Літо 1941-го мені трохи запам’яталося. Не все, звичайно, бо йшов мені ще тільки четвертий рочок. Але той день…Я ще не усвідомлював, що таке війна і хто такі німці. Та того дня старі й малі кудись бігли в одному напрямку. Мій дядько Павло схопив мене на руки і ми теж побігли за натовпом. Коли наблизилися до полігона, там вже було повно людей. Незнайомий дідок розповів, що над полігоном відбувся повітряний бій кількох літаків, наші збили німця, тепер ось він лежить перед нами, можна руками помацати…
Промайнуть ще майже три роки, і я вже самостійно, з ровесниками бігатиму на полігон грати у війну. На «полі бою» техніки додалося – неподалік збитого у 41-му літака стояв підбитий танк. Чий – німецький чи наш, ніхто не знав, ми почергово обмінювалися «фронтами» і технікою. Та це буде потім. А тоді, як ми бігли до збитого німецького літака, я ще не знав, що вже за кілька днів вулицями їхатимуть машини, яких я ніколи не бачив. Дядько казав: он то мотоцикл, а ще велосипед. Ті, що страшніші – танки, бронемашини, гармати. Другого дня до нас прийшов високий чужий дядько, дуже дивно зодягнений і з якоюсь дивною палицею у руках. Мати пояснила мені, що то німецький солдат, звати його Ґотліб, він буде у нас квартирувати недовго, на зиму збирається додому. Відтоді нам стало тісно у хаті: дід з бабою спали на печі, дядько Павло на лежанці, ми з матір’ю на її ліжку. Ґотліб вкладався на дядьковому.
…Так для мене, моєї сім’ї і ровесників розпочалося життя в окупації. Два наступні роки нічим не запам’яталися, хіба що одним кумедним випадком. Було це, мабуть, десь у кінці літа 1943 року. Кілька німецьких солдатів разом з Ґотлібом ремонтували у нашому дворі кулемети (у зброї я вже розбирався, як трохи й у німецькій мові). На призьбі вони розклали інструменти. Мені відразу сподобалися маленькі, дуже блискучі ножиці. Я не стерпів, непомітно поклав їх собі у кишеню і відніс у сарай, сховав між дровами. Невдовзі німці кинулися шукати інструмент, питали мене Lunge, schere (хлопику, ножиці), я відповідав nein, не брав, уперто не признавався. Ґотліб тягав мене за вуха і погрожував rfemen (ременем). Але я знав, що він мене бити не насмілиться, бо моя мати працювала у господарстві німецького польового коменданта, який поселився у розкішному будинку маєтку колишнього поміщика, гласного земства Піщанського. У вольєрах коменданта, розставлених навколо маєтку, бігали олені, козулі, виблискували яскравими хвостами павичі. Все те, та ще кілька корів, свиней, курей і доглядали моя мати з сусідкою тіткою Фроською. Комендант їх хвалив, часто давав усілякі ласощі – галети, цукерки, ковбасу-салямі. Тому я знав – ніхто мене ременем не відшмагає. Ножиці я німцям так і не віддав, вони зберігалися у моїй сім’ї років тридцять, через багато років моя дочка-школярка їх десь заносила. Я інколи ще й дотепер жартую – яких збитків я завдав рейху, зробив свій внесок у перемогу над фашизмом.
