Нині розгортається дискусія про те, чи варто закрити галерею Петра Осовського, як одного з провідників російського тренду. У соцмережах поширили відповідне звернення, але чомусь без конкретних підписів. Це дивно, адже коли людина має позицію і переконання, то не слід ховатимся за анонімністю.
Галерея Петра Осовського відкрита у нашому місті 18 років тому. Бажання ж художника мати таку галерею на малій батьківщині (родом він з Маловисківщини) сягає ще кінця 70-80-их років минулого століття. По суті своїй воно шляхетне і виправдане: залишити слід і пам’ять про себе там, де твої корені. Але відкриття галереї тоді перетворилося на локальне торжество руського міра (хоча такого терміну тоді ще, здається, не існувало). Крім художника і численної його рідні у наше місто прибули представники посольства ерефії, а місцева еліта у рамках традиційної української гостинності сповна демонструвала комплекс малоросійства. Про це свідчили пишнота заходу, запобігливість перед гостями із самої столиці (так тоді ще сприймали москву!), майже повна відсутність українського слова під час відкриття. Та й сам земляк, нібито нащадок козацького роду, всупереч високим словам про любов до рідного краю, і своєю творчістю, і позицією фактично задекларував, що Україну він сприймає лише як любий серцю куточок імперії.
Безперечно, Петро Осовський, як і багато інших радянських митців, був невіддільний від свого часу і відображав епоху, в якій жив. Державну премію СРСР він отримав за цикли картин «Золотий Кремлівський пагорб», «Віки проходять над Кремлем», «Сонце над Червоною площею», «Двірцева площа». Але, попри певну кон’юнктурність зумів знайти свій стиль, названий мистецтвознавцями суворим. У його доробку чимало сюжетних картин, які вирізняє своєрідна колористика, і це дає змогу говорити про його творчість як своєрідне явище в мистецтві.
Але сьогодні важко ігнорувати той факт, що дійсний член Російської академії мистецтв Петро Осовський удостоєний високої урядової нагороди росфедерації – ордена «За заслуги перед Вітчизною» III ступеня. Орден 22 лютого 2013 року в Кремлі йому вручав Володимир Путін (на фото).
— Однозначно, Петро Осовський — видатний художник, — коментував тоді краєзнавець Володимир Босько, — але хотілося б мати у місті бодай одну картину іншого нашого земляка Івана Павловича Похітонова. До речі, в Україні немає жодної монографії чи дослідження про його творчість. І це парадоксально, бо його можна назвати одним з найвідоміших у світі українських художників. Саме українських — і за походженням, і за способом життя, і за ставленням до України, і за тематикою картин.
Цікаво, що Похітонов після першої міської художньої виставки, яка відбулася в 1913 році, доклав чимало зусиль, аби створити в тодішньому Єлисаветграді художній музей. Мало того, він мав намір подарувати цьому музею всі свої картини. Тепер музей є, а жодної картини Івана Павловича там немає. Звісно, аби його воля і він міг, як Петро Осовський потурбуватися про повернення своїх творів на Батьківщину, очевидно, вони б тут були. Але Похітонов помер в еміграції ще 1923 року. Тепер про бодай символічне представлення його творчості в рідному місті мали б подбати чиновники від культури.
А в Кіровограді взагалі варто було б виробити стратегію формування цілісного уявлення сучасників про мистецький спадок художників-земляків. Адже наше місто в цьому плані унікальне. У 1880 році при земському реальному училищі (де, до речі, навчалися Євген Чикаленко, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Євген Маланюк, Юрій Яновський) академік портретного живопису Петро Крестоносцев відкрив так звані «Вечерние рисовальные классы для вольноприходящих», які насправді були громадською школою мистецтв, безпплатною і доступною буквально для всіх, хто хотів навчитися малювати. Вона проіснувала майже сорок років, з неї вийшло чимало видатних художників — Осмьоркін, Покржевський, Фойницький, Нюренберг, у тому числі й єврейські класики, наприклад, Сахарбер Рибак, на честь якого в Ізраїлі створено художній дім — щось на зразок згаданої галереї. Якщо говорити про іменні музеї наших земляків, то, крім художньо-меморіального музею Олександра Осмьоркіна, у Сімферополі свого часу відкрито музей християнського живопису Георгія Бострима, теж, до речі, випускника Єлисаветградських вечірніх рисувальних класів.
Отож, галерею тільки Осовського варто трансформувати у галерею художників-земляків, але для цього слід повернути на рідні терени бодай частину творів художників, імена яких пов’язані з цим краєм. І це мало б стати початом системної стратегічної роботи з повернення нашому місту його унікальної мистецької аури.
Світлана Орел