнічений… «Їдьмо до нього. Хай почитає», – запропонував Бабель. Голованівський був не певен, що Яновський зрадіє… «Але, почувши мої побоювання, Ісаак Еммануїлович мене заспокоїв: «А ми застосуємо хитрість: я скажу чесно, що хочу допомогти. Коли говориш правду, це іноді впливає.»
І допоміг! «Невдовзі Юрій Іванович одержав з Москви угоду на новий твір, а слідом і переказ на досить значну суму. Коли ми зустрічалися в передпокої, він, як завжди, іронічно всміхався, але майже протягом двох місяців ні до мене не заходив, ні до себе не запрошував: працював».
Я так докладно переказала цей уривок з твору Голованівського «Меморіал», щоб ви зрозуміли: Саві було десь 23 роки, а він уже близько спілкувався з такими метрами вітчизняної прози. І це не дивно: за п’ять років він випустив дев’ять (!) поетичних збірок «Одверто», «Василь Найда», «Fronte unico», «Рапортую», «Книга поем», «Так починається пісня», віршований роман «Фронтовики», «Тисяча друзів», «Дружба мого покоління». І ще – бо ж земляки! Яновський народився в селі Нечаївка, навчався у Єлисаветграді, Олеша народився в Єлисаветграді, Голованівський народився в Єлизаветградці і теж навчався в Зінов’євську.
Драматург
«Вперше я зустрівся з Амвросієм Максиміліановичем (Бучмою – О.С.) у 1934 році під час репетицій моєї п’єси «Смерть леді Грей» у театрі «Березіль». П’єсу ставила режисерська група на чолі з Ігнатовичем, справи не лагодились, на репетиції часом завертав сам Курбас і владно все міняв. Коли він з’явився в напівтемній порожній залі, всі вщухали й чути було тільки його притишений, але рішучий голос, що віддавав категоричні й майже завжди доречні накази.
Під час однієї з таких репетицій, коли Курбас деспотично, але безпомилково, наводив лад з допомогою своїх категоричних вказівок, а я самотньо сидів у кутку й потерпав від страху, хтось нахилився до мене з заднього ряду й проказав майже в самісіньке вухо: «А ти не хвилюйся, все буде гаразд. Курбас недаром сказав, що може поставити навіть таблицю множення». Такий засіб заспокоювати автора звучав як досить образлива іронія: з таблицею множення невідомий мені розрадник начебто порівнював мій твір! (…) Озирнувшись, я побачив Бучму. (…)
Але один раз мені пощастило зустрітися з ним як з режисером вистави – про це скажу. Йдеться про виставу, здійснену в 1939 році театром імені Івана Франка за моєю віршованою п’єсою «Поетова доля» (вистава про Тараса Шевченко – О.С.).
Перше, що вразило мене, було незвичне довір’я Бучми-режисера до можливостей молодого драматурга. Справа в тому, що я познайомив Амвросія Максиміліановича зі своїм твором, коли була написана лише половина п’єси – перші два акти, й незважаючи навіть на мої протести, він почав репетиції, не чекаючи, поки я п’єсу допишу. (…) «Хто написав дві, той напише й решту», – проказав він».
Та по війні витворилася інша ситуація, в фаворі був тоді Олександр Корнійчук. Елеонора Соловей так описала цю ситуацію в книзі «Притча про поетів»: «Хвалебний хор мав лунати – і лунав! – лише на адресу Корнійчука. П’єси Сави Голованівського йшли в багатьох театрах Радянського Союзу (в перекладі російською мовою). Але в Києві та й скрізь на Україні їм було перетято шлях до сцени. Робилося все, щоб зірвати вистави і в Москві… Ще коли С.О. (Сава Овсійович – С.О.) вперше прочитав найближчим друзям мелодраму «Дальня луна», хтось сказав: «Вона заполонить сцени, як чума!». Тобто саме на таку драму людських почуттів існував справжній голод, тож вона була приречена на успіх. (…) Але в театрах Бухареста й Будапешта, може й ще десь у «соцтаборі» йшлатаки п’єса Голованівського, бо туди не сягала влада «класика». Натомість десятки (!) інших його п’єс так і не побачили світла рампи».
Сава Голованівський мав ще один талант – писати епіграми:
На О. Корнійчука
Ну ж і хитрун отой дідусь московський!
Коли хороший твір збуває з рук,
підписує сповна «Корній Чуковський».
Коли ж після жорстоких творчих мук,
буває, створить опус єрундовський,
то підпис лаконічний: Корнійчук!
Ну, і коли вже мова йде про режисера і актора Мейєрхольда, наведу тут ще один уривок з твору «Меморіал»: «В першій половині тридцятих років Первомайський (Леонід Первомайський – близький друг Сави Голованівського) багато їздив. Нерідко ми мандрували удвох. Якось ми опинилася в Вінниці, де гастролював театр Мейєрхольда, і нас запросили на банкет, який влаштовували обласні організації на честь знаменитого колективу. (…) Як всяка непитуща людина, я захмелів, забув про своє рішення на банкет не йти, як і те, що до мого рішення спричинилося, і не тільки пішов, а й виголосив за урочистим столом промову, я якій, крім всякого іншого безглуздя, говорив чомусь про Райнер Марію Рільке…
Наступного дня під час сніданку Леонід сидів похнюплений і невеселий.
– Щось сталося?
– Так.
– Неприємне?
– Дуже неприємне.
– Що ж саме?
– Я й досі під враженням від промови, яку ви виголосили вчора за столом.
Я не дуже пам’ятав, що говорив, і безтурботно всміхнувся.
– Справді?
– Скажіть чесно: ви коли-небудь читали Рільке?
Я знітився.
– Чесно кажучи – ні.
