Ну, ось. Рівно п’ять років, як з’явився в інформаційному просторі краю сайт «Кропивницький час-time». Чесно кажучи, якби було знаття, з якими труднощами доведеться зустрітися то, може, й не починала. Але у даному випадку добре, що час не має зворотнього напрямку.
Планувався сайт ще до ковідної епідемії, яку тоді ніхто не міг передбачити і яка поглинула нашого спонсора, на фінансову підтримку якого хоча б протягом першого року були сподівання. А ще була надія на колишніх моїх колег з «Вечірньої газети». Попередня редакторка довела видання майже до коматозного стану, але газету вдалося роздержавити і з’явився шанс на реанімацію. На мій погляд доброю опорою для цього міг би стати сайт – «Вечірка» його доти не мала. Тож, поєднавши спільну роботу кількох співробітників, які ще залишались в редакції, залишки її інфраструктури та кошти спонсора, можна було б спробувати розправити крила. Звісно, доклавши чималих зусиль. Але колишні колеги чи то злякалися труднощів, чи сподівалися на продовження дотацій з міського бюджету, як то було в попередні роки, але поєднувати зусилля не захотіли. Довелося, як кажуть, гребти самій. Дуже сумно, що «Вечірка», яка свого часу була одним із флагманів місцевої журналістики, досить швидко безславно померла і усі її працівники опинилися біля розбитого корита.
А що ж сайт? «Кропивницький час-time» вийшов у світ якраз на початку ковідного карантину, коли на цілий місяць життя ніби завмерло. Але треба було рухатися. І завдяки авторам-ентузіастам (які, правда, перші кілька місяців отримували гонорар) ми щоденно поповнювали сайт кількома ексклюзивними матеріалами. Рік ми протрималися у щоденному темпі випусків, потім перейшли на щотижневий.
Апріорі відмовившись від новинного формату (адже будь-яка новина миттю розлітається завдяки інтернету і перестає такою бути), я орієнтуюсь на аналітику, коментування подій, просвітницькі матеріали, краєзнавство. Маємо ексклюзивну рубрику «Це ми, Господи!» та літературну сторінку «Середмістя». Намагаюсь розширювати інформаційні обрії не лише місцевою, а й всеукраїнською чи то пак, загальносвітовою тематикою. Не приховую, що використовую матеріали своїх однокурсників, знайомих колег з інших видань.
Сайт має великий багаж цікавих, ексклюзивних інтелектуально насичених матеріалів і кидати усе це і зупинятись неможливо. Хоча з точки хору більшості – логічно. Адже за все це ніхто не платить. Ви давно платили за контент? В Україні навіть великі потужні сайти не вводять цієї опції, бо вона має великі шанси провалитися.
Що ж, будемо продовжувати працювати у тих умовах, які є. Але не це мене хвилює найбільше. Навіть за ці п’ять років відчутно, якими темпами фрагментується наше інформаційне поле, як його засипає всіляка труха і сміття, яке навіть і не ночувало біля журналістики. Ну, хай собі – свобода ж слова! Але біда у тому, що абсолютна більшість людей сприймає усяке інформаційне сміття за чисту монету. І, як не дивно – що дурніше й поверховіше, то має більшу популярність. А вклавши ще й певні гроші можна просто маніпулювати свідомістю, а відповідно, й поведінкою цілих країн і націй.
Усі пам’ятають розіп’ятого мальчіка в трусиках? А скільки людей повірили у нього? А як же легко і просто розлітаються ті мальчіки у соцмережах! Скільки всякого мотлоху із посиланням – сказала знайома, яка не збреше, – користується попитом і збирає сотні коментарів.
Антидотом для мальчіков може стати тільки справжня аналітична, журналістика з перевіреними і ексклюзивними джерелами інформації. Але вона сьогодні вимивається, як пісок із решета, бо суспільство не готове її утримувати.
Світлана Орел