Один із найталановитіших прозаїків першої половини ХХ століття Юрій Яновський сьогодні не у центрі уваги. З одного боку, його не мучили у сталінських в’язницях і не розстрілювали, він начебто не писав відвертої антирадянщини, тож із нього не зробиш нововідкритого підпільного генія. Його твори навіть у школі вивчали за радянської влади – хіба це цікаво? З іншого боку, Яновський так і не став типовим представником соцреалізму, здебільшого зберіг індивідуальну манеру письма, а значить, не дуже підходить й до якихось тоталітарних студій чи совєтології.
Що ж, це давня українська традиція – поціновувати літературу за цілковито екстралітературними критеріями. Та навіть і з цієї точки зору Юрій Яновський зовсім не такий «нудний», як здавалося б на перший погляд.
Відомий літературознавець та історик Григорій Костюк у своїх спогадах «Зустрічі і прощання», виданих у 2008 році в Україні київським видавництвом «Смолоскип», описав свої враження від щойно виданої і щойно прочитаної 1930 року книги «Чотири шаблі». Враження були вкрай позитивні, аж до характерного для тих часів монументального означення «незрушна мистецька фортеця великої епохи».
І ось одного разу випало обговорити роман із самим автором. Як, мабуть, і будь-який неглибоко заангажований в історію читач, Костюк сприйняв сюжет «Шабель» як історію про те, «…як талановито й відважно більшовицькі партизани розгромили альянтів під Успенівкою, як послідовно викинули їх з Одеси в море». Та виявилось, що не все так просто.
«…Чекайте, – перебиває мене Яновський. – Ви, бачу, в полоні дезінформації. Під Успенівкою альянтський десант розбили частини української повстанської армії Григор’єва, де начальником штабу був Юрій Тютюнник. Він же фактично й провів операцію вигнання альянтів з Одеси. Офіційно тепер ці події трактують трохи інакше…»
Костюк був вражений – адже фактично 1929 року, під час утвердження сталінської диктатури, Юрій Яновський дозволив собі написати естетсько-героїчний епос про армію УНР! Хай навіть про хистку «отаманську» її частину. Більше того, самого Тютюнника в УСРР на той момент уже відправили за ґрати. Тоді Григорій Костюк спитав, як Яновський зумів так переконливо зобразити партизанський побут, психологію, типажі. І з’ясував, що консультантом був сам Юрій Тютюнник. Його на початку двадцятих упіймала радянська розвідка, і він погодився мирно працювати в УСРР. Працював на Одеській кінофабриці і там потоваришував з Яновським. Що ж, дружбу з легендарним уенерівським командиром можна назвати ще одним вчинком, незіставним з образом нудного й обережного українського радянського літератора.
Автору спогадів не лишалось нічого іншого, як попередити Яновського про неминучі гоніння на роман: «А що означає ваша символіка?… Звернімо увагу на головних героїв. Один з них, уславлений безстрашний кіннотник Остюк, після революційної епопеї опинився в Парижі? В еміграції?… Розкаявся і … повертається на батьківщину. Але чому … ми його … зустрічаємо в далекій … північній тайзі серед бродяг і шукачів «золота»? … Чому тут і Шахаєва дружина Наталка? А головне – її шляхи вже ніколи з Шахаєм не сходяться. Що це має означати?».
Отож, «Чотири шаблі» виявилися досить скандальним і навіть «партизанськоантирадянським» романом. З урахуванням цього, він читається дещо по-іншому. Та все ж Юрія Яновського варто перечитати не тільки тому, а й поза політичними міркуваннями – просто з огляду на його беззаперечний письменницький хист.
…20 серпня 1927 року Юрія Яновського звільнили з посади художнього редактора Одеської кінофабрики – "за абсолютне незнання кінематографії… а також за складання гумористичних написів, чужих радянському духу". Тоді ще ВУФКУ – Всеукраїнське фотокіноуправління – провадило власну репертуарну політику: могло брати або не брати сценарії чи режисерів із Росії. Це була не лише ідеологія, а й економіка. Якщо в 1924-1925 роках українські фільми давали 7% касових надходжень у Росії, то 1927-го – 39%. З цього приводу конфліктували наші й московські кіночиновники. Останні потроху усе брали до своїх рук.
А от "юмористичні" написи – титри до німих ще тоді фільмів – справді траплялися. Імпортні картини дублювали українським текстом. Його часто спрощували, щоб полегшити публіці сприйняття. В епізодах бунтів і повстань регулярно з'являвся типовий титр: "Народові набридло!" Яновський любив каламбури. Скажімо, замість "Все сметено могучим ураганом" співав: "Все сметено могучим Уркаганом!" – маючи на увазі Івана Микитенка, свого ідеологічного противника, автора роману "Вуркагани". А свій роман "Чотири шаблі" звав "Чітірі сашкі" – від "Четыре шашки".
