«Ми живемо в самому центрі Провансу – Авіньйон, неподалік Марселю» – ця фраза з її уст звучить як поезія. Валентину Гребньову слухають її кропивницькі колеги, викладачі педагогічного університету імені В.Винниченка у затишній краєзнавчій залі обласної наукової бібліотеки. Вона, народжена на Черкащині поміж Жашковом і Уманню, 27 років віддала кропивницькому (колись кіровоградському) навчальному закладу. Після зустрічі-презентації до неї підійшов журналіст авторитетної в краї газети й назвався її студентом, а вона впізнавала його через роки – так багато їх було, студентів...
Мовиться для того, щоб читач не подумав, що в переповненій залі, куди стільці зносили і з сусідніх приміщень, сиділи одні педагоги, ні: були й медики, письменники, бібліотекарі, пенсіонери й молодь… Презентувалась недавно видана книга «Прованс: сонце, море, лаванда, книжки» (Київ, «Сафран», 2023, 256с.). http://chas-time.com.ua/liudyna/provansalskij-renesans-mistral-ta-felibri.html
Ця книга для любителя мадрів. А ще для шанувальників французької літератури. А ще… Візьміть її в руки (можна у книгарні «Є», можна в бібліотеці, я ось маю тепер власну з автографом), візьміть-погортайте: «Жуль Верн і Середземне море», «Місто мрій або Стендаль-комерсант», «Жорж-Санд і Фредерік Шопен: високі почуття», «Сонячна гавань Альбера Камю», «Франческо Петрарка: авінйонська історія кохання»… Інтригує? Це лиш пучечка назв нарисів чи розділів книги, яку кортить і гортати, і читати.
Але якби навіть не було цієї книги, то й тоді півторагодинна зустріч із фаховою філологинею, кандидаткою наук Валентиною Гребньовою змигнула б, як хвилина-друга. Бо вона цікаво розповідала про малознаний нам триб життя французів: як вони виховують дітей – змалечку мовби дорослих, відгетькуючи властиве нам сюсюкання з мануніми; як вони вміють радіти життю – суботи й неділі використовують не для прання чи заготівлі консервації, а для походів у гори, в музеї, веломандри, на риболовлю чи ковзанку; у них дуже багато книгарень, бібліотек, театрів – культурний пласт генетично гармоніює в кожній особистості; а пієтет до всього рідного – небачений, навіть до провансальської мови, яка за століття перетворилась на діалект і поволечки зникає…
(Ось про останнє мені хотілось би почути більше, ніж сказано. Поет Фредерик Містраль, четвертий лауреат Нобелівської премії 1904 року, поклав своє життя, аби вернути провансальській мові належний статус, але – зникає… Що ж це за країна така Франція, з розвиненою демократією, в якій в’яне-пропадає квіточка з барвистого букету говорів на планеті? Імперія, пане Макрон?)
Її чоловік, Геннадій Гребньов, знаний у Франції й поза Францією як художник Віктор Орлі (французам ім’я Геннадій важко дається для вимови, хай буде Віктóр, позичене у святого в його храмі, куди мандрівний митець портапив найперше; ну, а Орлі – це ж не тільки назва національного аеропорту, а й легендарне коріння українське в нього: заглянь в Internet!). Він двадцять років тому почав шукати не берегах Середземного моря слави й визнання. А через десять літ покликав і дружину. Тепер же, в часи рашистського варварства, і діти з ними.
«Французи, вийшовши на пенсію, не переймаються ностальгією за роботою, яка приносила їм хліб насущний – вони пишуть книги, малюють картини, співають, танцюють, творять, не оглядаючись на роки», – каже авторка першої книги про них, відома у Провансі авторка й реалізаторка тематичних екскурсій. І обіцяє назбирати матеріалів для книги наступної: про українців, яких доля занесла на батьківщину Мірей Матьє – таких, виявляється, немало. Доживем до нової презентації!
Василь Бондар