Словесні хвотографії людей котрих стрічав і подій котрі бачив в Компаніївськиї степах.
Дідова майстерня
Моєму дідові А. Д. Маржановському
Дідів двір на хуторі був моделлю Всесвіту. У ньому все навколо чогось оберталося, нагадуючи планети, супутники та інші космічні тіла. Бджоли навколо вуликів, домашнє птаство навколо клуні, пес навколо своєї миски. Бабця, як некваплива комета, пересувалася від печі до погрібника, далі в садок до плитки, потім повз комору знову до печі, інколи з сапою заходячи на город. Дід човгав біля майстерні, комори, бабусиних каструль та старої груші в саду. Зустрічалися й міжгалактичні тіла у вигляді дідового кума Степана. Він з’являвся із соняхів, в районі старої груші, затримувався трішки біля діда і знову зникав у соняхах. Я належав до класу дрібних міжгалактичних тіл, що хаотично переміщувалися по орбіті: ставок – сільпо – толока – двір. У дворі існувала своя система координат, у якій вибудовувалося життя. Ситна бабусина кухня; переповнена страхами та таємницями «чорна діра» — погрібник; засіки господарства — комора; місце, де почував себе в повній безпеці — піч; покуття з вікном, крізь яке було видно Світ, і, звісно, ремонтний цех Всесвіту — дідова майстерня.
Такого статусу, як дідова майстерня, не мав жоден куток двору. «Запорізька Січ» — бо ж бабця могла туди потрапити тільки потай від діда або в думках. Храм дідової душі. У тому храмі не було місця ні пилу, ані хаосу. Навіть кіт витирав лапи, коли заходив до майстерні. Там усе знало своє місце. Ключі в рядок, ножівки в рядок, цвяхи за розміром у своїх ящиках. І якого там інструменту тільки не було, яких тільки запчастин і яких механізмів там не зустрічалося! Над майстернею можна було сміливо вішати вивіску: «Сільський політехнічний музей». В майстерні час мав свою ходу, думки — свій крок. Думки жили в кутку за дверима. Я це твердо знаю. Дід, коли думав над вирішенням проблеми, сидячи за верстаком, крізь сизий дим цигарки довго дивився в той кут. І коли яка думка звідти виглядала, то в діда миттєво народжувалося бачення шляхів вирішення тієї проблеми. Злякати ті інженерні чи хвілософські думки могла бабця, гукаючи на діда. Взагалі, бабця багато кого і чого у дворі могла злякати. Її влада була величезна, але вона закінчувалася перед порогом майстерні. Запах мастил, свіжих дощок та дідових цигарок організовував дух, котрого боялася нечиста сила і миші, які мешкали за стіною по сусідству, в коморі. Перетинати поріг майстерні офіційно могли тільки близькі родичі чоловічої статі, до яких належав і я. Оскільки всі були старші, то, окрім мене, шкоди там не було кому робити. Дід не бачив моєї шкоди – він її чув душею. Його душа знала, який цвях я поклав не в ту коробочку та що відкрутив від якого реманенту. Він навіть знав, яку саме шкоду я зроблю, хоча я сам цього ще й не підозрював…
Давно то було. Промайнуло вже сорок років, а я таких майстерень нині й не бачив. Тоді життя таке було, що селянин мав сподіватися тільки на себе. І такі словосполучення, як-от: запаяти каструлю, приклепати ручку до сковорідки, викувати кочергу чи відцентрувати вал, нарізати різьбу, — були повсякденними й не викликали якихось складнощів. А майстровитість — то повага й авторитет в односельців. І дідів таких була більшість у селі. Ви спробуйте нині підійти до когось з аналогічними проханнями?
Стою я, онук випускника ремісничо-грамотного училища, переповнений питаннями й думками. Стою в приміщенні, що за певних умов могло б називатися майстернею. Дивлюся на відерце, де впереміш цвяхи різного розміру з шурупами, та думаю думку: «Ну як у такого діда міг вийти отакий онук? Де ж загубився той ланцюжок спадковості? Чому я не доріс до рівня дідової самоорганізації?» Можливо, у назві мого інституту не було слова «грамотного», можливо, хаотичність і швидкість нашого життя залишають по собі безлад.
Козацькі хрести
Доля і Недоля — дві сестри. Котра з них погляне в степу на козака — то одному Господу відомо. Коли Доля — то щастя. А коли Недоля? Викопають шаблями побратими могилу та й поховають братчиків. Коли сам козак загинув у бою — лежатиме під небом, поки не знайдуть свої. А знайдуть — то насиплють шапками могилу над лицарем. Як там у думі співається: «Тогді ж то козаки штихами суходіл копали, шликами землю виносили». І на тих могилах ставили хрести та білі прапори як символ лицарської честі. Отож де вряд, а де поодиноко в степах стояли хрести на тих могилах. Ті з козаків, хто на хуторах доживав до старості, ще за життя собі хрест кам’яний самі робили.
