Спорідненість історії незалежної Польщі і незалежної України не тільки в історичних подіях і датах, а в перетинаннях людських доль і здобутків. Так склалося історично – поляки споконвіку мешкали на землях Центральної України. Багато наших земляків стали відомими науковцями, композиторами, літераторами, художникам. Серед них чимало поляків. У багатьох з них життя проходило далеко від землі, де вони народилися і зробили ті перші кроки, що стали запорукою їхніх майбутніх досягнень, нині відомих в багатьох країнах. Чи про усіх пам’ятаємо на батьківщині?
З плином часу події втрачають свою гостроту, людські спогади стираються з пам’яті, згодом носії цієї пам’яті покидають наш світ. На щастя, моя мати Єгурнова (Адамська) Г.В. встигла написати про родину її батька і мого діда, поляка за походженням, Вацлава Адамського. Її спогади були надруковані в Краєзнавчому віснику Кіровоградщини за 2008 р.
Мені вдалося знайти нові факти про життєвий шлях однієї з сестер мого діда Вацлава – художниці Казимири Адамської. Пошуки в архівах та Інтернеті не лише підтвердили достовірність родинних спогадів, а й розширили дані про події її життя, які тривали у першій половині ХХ ст. на теренах сучасних України, Литви і Польщі. Я хочу розповісти історію життя конкретної людини, як приклад, що несе на собі відбиток часу, уподобань і звершень.
Адамська Казимира Антонівна (1893– 1941) народилася в польскій родині в Ольвіополі (тепер м. Первомайськ Миколаївської обл.). Була названою на честь свого діда. Батько – Адамський Антон Казімирович (1858), як зазначено в документах – «…ольвиопольский мещанин». Мати – Адамська Варвара Карлівна (1864).
В родині було п’ятеро дітей: Марьян (1887), Вацлав (1892), Казимира (1893), Владислав (1895), Кароліна (1899). Так зазначено в документі.
Початкову освіту Казимира отримала в Первомайську. Подальшу – в приватній жіночий гімназії Єфімовської (тодішній Єлисаветград), куди була зарахована одразу до третього класу і закінчила її в 1911році.
У той самий час вона навчалася на Вечірніх рисувальних та креслярських класах. Серед викладачів були художник-педагог О. Біркін та Ф. Козачинський, випускник Петербурзської Академії мистецтв, учень І. Рєпіна, засновник першої в нашому місті картинної галереї.
У 1913 р. К. Адамська брала участь в єлисаветградській Першій художній виставці. В Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї зберігається каталог цієї виставки. Про участь у наступних виставках у нашому місті (принаймні у виставці 1914 р.) документи не знайдені. Але з документально підтвердженого відомо, що Казимира Адамська була знайома з багатьма митцями, що постійно чи тимчасово (як організатор виставки А.Нюренберг) працювали на початку ХХ ст. у Єлисаветграді. Зберігся малюнок тушшю із зображенням арлекіна, з родинних спогадів зображений – відомий живописець і педагог О.Осьмьоркін.
ЇЇ роботи тушшю за стилем нагадують графіку О.Бердслея, дуже популярного в той час англійського художника-модерніста.
Пізніше художниця навчалася в Київській школі рисунку та в Українській Академії мистецтв з перших днів її утворення (1918 р). Нині це Національна Академія образотворчих мистецтв і архитектури.
Вчителями були натхненники утворення академії М.Бурачек і Г.Нарбут, в майстерні якого працювала до 1920 р.
В 1920 р. від тифу помер батько, Антон Адамський, помер також керівник майстерні Георгій Нарбут. У цей самий час молодша сестра Кароліна, яка закінчувала навчання на медичному факультеті Київського університету, схиляла рідних до виїзду за кордон. Все складалося на користь від’їзду з Києва.
Вони поїхали втрьох: дві сестри і мати.
З 1920 р. Казимира жила і працювала у Вільно (нині Вільнюс).
Вікіпедія дає наступне: «Її роботи вперше були виставлені в 1915 році в Києві, а через п’ять років у вільній Польщі в галереї Zachęta».
Тобто майже одразу після прибуття до Вільно її твори експонувалися в одній з найпрестижніших галерей сучасного мистецтва в Варшаві: дались взнаки результати навчання і спільної праці з видатними українськими майстрами.
В 1921 році К.Адамська одружилася з польським художником Міхалом Роубою, одним із засновників і тривалий час керівником Віленського товариства художників-пластиків, учасником полько-радянської війни 1918-1920 р.р.
В 1924 р. подружжя навчалося в Парижі.
Адамська-Роуба брала участь у виставках в Вільнюсі, Варшаві, Львові, Кракові а також в Парижі і в Сполучених Штатах. Виставлялися її живописні твори, акварелі, ліногравюри, туш, барельєфи, плакати, книжкові ілюстрації. В живопису віддавала перевагу портретам і пейзажам.
В Вільнюсі працювала вчителем малювання, друкувалася як художній критик.
Разом із чоловіком Міхалом Роубою в 1925 р. розписали костьол Св. Петра і Павла в Рожанці Гродненської області. Були написані 10 сцен із життя Св. Петра і Павла на торцових нефах собору, два монументальних зображення святих, орнаментально-символичні зображення на арках и декоративні розетки на склепіннях. Розпис був виконаний в стилі примітивізму.
В такому ж стилі в 1926 р. був розписаний костьол в Жолудку Гродненської і в 1932 р. костьол в селі Костянтиновому Мінської області Білорусі.
Вибір цих об’єктів не випадковий: свекром Казимири був відомий польський журналіст і краєзнавець Наполеон Роуба (1860-1929), автор путівника по Литві і Білорусі (1906). Тож була добре зрозуміла необхідність реставрування та збереження видатних архітектурних споруд Західної Білорусі.
Більшість робіт під час Другої світової війни була втрачена.
Казимира Адамська-Роуба раптово померла у 1941 р. В одному із вільнюських джерел зазначено, що вона «була вбита під час військових дій».
Казимира, Міхал і Наполеон Роуба поховані на Бернардинському цвинтарі в Вільнюсі. Їх надгробки поновили на початку ХХI cт. за ініциативою польської сторони.
Про що ця розповідь?
Мені здається, не лише про життя однієї людини, а ще й про тісні зв’язки між народами і країнами, які більшістю з нас сприймаються перш за все через долі своїх рідних: близьких та віддалених у часі. Це розповідь про те, як склався творчий шлях польської художниці, що охопив кілька країн, і про те, що починався він в нашому місті, в Україні.
Це лише короткий життєпис, де наведені не всі факти. Він залишає багато нез’ясованих питань, відповіді на які можна знайти в архівах і музеях України, Литви і Польщі.