Радянські критики поставилися з пересторогою до «Чотирьох шабель» Юрія Яновського. Позитивно відгукуючись про стиль, композицію твору, вони були одностайні щодо його ідейного змісту, який не відповідав духові пролетаріату. Так, Олег Бабишкін писав: «Найбільш серйозною помилкою письменника в „Чотирьох шаблях“ є те, що він не розкрив впливу Комуністичної партії на маси, не показав самої маси, яка жадібно тяглася до комуністів, ставала до боротьби за Радянську владу». Інший критик, Арон Тростянецький, схоже відгукується про цей роман: «Апологетика партизанської стихії, що нею пройнятий твір, була наслідком дрібнобуржуазного розуміння автором мети і завдань соціалістичної революції».
Навіть фінал роману, який утвердив ідею спільної праці, не вберіг Яновського від майже 24-річного забуття. «Яновський ще не міг розібратися — де справжня революційна романтика, а де романтика стихії, анархії, нестримної сваволі... Таким чином, показавши лише частину правди про партизанську боротьбу на Україні, Яновський написав твір ідейно суперечливий, неповноцінний», — лунали звинувачення на адресу митця.
Роман «Чотири. шаблі» був створений у 1926-1929 роках. Він пересипаний прямими і непрямими цитатами з Кіплінга. Подібних персонажів він знав у юності – Єлисаветградщина, звідки родом, була тоді ареною боїв між махновцями, денікінцями, петлюрівцями і червоними. Це згодом описав у новелі "Подвійне коло" з роману "Вершники". Згодом, у 1920-х, зустрів колишнього генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника, який був начальником штабу отамана Григор'єва, коли той 1919 року брав Одесу. У романі "Чотири шаблі" Тютюнник показаний під іменем Шахая. Критика звинуватила Яновського у націоналістичній романтиці. Після цього знаменитий роман Яновського "Вершники" (1935) в Україні боялися друкувати, аж доки він не вийшов у Москві. А "Чотири шаблі" більше у Радянському Союзі не видавали. Роман не увійшов до зібрання творів митця 1958 року. Роман взагалі залишався поза межами літературного процесу аж до 1983 року.
Яновський чи не все життя носив ярлик націоналіста. Уважав, що література має бути органічно-національною, навіть коли пишеш про міжпланетні цивілізації. Про метод соцреалізму висловився так: "Це коли біля кожного літератора стоїть міліціонер із сюрчком". Свого рудого кота навчив ховатися під канапу при словах "Міліціонер іде!"
А от на Заході повість друкували. Припускаємо, що саме через це життя Юрія Яновського було несолодким. Далі приведемо кілька повідомлень у закордонній та окупаційній німецькій пресі про Юрія Яновського та його «Чотири шаблі»:
Це кілька рядків з публікації у газеті «Голос» у №8-9 за 10 квітня 1941 року про новинки книговидання, де зазначено: «У видавництві «Колос» (Іван Роман) в Празі вийшла повість відомого письменника із СУЗ Юрія Яновського «Чотири Шаблі», одна із найзамітніших появ української сучасної літератури. В ній описана боротьба партизанів в Україні». Мова йшла про празьке видання 1939 року.
Газета «Українські вісті: український часопис» виходила у Берліні у 1940-1945 роках для українців, вихідців із колишньої Польщі і Чехословаччини. До 4 березня 1945 року називалася "Голос". У цій газеті знаходимо ще кілька інформацій про Юрія Івановича. Зокрема, у №12 за 30 травня 1941 року на другій та третій сторінках надрукований уривок з повісті Юрія Яновського «Чотири шаблі» під заголовком «Зброю добувати». У передмові до публікації роману редактор газети зазначив: «З 1932 року по 1935 рік був на засланні, бо, як писала тогобічна преса, цілковито знехтував вказівки марксівської критики щодо конечности перевести свою творчість з націоналістичних рейок і т. д., і т. д. В локальному епізоді розбиття українським народним військом (повстанцями) інтервентів зображено з такою сугестивною силою стихію української революції, що тогобічні критики зарепетували про «Чотири шаблі», як про одну з вершин в пропаганді та ідеалізмі. Ортодоксальна тогобічна критика закричала на ґвалт, що герої роману Яновського продовжники «вікової історичної борні українського народу», що основні мотиви діяльності цих партизанів» – «це мотиви традиційного зв’язку з історичною минувшиною, що героїв своїх Яновський романтизує в стилі «легендарних національних лицарів», що герої є втілення суверенної національної свідомості, самопожертви й геройства, що вони продовжують плести золоту нитку національної історії України, що в цьому романі «все, що будь як зв’язано з історією, трактується в позакласовому всенаціональному дусі і романтизується до найвищої міри…»
«Яновський – один з найбільших майстрів сучасної української прози. Майстерність, яку він досяг у «Вершниках», матиме для розвитку стилю української прози значіння може реформаторське. Як баталіст, знайде Яновський мало собі рівних і в літературі світовій».
На другій сторінці газети «Голос. Українські вісті» у №17 за 21 березня 1945 року надрукована стаття «Життєвий шлях Софії Русової», епіграфом до якої взяті слова з повісті Юрія Яновського «Чотири шаблі».
