До революції робітники заводу Ельворті мали більші заробітки проти інших підприємств Єлисаветграда. Вони звисока дивилися на робітників менших виробництв. Дозволяли собі певні панські витівки. Наприклад, у день зарплати особливо загонисті наймали 2-3 кінні екіпажі. На одну бричку козирний дядько клав ціпок, на другу – капелюха, а на третій їхав сам. Так би мовити, створював нові робочі місця для тимчасових безробітних.
І якщо в Одесі таке практикували тільки улюбленець публіки артист Амвросій Бучма і бандит Мішка Япончик, то біля наших заводських прохідних чергували, сперечаючись, десятків зо три візників, очікуючи марнославних клієнтів.
Про той час Борис Лінцер в «Літописі революції» №5 (32), серпень-вересень, 1928, писав: «…я прибув 1898 р. з Харкова на свою батьківщину до м. Єлисаветград. За час моєї десятирічної відсутності багато в ньому змінилося. З ремісничо-чагарницького містечка, яким був Єлисаветград, він став промисловим містом. Поруч із колишніми дрібними кустарними майстернями виросли великі заводи та млини. Особливо розвинувся завод сільськогосподарських машин «Ельворті», на якому раніше працювало близько 1000 осіб, а в 1898 вже понад 2000.
…Робітники Ельворті вважалися «аристократами пролетаріату». Таку вони мали славу серед населення. Водночас за ельвортівцями незабаром встановилася не зовсім почесна слава. Цим пізніше, особливо під час війни 1904 р., скористалися реакційні елементи з попівською клікою на чолі, і ідеологічно заволоділи більшістю робітників заводу, зробивши їх своїм знаряддям проти революційного руху, що розвинувся на інших заводах. Щоб підтримувати антиреволюційні настрої в ельвортівцях, монархісти повели організовану пропаганду у вигляді влаштовування на заводі частих молебнів з того чи іншого «святого» випадку з виступами ораторів, які говорили на політичні теми і закінчували закликом до боротьби з «крамолою» та «жидами».
Звідки така пиха у вчорашньої, «поглиненої заводом значної маси селянської та міської бідноти, що пролетаризувалася»? А все просто. Гроші. І хоча гроші найманих робітників не йшли у порівняння з виплатами керівництву фірми, вони не вважали себе ображеними.
Краєзнавець Павло Босий знайшов дані за 1912 рік. Директори правління Роберт і Вільям Ельворті отримали по 10000 рублів річних, директор-розпорядник А.Іонгмен – 12000 рублів, головний бухгалтер Ю.Ганзен отримав максимальний прибуток на підприємстві – 18502 рублі. Службовці вищого рангу в окремих випадках мали місячні заробітки між 3759 і 1645 рублями (М.Вікслер і А.Мишаков відповідно); середня ланка могла одержати по 250-300 рублів щомісячно. Конторники мали оклади: П.Броджі 250 рублів, В.Сомервель – 350, К.Брунс – 175. Майстри задовольнялися 130-170 рублями місячних. Робітники того ж року заробляли приблизно так: Бібінов – 103 рублі, Єлисаветченко – 91, Руденко – 86, Лисицький – 59 рублів.
Це тоді, коли хліб коштував 8 копійок за кілограм, цукор – 28, картопля – 6, м’ясо – 30, свіжа риба – 24, молоко – 14 копійок за кварту, масло – 1 рубль за кілограм, капуста, редиска, огірки – 4 копійки за кілограм, пучок і штуку відповідно, яйця – 20 копійок за десяток,. Ціни на промтовари були такі: чоловічі черевики – 12-15 рублів, жіночі туфлі – 15 рублів, галоші – 2 рублі, бавовняні тканини та марля – 20 копійок за метр, шевіот – 7 рублів, чоловіча сорочка – 4 рублі.
А ось як оплачувалася праця в часи НЕПу. У 1925 році парубок без фаху з недалекої Розумівки Василь Журба прийшов шукати роботу до Зінов’ївська, що й описав через п’ятдесят років у спогадах. Спочатку підрядився різноробочим на будівництво житла для червонозорівців. Зводилися двоповерхові 12-квартирні дерев’яні зруби на Миколаївці, для яких чорнороб тягав з напарником довгі колоди. За тиждень одержав 15 рублів. Потім тиждень обтесував їх за 20. А ще тиждень займався поздовжнім розпилюванням на дошки. Ця робота коштувала вже 25 рублів. Важку фізичну роботу Василь за протекцією друга-заводчанина змінив на легшу заводську за спеціальністю трафаретника. Протекція та, звісно, теж вартувала кількох могоричів для друга Віктора та потрібним людям.
У переказі зросійщеного пролетаря це звучить так: «…Ми пішли до цеху, де готувалися трафарети, розводилися фарби, відмокали в бензині від фарби пензлі всіх розмірів. Зіновіївський завод «Червона зірка» на той час випускав молотилки «БДО-34», сівалки кінні, культиватори. Ось на них і ставилося тавро заводу-виробника. Тавро ставилося на виробах заводу трафаретом, що складається з кількох пластин тонкого целулоїду, за допомогою яких виходив гарний у кілька кольорів малюнок. На цьому малюнку була зображена молотарка у висхідних променях сонця, схрещені серп і молот зі словами дрібно «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!» і три великі літери, поверх малюнка. ЗМЗ – Зіновіївський машинобудівний завод.