– Діду, а де ж у нашому селі могили тих козаків, що тут жили?
– Там, на горі понад річкою.
– А хрести де? –
– У фундаменті старого колгоспного корівника.
– Так ось чому він «корівник на хрестах»…
– Отак по багатьох селах.
Лежать ті хрести побиті, а де і цілі. Лежать у фундаментах корівників, свинарників, польових станів…
Історія пишеться на цвинтарі. Там написані датування і прізвища. Нема найстарішого цвинтаря — то й нема найстарішої сторінки історії. І вже можна датувати його як дароване від чужих царів і цариць. У священника Іващенка про Чорний ліс сказано: «Описуваний нами край містить у собі одинадцять сіл і селищ та сім урочищ, що носять назви колишніх поселень». Як там у Гоголя: «А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак».
Нерідко дати на кам’яних хрестах були давніші за офіційні дати заснування сіл і містечок. Недарма СРСР так боровся з народною пам’яттю. Законодавство дозволяло знищувати цвинтар через 25 років після останнього поховання. Мало хто вже перепоховував, а в більшості випадків і не було кому. Хрести козацькі у фундаментах… Канави з померлими в Голодомор розрівняні.
Один із найстаріших спогадів дитинства — про похорон. На старому цвинтарі в Бобринці біля сільгосптехніки ховали літнього пана. Шестирічним хлопчаком розглядав з краю цвинтаря сумну подію. Як раптом заграв оркестр. І не похоронний марш — заграв гопака. Гучно, виразно, дзвінко. Здалося, що у світі все завмерло. І тільки гопак у вихорі танцю підіймався над цвинтарем, Бобринцем, Сугоклією, нашим степом. І в тому вихорі забирав із собою дідову Душу. Хто вже взнає, що то за старого козака ховали? І що він творив за свого життя? І того дубового хреста не знайти… Лиш у пам’яті та подія — як червона нитка чогось непересічного й українського…
Василина
Любила баба Василина весняне сонце. З першим теплом виганяла гусенят на галявину і розмовляла з нами, з гусенятами, з сонцем, з вітром. Того року вона стрічала вісімдесят дев’яту, а може, і дев’яносту весну. Свого дня народження не пам’ятала, а церковного архіву не збереглося — згорів у 1922 році у спаленій більшовиками церкві. Чоловік Полікарп загинув у 1933-му за жменю зерна, зосталася сама з дітьми. Виховала, дала, як могла, їм раду. І ось весняної днини сиділа проти сонечка і розмовляла чи то з дітьми і гусенятами, чи зі своїм життям.
— Бабцю, а ви до школи ходили? — питав хтось із нас. — Аякже, диякон вчив письму та закону, грамотний чоловік був, молитви напам’ять знав.
— А школа? — При церкві була.
— І ото диякон закони знав?
— Диякон церковні знав, а судові — мировий суддя. Мировий суддя був один на волость, його слухався навіть пан. Як не було сильного криміналу, то такі справи сам розглядав. Колись було Марія та Текля так сквернословили між собою, що ніхто не міг зупинити. А суддя наказав дати по кілька палиць їхнім чоловікам, то від Теклі з Марією більш поганого слова до смерті ніхто не чув.
Бабця притихла, зігріта весняним сонцем. Порушив тишу, проходячи повз, дядько Андрій:
— Бабо Василино, а що то ваші з сусідом межу ділять?
При словах “межа” і “ділять” бабця заметушилась, підвелась і, спираючись на костур, швиденько посунула в напрямі городу. Поділ межі на селі — то і фольклор, і народна творчість, то своєрідна поетика, театр, спорт — усе разом! Цього разу дочка, тітка Настя, стоячи на городі, жваво дискутувала з сусідом Павлом Івановичем — колишнім прибульцем з тульських країв, натуралізованим на наших теренах, а відтак добре обізнаним у тонкощах поділу межі.
Згадали, як було минулого року, потім — як було ще раніше, а далі згадали все, що було причетне і непричетне до цієї межі. Баба Василина, спершись на костур, не пропускала жодного слова і була в цей час схожа на тренера, який спостерігає за грою: підтакувала дочці і заперечувала сусідові. Коли скінчилися аргументи в Павла Івановича і він обізвав Настю куркульською дочкою, баба Василина пояснила сусіду історію межі між городами протягом останніх як мінімум 60–70 років, повернулась і пішла назад до гусенят.
