«Вона кинула свою дитину і пішла бродяжити. Дочка-інвалід терміново потребує лікування. Поліція в грубій формі відмовилася допомагати». Таке повідомлення розмістила у соціальних мережах журналістка обласної телерадіокомпанії Людмила Ніколаєвська.
Стурбована такою звісткою, я вирішили детальніше дізнатися – що сталося і як допомогти жінці. Тож, негайно подзвонила до неї, адже давно знаю Людмилу, котра все своє життя присвятила тому, щоб її донька (інвалід дитинства, яка має складне психіатричне захворювання) виросла, вивчилася (закінчила філологічний факультет педуніверситету) і комфортно відчувала себе у суспільстві. Кілька років тому Людмила розповідала, що великою радістю для неї стало заміжжя Олі. З яким трепетом майбутня бабуся очікувала народження онучки. Раділа її першим словам і крокам… А сьогодні така сумна новина. Що підштовхнуло молоду жінку до цього? Куди подівся батько дівчинки? І взагалі, як таке могло статися?
Як виявилося, усе розпочалося ще в березні, коли померла мама Людмили.
– Оголосили карантин і ми вирішили деякий час пожити в Знам’янці, на нашій батьківщині. Через смерть мами я пережила нервовий зрив, що супроводжувався важкими ускладненнями. Довго лікувалася, у тому числі і в стаціонарі. А коли повернулася додому, Оля сказала, що їй треба в Кропивницький у лікарню, адже наближався час проходження перекомісії щодо інвалідності. Я не могла залишити хворого батька та й сама не зовсім почувалася здоровою. Тож, вона поїхала сама. З того часу я її більше не бачила. У 1-шій міській лікарні сказали, що вона справді перебувала на стаціонарі й отримала лікування. Що саме так на неї вплинуло у подальшому, невідомо. Я зверталася і до правоохоронних органів, де мені грубо відповіли, що бачили доньку, вона була у нетверезому стані, з невідомими чоловіками…
Усвідомлюючи, що це може бути не стан сп’яніння, а критичний стан захворювання, я просила правоохоронців її затримати. Проте вони мені порадили звернутися в опікунську раду. Небайдужі мешканці міста також повідомляли, що бачили її в центрі міста несвідомою, яка просить милостиню, нетверезою. Самотужки організувати пошуки не можу за станом здоров’я. До того ж доглядаю онучку, якій три рочки. Щодо батька онуки, то він залишив родину. Спочатку була інформація, що він був в армії за контрактом, сплачував аліменти. А зараз діні про нього відсутні. Де він і що з ним – невідомо.
Хочу додати, що донька потребує психолого-психіатричної медичної допомоги. Я прошу допомогти мені знайти її та повернути у реальний світ.
Ось як прокоментував цю болючу та складну і з інституційної точки зору, і з моральної, ситуацію психолог Андрій Фоменко:
– Тут йдеться про психіатричне захворювання без уточнень – яке саме. Тож, спершу треба знати діагноз, а потім про щось говорити. Але психопатологія – це краще до психіатрів. Якщо діагноз не обмежує її громадянські права і відповідальність, то шукати дівчину слід через поліцію в установленому порядку, іншого шляху, на жаль, немає.
Такий коментар. Але ж хто допоможе – не там, колись, після звернення в інстанції, а зараз – і пані Людмилі, у якої душа рветься за дочкою, але і сама хвора, і маленька дитина на руках, і бідній Олі, яка неприкаяно тиняється світом, можливо, повністю й не усвідомлюючи саму себе? Тим більше таке блукання може мати і трагічні наслідки. Хто реально може допомогти?!
Ольга Кизименко