Дав я начальнику цеху направлення, привітався з ним, він і каже:
– Це добре! Мені Віктор говорив про вас. Ось ваше робоче місце, ось інструмент, ось спецодяг, сідайте та працюйте.
Дістає з шафи пластини целулоїду та старі зношені трафарети, і каже:
– Постарайтеся зробити за цими зразками нові трафарети!
Наклав я на нову пластину старий трафарет, зміцнив їх канцелярськими скріпками, зробив зі своєї тонкої голки акуратну креслялку і глибоко подряпав на пластині, позначивши все, що треба було вирізати. Відкрив ящик верстата, за яким сидів і в мене очі розбіглися, коли я побачив, що там лежало. Стамесочки, надфілі, просічки, висікання, молоточок, рисилки, шила різних розмірів, ножики різних розмірів, струбцини, підкладки, напилки, пилочки, лобзик. Весь інструмент на своїх місцях у секціях, у коробочках, баночки з гвоздиками, коробочки зі скріпками та кнопками. Навіть кольорові олівці, акварельні фарби та тюбики з олійними фарбами та ціла зв'язка пензликів.
Довго я розглядав це багатство і второпував, що до чого і для якої роботи це приладдя, що ними можна робити. А я, не знаючи, що сиджу на такому багатстві, зіпсував свою голку, заколоту під борт піджачка про всяк випадок. Дістав я з шухляди стамесочку з молотком, прикріпив целулоїд до підкладки гвоздиками з широкими капелюшками і почав висікати отвори під літери. Спочатку пройшовся поздовжньою стамескою, потім маленькою поперечною, і нерівності зачистив плоским та круглим напилком. Ніби й робота не важка, а ось іди ж ти, спітнів, аж під пахвами піт побіг.
Це, мабуть, з незвички. Перший раз робив таку серйозну справу – складав іспит на зрілість. Закінчив роботу і віддав начальнику цеху. Він подивився з усіх боків на світло вікна, помацав, перевіряючи провів пальцями по площині з того й іншого боку, і сказав:
– Ласкаво просимо!
Прогудів гудок, сповіщаючи робітничий клас, що трудовий день першої зміни закінчено, і ми з Віктором пішли додому через прохідну. Поїли борщу, який нам налила тітка Сіма, і вбравшись, пішли з Віктором у цирк.
Робота моя в трафаретному цеху тривала, і я вже працював там цілий місяць. Вже двічі отримав зарплату – вперше аванс 30 крб., і вдруге так званий розрахунок 38 крб. Грошей мені вистачало і на харчування, і на обмундирування, і на кишенькові витрати. На заводі була пристойна їдальня – цех харчування, годували добре та дешево. Роботою я був задоволений – з нею я швидко освоївся, різав різні трафарети на целулоїдних пластинках, ставив трафарети на готових молотилках, віялках, сівалках і так як вони були триколірні, то доводилося чекати, поки перша фарба просохне, потім вже наносити другий колір, по просохлій другий наносити третій основний колір. Начальник цеху мене похвалював, і я старався від душі. Роботи було багато, нудьгувати не доводилося».
Ну, чого б ще бажати не обтяженому сім’єю холостяку? Журба працював на «ЧЗ» аж до армійської служби. Робота йому подобалася, хоч і вважалась малооплачуваною. На завод та в Україну після армії не повернувся, шукаючи щастя на неозорих просторах новітньої імперії. Якого, дізнаємось зі спогадів, так і не знайшов.
Після цифрових викладок щодо цін і зарплат поцікавимось, а скільки, скажімо, хлібин міг купити на свою денну зарплату (1,6 рубля) той самий найнижче оплачуваний на заводі Ельворті, згадуваний уже робітник Лисицький? Підрахунок показав – 20 буханок хліба, або 4 кілограми м’яса, або 5,7 кг риби, або півтора кіла масла, або 4,2 кг цукру, чи 20 кг овочів.
А як же велося на «ЧЗ» у благословенному 1970 році? Токар, слюсар, електрик 2-3 розряду, яких тоді було більшість на заводі, мали по 70-90 карбованців щомісяця. І вони могли тоді за одноденну роботу (3 карбованці) купити 15 хлібин, або 2 кг м‘яса, 3 кг риби, 1 кг масла, 4 кг цукру, 10 кг овочів відповідно. Як бачимо, купівельна спроможність робітництва була не на користь розвиненого соціалізму. У цю арифметику не включаємо цінових пропорцій часів НЕПу, оскільки заробітки заводчан були такі ж, як і до революції, але вартість харчування меншою, ніж при царизмі. Тобто, НЕП був найкращим періодом для робітників заводу Ельворті-«Червона зірка» за увесь час його існування.
Сьогодні той, хто, як декларують, одержує на «ЧЗ» 7000 грн (230 грн в день) в денному хлібному еквіваленті має 18 хлібин. Але тут слід пам’ятати, що теперішня хлібина зменшила на третину свою вагу проти брежнєвської. І краю цьому процесу не видно.
Леонід Багацький