Минулого тижня у Музеї мистецтв відкрилася виставка Дмитра Скорейка. Про цього скромного чоловіка найперше написали, що він воїн, буквально пару місяців тому демобілізований із ЗСУ через численні поранення й контузії. Але привертає увагу й те, що виставка носить непересічну назву: шевченківські рядки «І на оновленій землі врага не буде, супостата!»
Для тих, хто не був на передовій, це просто знайомі зі школи рядки класика, а для вчорашнього воїна, який зовсім недавно мінував ворожі стежки під Куп’янськом, в цих словах стільки смислів і емоцій, що їх, здається, не може вмістити людське серце.
Пан Дмитро розповідає, що малювати він почав ще до того, як навчився говорити. І спілкування зі світом через малюнок, для нього просте й органічне. Ця виставка – уже восьма у його творчому житті, але саме ця особлива внутрішньою напругою почуття, яке рвалося на полотно. Тільки дві із 24-ьох експонованих картин написані після демобілізації, інші – творилися десятиліттями. Це – сконцентрована емоція прагнення до української волі, зібране ним з прочитаних книг, до яких у художника пристрасна любов з дитячого віку, із пам’яті предків, із досвіду роду, переданого тоді ще юному Дмитру його дідом Василем Григоровичем Скорейком.
У радянському російськомовному Кіровограді Дмитро закінчив художню школу, яка вважається однією із кращих в країні, але розуміння столітньої національної боротьби за волю, передав йому дідусь, який мешкав на Чернівеччині.
– Йому довелося служити, мабуть, у трьох арміях – розповідає художник. – Василь Скорейко брав участь ще у Першій світовій, під час Другої побував в УПА, потім потрапив у Червону армію, був розвідником.
Дмитра теж після першого поранення перевели із піхоти у розвідку, і там, і там служив сапером. У цій справі намагався проявити свій художній хист: так заплутував мінні дороги, що вороги підривалися на них не один раз, а коли йшла ворожа техніка, «Урали» літали, як вертольоти. Взагалі, він вважає, що мистецтво має нести не скільки красу, а конкретну користь для людей загалом і для кожної конкретної людини – підсилювати її могутньою силою предків, давати духовну силу і певність для боротьби зі злом. Свою картину «Покрова Третього полку» Дмитро присвятив воїнам цього підрозділу, як оберіг ще у 2014-му році. Тоді він допомагав їм, як волонтер. Із цього ж задуму – тяглості поколінь боротьби і незнищенності нашого духу і картина «Герої не вмирають».
Уже після демобілізації він створив «Берегиню», яка має увійти до книги «Слава у вічності. Книга Пам’яті захисників і захисниць, полеглих за незалежність України в російсько-українській війні. Кіровоградська область. 2014–2021 роки».
Світлана Орел
