Село Марківка Гайсинського району, що на Вінниччині, відоме тим, що тут провів свої останні дні і години життя видатний український композитор Микола Леонтович. Музей у Марківці відкрили до 100-річчя композитора – у 1977-му році, а у 2016-му, фактично до 100-річчя першого виконання найвідомішого твору митця – «Щедрика», капітально відремонтували.
Автор експозиції та організатор створення музею – Анатолій Завальнюк, кандидат мистецтвознавства, професор Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Архітектурний та художній проєкти виконав львівський художник Ярослав Ульгурський.
Гарне, із сучасним дизайном приміщення музею не єдине примітне у центрі села. Поряд водяний млин, збудований ще у 1903-му році. Але на диво не зруйнований, як це трапилось у багатьох селах України в радянський час, а відреставрований і діючий. Саме поряд з ним і стояла хата священника Дмитра Леонтовича. На жаль, вона не збереглася.
До батьківської хати повертався Микола зі своїх далеких і близьких доріг: вчився у Шаргороді, працював у селі Чуків, у Вінниці, у Тульчині, у селі Гришино Донецької області, у Києві. Де б він не був, де б не викладав, скрізь створював хори: змішані, дитячі, дівочі, як у Тульчині. Там хор вихованок жіночого єпархіального училища називали янгольським.
Створював він і народні оркестри. У селі Чуків, де працював після Шаргородського духовного училища, Леонтович просто із мешканців села і учнів створив оркестр, інструменти до якого змушений був купити за власні гроші. Хоча, ясна річ. зайвих грошей ніколи не мав: один із залів музею у Марківці оформлений у фіолетово-бузкових тонах, що за словами працівниці музею Галини Уманець, підкреслює скромні матеріальні статки Леонтовичів, адже у позаминулому століття українські селяни домотканий одяг фарбували бузиною, що якраз і давала такий колір. Інтелігенти Леонтовичі (а батько Миколи чудово грав на кількох музичних інструментах, мистецьки вирізав лобзиком з дерева) і у цьому плані не відірвалися від свого народу. Якось, працюючи з дітьми у Марківці, Микола Дмитрович зауважив неабиякі здібності до музики хлопчика Павла Ткачука. Батьки-селяни не могли купити дитині скрипку, тож учитель подарував її талановитому підлітку. Збереглося лише деко від тієї скрипки – воно одне із ексклюзивних експонатів музею (на фото).
Таким міг би стати і рояль, який стояв у батьківській хаті, та нині він знаходиться на реставрації. Навпроти – панно із назвами творів композитора (на фото). Галина Уманець зауважує, що то – лише частка його творчої спадщини. Відомо близько 200 його творів, але їх може бути і більше. Є свідчення сучасників, що Микола Дмитрович був настільки щедро обдарований талантом, що міг на прохання знайомого чи товариша за годину-дві написати якусь мелодію чи обробку і взагалі не турбувався про авторство.
Неважко уявити, які шедеври він ще міг би створити, якби його життя не обірвалося у самому розквіті – у 43 роки. Довгий час вважалося, що вбив його звичайний грабіжник, який попросився переночувати у їхній хаті. Цю версію наполегливо підтримували у радянські часи. І лише на початку 90-их завідувачка відділом Вінницького краєзнавчого музею Лариса Семенко знайшла документ, де сказано, що композитора Миколу Леонтовича вбито за вказівкою ЧК агентом Опанасом Грищенком.
В Українській вікіпедії висловлюють думку – для чого, мовляв, була потрібна така жорстока розправа? Та всім, хто розуміє хижацьку суть росімперії, відповідь зрозуміла. У 1919-му році на прохання Симона Петлюри хорова капела під керівництвом Олександра Кошиця відправилась на гастролі по світу. У їхньому репертуарі були й перлини Леоновича: «Щедрик», «Дударик», «Женчичок-бренчичок», «Ой, зійшла зоря», «Козака несуть». Виступи капели мали шалений успіх і тривали вже й після падіння Української народної республіки (капела, зокрема Олександр Кошиць, так і не змогли повернутися в Україну). А наш «Щедрик» у США зажив своїм життям, перетворившись на «Carol of the Bells».
Якраз у цей час Микола Леонтович працював над оперою «На русалчин Великдень». Не встиг закінчити її. Аж у 1982-му році її дописав Мирослав Скорик.
Тож росімперія, і у більшовицькій своїй формі, не могла дозволити, щоб такий потужний талант славив Україну, показував її красу і гармонію. Та Леонтович, коли вмирала УНР, таки встиг це зробити.
Поховали його у Марківці. Від старого цвинтаря уже нічого не залишилось, тільки могила Леонтовича. Спочатку на ній поставили дерев’яний хрест, потім металевий, у 1953-му році звели обеліск. А у 2016-му навколо нього постали чотири мармурові плити із назвами творів композитора, обрамлені мелодією «Щедрика» (на фото).
Світлана Орел
На фото: музей у Марківці; Микола Леонтович з дружиною Клавдією Жовткевич та донькою Галиною
Фото автора та з мережі інтернет