Далі все змінювалося, мов у калейдоскопі, настала зима 1944-го. Навколо Кіровограда відбувалися тяжкі бої, на лінії Сасівка, Зелене, Червоновершка проходила передова лінія фронту. Щоранку ми прокидалися від страшенного виття бомб, літаки – німецькі і червоні заступали сонце, наводили жах. Ми з друзями опускалися у погріб, чули вибухи, здавалося – поруч. Потім почули невідоме слово – евакуація. Нас усіх підряд садили на підводи, кудись відвозили. Мов сьогодні стоїть перед очима картина: ми з матір’ю, сусідами на возі з натягнутою брезентовою халабудою їдемо у напрямку Компаніївки. Назустріч – танки, на ходу стріляють з гармат. Один потрапляє під ноги наших коней, вони падають, осколок потрапляє у ногу матері. Ми зупиняємося у якомусь селі, заходимо у хату, господарів немає, на плиті стоїть горщик з теплою картоплею у мундирах. Я дістаю одну, чищу. Раптом – дикі крики: небо. Зараз на нас падатимуть бомби. Ми ледь встигаємо сховатися у просторому погребі, як угорі завило, загуркотіли бомби, до землі помчали чорні цятки. Бомба влучає у хату, з якої ледь встигли вискочити ми. У підвал, де ми сидимо, вповзає з перебитими ногами німець, ховається за бочками. Слідом вривається у білому кожушку з автоматом боєць у шапці з червоною зіркою, питає про німця, хтось вказує у бік бочок. Звідти чується постріл, невеликий шматок м’яса відлітає у наш бік, падає на жакет, що висить на стіні. Цю жахливу сцену я запам’ятав на все життя. На завтра нас везуть вже у Кіровоград, звідти, кажуть, німця вибили. Матір кладуть у лікарню, мене відводять до знайомих на Кущівку.…
Потепліло, коли ми повертаємося додому. Але дому немає – на місці колишнього будинку чорніє глибоченна яма і стирчать частини стін. Дід перебудовує на житло колишній сарай. Але нас, хлопчаків, це не дуже турбує, ми з самого ранку на полігоні, де танк, літак, де ми граємося у червоних і німців, де на кожному кроці міни, снаряд, авіабомби, що не вибухнули, толові шашки, детонатори. Гра хлопчача, зброя справжня… Хтось повертається додому з відірваною рукою, вибитим оком, інший не повертається взагалі. Дитячі ігри нерідко закінчувалися трагедіями. Мене доля врятувала, хоча глибокі шрами на тілі теж лишилися назавжди.
Потім був особливий день. Мені він запам’ятався на все життя. Мати зшила мені з шматків військового одягу (не знаю з чийого – німецького чи червоного) короткі штанці з однією підтяжкою, з конопляного полотна сорочку і сумку, пофарбовану буряковим відваром. До палички з верби прив’язала перо, налила у маленьку пляшечку видавленого з ягід бузини «чорнила». На голову я натягнув солдатську пілотку з зіркою. Уранці мати відвела мене до школи. Там таких, як я, назбиралося десятка два різного віку – декому треба було йти у перший клас у 1941 році, але за окупації школи не працювали. І от ми всі стали першокласниками. Нас зустріла учителька Ніна Семенівна. І розпочався мій перший шкільний урок. Було це 1 вересня 1945 року. До закінчення Другої світової війни залишався один день.
…Чотири роки непростого і неповторного дитинства вклав я у сторінку цього тексту. І у кілька фотознімків, зібраних у різні часи з сімейних альбомів, газетних сторінок, мережі інтернету. Можливо, у об’єктив військових фотокореспондентів (інших у ті часи не було) потрапив і я у масовці. Але суть не в цьому: на знімках зафіксовано мить життя покоління, якому випала доля називатися дітьми війни. Час немилосердний над нами, діти мого покоління старіють, втрачаючи сили і здоров’я. І не тільки природний процес у цьому винен. Дітей війни, які пережили окупацію або рабську працю у тилу, непокоять рани, нанесені війною, вони не загояться до кінця життя. Так само, як не згасне пам’ять про багатомільйонні жертви, ціною яких оплачена перемога у війні, якій і до сьогодні не дають визначення – якою вона була. Світовою? Які ще країни зазнали таких втрат, як Україна? Солдати яких народів – учасників тієї страшної війни лежать у землі багатьох країн Європи, Азії?
У моїй сім’ї було п’ятеро чоловіків – батько і четверо дядьків. Вони воювали на різних фронтах, додому повернувся лиш один, та й той не раз поранений і контужений, помер зарано. Ще один загинув у холодних снігах Фінляндії, інший спить вічним сном у землі Румунії. Про батька взагалі нічого не знаю, хоча розшукував пів століття. Його розчавили гусениці гітлерівського танка, бо відбити атаку броньованих машин з гвинтівки і пляшкою коктейлю Молотова неможливо. Їхні могили, якщо вони були, давно заросли бур’янами, навіть горбиків не лишилося. Нам залишається лиш піти на місцеве кладовище, пом’янути невідомих полеглих Другої світової, маючи у голові і своїх рідних... Вічну пам’ять і шану їм будемо віддавати доти, доки битимуться наші серця і тектиме кров у жилах.
Юрій Матівос