Цитата з повісті Юрія Яновського «Чотири шаблі», надрукована на 3-й сторінці газети «Український вісник» у №28 від 11 листопада 1944 року.
Цитата з повісті Юрія Яновського «Чотири шаблі», надрукована на 3-й сторінці газети «Український вісник» у №14 від 6 серпня 1944 року
Підкреслимо, що «Український вісник» – орган Українського національного об'єднання (УНО) в Німеччині, націоналістичного напряму, виходив у Берліні з 1936 до 1945 року. «УВ» редагували: Ю. Артюшенко, Володимир Янів (1940), Ю. Панченко-Юревич, А. Білинський і (з 1941) Володимир Маруняк. Поряд хроніки УНО, містив матеріали на актуальні громадські та політичні теми, інформував про події «на Карпатській і підсовєтській Україні», подавав культурноосвітні матеріали про діяльність осередків УНО тощо.
Газета «Наші дні» (№2 від 1 лютого 1943 року) на четвертій сторінці помістила ряд рецензій, серед яких рецензія на книгу Івана Чигирина (Курача) «На роздоріжжі. Вибрані етюди», яка вийшла друком у Чернігові у 1942 році. Текст пересипаний цитатами з Юрія Яновського. Газета виходила у Львові в Українському видавництві часописів і журналів для дистрикту Галичина.
…Чи знав про ці публікації Юрія Яновський? Напевне, що ні. А от радянські органи держбезпеки повинні були знати.
А тут ще й по війні Сталін знову взявся боротися з "націоналізмом". Восени 1946 року з'явилася постанова ЦК КП(б)У про журнал "Вітчизна", який із 1941-го редагував Юрій Яновський. Мовляв, редакція журналу "систематично надавала свої сторінки для пропаганди – буржуазно-націоналістичної ідеології, в творах ряду письменників і літературознавців перекручувалась і спотворювалась історія української літератури, проповідувалась національна обмеженість, ідеалізувались пережитки старовини в побуті та свідомості людей".
У той час Яновський написав роман "Жива вода". Там був епізод, де Сталін у солдатській шинелі з'являється перед бійцями на фронті. Автор зумів описати цю картину так, що в неї можна було вірити. У романі йшлося про "живу воду" визволення від фашизму. Але були й деякі натяки на тяжкі передвоєнні 1930-ті. Цього досить, щоб роман розгромили. На пленумі Спілки письменників 19 вересня 1947 року секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович у своєму виступі пів години присвятив романові Яновського.
– Это не "живая вода", а "мертвая". Много собак в книге, очень много!
До критики змусили приєднатися колег – Олеся Гончара і навіть Миколу Бажана, що був кращим другом Яновського. Вони потім каялися. Гончар згадував про це в своєму щоденнику, коли Яновського вже не було на світі. Бажан же попросив 100 пробачення віч-на-віч, і отримав прощення. А в кінці життя писав: "Не зітер і не зітру цього зі своєї пам'яті, не скину цього тягаря".
Після того погрому Яновський лишився без засобів до існування. Пішли під ніж 20 тисяч примірників роману, кіностудія повернула сценарій, Літфонд не давав позичок, а видавництво "Радянський письменник" вимагало повернути 5 тисяч рублів гонорару. Юрій Іванович позичив і повернув 4 тисячі. Продавав речі, друкарську машинку, книжки з бібліотеки. Навіть письменницький "продовольчий ліміт" – 500 рублів – йому скасували. Яновський написав листа Микиті Хрущову: "Я защищаю свое право на творческую работу. Критика в отношении меня вышла за пределы допустимых норм… Делят мою квартиру без моего ведома, обсуждают вопрос об уплотнении, переселении. Зачем это? Разве критика влечет за собою сокращение жилплощади? Помогите мне стать на ноги. Я еще не имею права перед народом и партией выходить в тираж".
Листа він так і не надіслав. Узявся переписувати "Живу воду" – нова назва "Мир". Але з редакції московського "Нового мира" відповіли: "Нам відомо, що роман "Мир" є переробкою вашого попереднього твору, і вже цей факт змушує нас відмовитися його друкувати".
У квітні 1949 року опальний письменник раптом отримав Сталінську премію за цикл "Київські оповідання" – Сталін любив іноді робити подарунки своїм жертвам.
Жити Юрієві Яновському лишалося недовго. Якось узимку 1954 року вони з дружиною пішли в гості до Михайла Романова, актора київської Російської драми, що жив біля театру, на Пушкінській, 19. Дорогою Юрієві Івановичу стало погано, але повертатися він не хотів. У гастрономі біля Опери взяли шампанське й рушили далі. У квартирі Романова викликали лікарів. Ті неправильно встановили діагноз – серце, хоча насправді прорвало виразку шлунка. Могла врятувати невідкладна операція, але до лікарні – тут-таки на Пушкінській, навпроти будинку Романова – Юрія Яновського перенесли запізно.
Володимир Поліщук,
Світлана Ушакова