«…Кобзарська пісня, це те зерно, яке рано чи пізно дає сходи. Буває, відразу людина просвітліє, а комусь треба час, щоб те зерно визріло. Трапляється й протилежна реакція, коли люди стають агресивні, лаються, виходять із залу. Кобзарська пісня, вона не тільки збуджує емоції, а діє на тонкі матерії, і якщо у підсвідомості закладене несприйняття всього українського, то можлива непередбачувана реакція. А з іншого боку, з доброзичливою аудиторією ця пісня теж творить чудеса»…
Ці слова з мого давнішого інтерв’ю із ексголовою Спілки кобзарів, заслуженим діячем мистецтв України Володимиром Горбатюком згадалися на початку минулого тижня, коли побувала на концерті національної заслуженої капели бандуристів України імені Георгія Майбороди у філармонії.
І раніше не раз доводилося чути бандуристів, гарні мистецькі виступи, але цього разу це було таке піднесення й тріумф, реально те чудо, про яке згадував шановний пан Володимир. Його душа точно пораділа, бо він, на жаль, уже в інших світах. Щось сталося з нами, українцями. Війна, горе, кров, страждання ніби пробудили наші душі, примусили набагато чіткіше відрізняти своє, рідне, життєдайне від чужого й ворожого. І тим зворушливіше було бачити такий прийом капели бандуристів – з першої хвилини зал підхопився в оваціях – бо значну частину глядаів складала молодь.
Не знаю, чи випадково, але першою піснею, якою відкрився цей високої емоційної напруги концерт, стала «Ой, летів орел, летів сизий…» – улюблена пісня нашого Марка Кропивницького. Здавалося, це він могутнім басом обізвався зі сцени про наших вояків-орлів…
«Сирота» на слова Тараса Шевченка. «Ой, три шляхи широкії…» Давно-давно відомі слова кобзаря, які вже стали ніби штампом, і не знаю, чи часто знаходиться вчитель, який уміє схвилювати ними молоді душі – «Свою Україну любіть, любіть її во время люте…» – зривало піднесення і оплески прямо посеред виконання.
«Українці уміють грати буквально на всьому – на ложках, на тарілках, на казанках, і … на косах». Ці слова ведучого підтвердили учасники капели, які виконали заковиристі мелодії таки справді на косах. А народна пісня «Вийшли в поле косарі» прозвучала у виконанні старосвітської бандури та колісної ліри.
Попурі ж популярних українських пісень, авторства Володимира Марунича, виконував ….зал філармонії. Музики грали, а слухачі, чи то пак, у даному випадку виконавці, підспівуваали, бо ж пісні ті більшість знає з дитинства – «Очі волошкові…», «Край, мій рідний край», « Гуцулка Ксеня», «Червона рута». У ту мить подумалось, як важливо, щоб у нації був єдиний, великий інформаційний простір, щоб справді талановите, потужне було почуте й відчуте народом.
Особливе місце у цьому мистецькому дійстві займав виступ народного артиста, лауреата національної премії імені Шевченка, Героя України Анатолія Паламаренка. Усі ці регалії не можуть передати того магічного впливу його потужного (у 85!) голосу, чару таланту слова. Уривки із Шевченка про матір трагічні, житейські, болючі. А гумор! Павло Глазовий, інші автори, їхні влучні жарити, гуморески сміялися, іскрилися до слухачів важливим, місцями гостро актуальним, але й вічним…
Не знаю, хто ще виконає у такому шаленому, але й чітко проартикульованому темпі «Ярмарок» Остапа Вишні з оркестровою групою капели бандуристів. Він просто закручує тебе у вир точного влучного слова, буденного і водночас святкового дійства, яке не так давно тривало у наших містечках і селах, а подекуди, хоч і у дещо зміненому вигляді, триває і досі.
Директорка філармонії Наталя Агапеєва дякувала артистам, від імені залу вітала диригента, нашого земляка Олексія Бояра, який і концертом у нашій філармонії відзначав свій день народження. Ну, і який концерт без донатів на ЗСУ? Воістину: мистецтво – наша зброя!
Світлана Орел