– Як же ви могли про нього говорити?!
– Щось не так сказав?
– «Не так!» – саркастично вигукнув Леонід. – Передовсім ви оголосили його англійським поетом. Потім ви його вихваляли за драму, яку написав Грільпарцер, а не він, він ніколи не писав для театру. Крім того, все це не мало ніякого стосунку до того, про що йшлося.
Я ж жахом слухав і думав про те, що тепер уже мене Мейєрхольд запам’ятає навік».
Кореспондент
З перших днів німецько-радянської війни Сава Голованівський пішов добровольцем на фронт. Влаштувався військовим кореспондентом. Був дописувачем газет «Красная Армия», «За честь Родины», окрім фронтових газет, виступав зі статтями, віршами і оповіданнями в газетах «Правда», «Известия», «Красная звезда», в журналах «Знамя», «Красноармеец». Не раз бував на передовій, проривався з оточення, був двічі поранений, лікувався в госпіталі.
Слід сказати, що Голованівський й до цього був кореспондентом. У видавництві «Темпора» вийшла нещодавно книга «Шляхи під сонцем. Репортажі 20-х років». Це подорожні репортажі п’яти кореспондентів 20-х років, Сава Голованівський вивчав фашистську Італію. Але саме на фронті так би мовити, засяяв його журналістський талант. Голованівський збирав статті у цикли та випускав книги – «Часопис» (1968), «Від нашого кореспондента» (1977), «Меморіал» (1988). І там є що почитати, повірте мені!
Саме під час війни, на фронті він подружився з Миколою Бажаном та Євгеном Долматовським, продовжувалася дружба з Леонідом Первомайським.
Мені подобається чимало віршів Сави Голованівського, але найбільше імпонує оце:
Боятися смерті не значить любити життя.
Любов до життя нам велить не боятися смерті.
(«Я бачив не раз, як рушали в атаку бійці…»)
У роки війни світ побачили нові поетичні збірки Сави Голованівського «Поєдинок», «Книга воїнів», «Крапля крові», російською мовою вийшли збірки віршів «Мсти, воин», «Грозен Днепр», «Искупление мужеством», «На запад идут батальоны».
Перекладач
1948 року уряд розгорнув так звану боротьбу з космополітизмом, а по суті – махрову антисемітську акцію. Сава Голованівський та Леонід Первомайський стали одними з головних мішеней. Двері всіх журналів і видавництв було перед ними зачинено. За сім років не було видано жодної книги Сави Голованівського.
«Це був час, коли навіть близькі люди віддалялися одне від одного, – пише Сава Голованівський, згадуючи Миколу Бажана, – лише тому, що цього вимагали зовнішні обставини, які виявлялися значно дужчими за поклик душі. (…) Ніколи не забуду наших нічних прогулянок в перші післявоєнні роки. Я був у гіршому становищі ніж Бажан, він – у складнішому. Обидва ми ще зовсім недавно воювали проти спільного ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни, але тепер я був серед тих, кого так звана «критика» мало не щодня обливала брудом, а він – серед тих, хто зобов’язаний якщо не виконувати це, то принаймні підтримувати. Що відбувалося в його душі, уявити неважко. (…)
Це був не лише суворий, а й жорстокий час. Про нього не можна скласти собі уявлення, виходячи з драматизму окремої долі. Окрема доля, якою б тяжкою вона не була, не в силі передати жаху, що його тоді ми всі переживали разом, криючись один від одного».
Далі Сава Голованівський пише, що Бажан таки допоміг. Йому доручили укласти однотомник вибраних творів Маяковського в перекладі на українську мову, він запропонував Голованівському подати переклад поеми «Володимир Ілліч Ленін». «В.І. Ленин» перекладали і Голованівський, і Микола Терещенко. «Ваш кращий», – сказав Бажан. Терещенко зателефонував Голованівському і сказав те саме, і для перекладача це стало дивною дивовижею. Ясно, що вони спершу домовилися між собою, і, розуміючи, що мені тепер нелегко живеться, вирішили допомогти».
Пізніше Голованівський дізнався, що так Бажан допомагав багатьом. Бажан прислав Саві листівку напередодні нового 1950 року, що було дивно: «Дорогі, милі, любі друзі наші – Катре й Саво! Хай Новий рік буде для Вас роком щедрим на добро, щастя, плідну працю! Як самим собі, бажаємо Вам цього. Цілуємо, вітаємо, обіймаємо Вас. Ніна та Микола». Погодьтеся, у сталінськи часи це був ВЧИНОК заступника голови Ради Міністрів Бажана. Наче він обіцяв: потерпіть ще трошки, хай уже всім набридне боротися з космополітами…
А Голованівський перекладав: з російської (Пушкін, Некрасов, Маяковський), з німецької (Гете, Гейне), з англійської (Байрон, Бернс), з польської (Міцкевич, Словацький). І саме завдяки цьому і виживав.
Сава Голованівський дожив до 1989 року, до останньої миті працював, і йому (мені так здається) не було ні за що в своєму житті соромно. І це – найкращий подарунок для людини, яка жила у такі складні часи. Він ще встиг порадіти Народному руху за перебудову. Елеонора Соловей, яку ми вже цитували, так описує останні роки життя поета: ««Як цікаво стало жити!» – говорив із неповторною радісносумною інтонацією: знавбо про ту свою серцеву стінку… (…) Уболівав за все, та передовсім за культуру, спадщину, мову. Обговорення проєкту програми Руху на певний час відсунуло й заступило все інше. Його надзвичайно все те бентежило, обурював спротив комуністів, а надто їхня демагогія як випробувана зброя. Водночас – минуле жило в кожному, віддирати його від себе доводилося часом із кров’ю».