Повернувшись до нас, кинула оком на гусенят, сказала: “Всі”, — немов кожне знала в лице, і повела далі перервану розмову з нами про школу, які хустини і черевики носять вчительки, про млин у райцентрі, куди не їздила років із двадцять. Любили ми, як бабуся розмотувала хустинку і діставала трішки копійок:
— А, збігай-но, Юрку, до лавочника та візьми цукерок тих, що я люблю.
Я вітром літав до крамниці за льодяниками. Поділивши порівну, ми ласували ними з бабусею та слухали казку про цигана:
— Сидить циган на гілляці і пиляє її від стовбура, а пан проїздить і каже: "Впадеш, цигане!”…
Вулицею до нас наближалася ровесниця століття, баба Явдоха:
— Добридень, Василино.
— Добридень, Явдохо, куди човгаєш? — До сільради з метрикою розбиратись. Зробили копію і написали мене на двадцять років молодшою.
— Ти б їм ще гостинця дала та подякувала. З такими роками і заміж можна.
— Тобі, Василино, смішки, нам не про заміж, а про суд божий думати пора.
Я тепер знаю: на цій землі всі суди ті люди пройшли і заслужили кращої долі хоч на тому світі. Отакою запам’ятали ми бабцю, яка пасла панських гусей в далекому 1905 році, пасла і тепер, через 80 років. Запам’ятали людиною, громадянкою свого століття, представницею українського села, в якому і з яким пережила за майже століття все, що можна і не можна пережити.
Рушниця
Мисливців у селі — два-три, щонайбільше. Коли вони йдуть на полювання, діти біжать за ними аж до краю вулиці, проводжаючи їх. Патронташ, рушниця, костюм — усе це викликає в дітей заздрість. Полювання — природний інстинкт, закладений у людині зі стародавніх часів, коли полювали на мамонтів, щоб прогодувати родину.
Отакий інстинкт прокинувся і в нашого сусіда діда Степана. Як вийшов на пенсію, він купив рушницю, різні мисливські причандали і тепер, сидячи на ганку, милувався зброєю, що поблискувала проти літнього сонця.
— Ну як, Степане? — гукнув через дорогу мій дід.
— Та нічого. Ходімо на город, рушницю пристріляємо.
— Зараз, тільки майстерню закрию.
Дід склав інструмент, протер верстак, замкнув двері й повагом пішов до сусіда. Для цілі вибрали самотній сонях посеред городу; за ним був старий сад, далі — луки, отже, стрільба мала бути безпечною. Обрали позицію метрів за тридцять від цілі, виклали три коробки з набоями і почали. Постріл за пострілом, ще і ще — а сонях цілий. Крутили приціл, стріляли і знову крутили приціл, а сонях стояв, як укопаний. Десь на пострілі тридцятому почувся несамовитий крик Степанової жінки: голосила вона чи погрожувала — зрозуміти було важко. На крик збігалися сусіди, певні, що Степаниху поранено.
Картину ж застали зовсім не криваву, ба навіть навпаки. Серед городу баба Явдоха тримала однією рукою за ремінь рушницю і кляла новоспечених стрільців, а другою показувала на старий сад. Городом до левад утікали сусід із моїм дідом. Тікали, пригинаючись, як від пострілів. Кожен посланий наздогін бабин проклін пригинав їх ще більше до землі. Згодом бабина мова стала набувати змісту:
— Людоньки добрі, що ж вони наробили!..
— Та кажи вже, що там скоїлося! — перекричала бабу сусідка.
— Та там же в саду, на шворках! — Хто там у саду на шворках?
— Та он же, дивіться! Нарешті перед сусідами в саду відкрилася картина мисливського «навчання»: три шворки з бабиною щойно випраною білизною потрапили на траєкторію качиного дробу, який повз непохитний сонях долетів аж у сад. Немаленького розміру Явдошина білизна мала вигляд решета і навіть ще диміла, від дечого залишилося саме шмаття. Сміялися всі, крім баби Явдохи. Діди з'явилися надвечір і не додому, а до сусіда Василя.
— Ну, як охота? — спитав господар.
— Хоч ти не допікай, Василю. Завтра треба в область з’їздити…
— Як треба, то треба. Поїдемо. Вранці повіз Василь бабу в місто до магазину «Велетень» за спідніми обновками. А діди, сидячи за чаркою, приймали співчуття від сусідів та виголошували тост за вдале полювання. Навіть тікаючи від баби, вони не розгубили гумору. А сонях виріс великий, з темним добірним насінням, ми його всім кутком лузали. Мужній був сонях.
Замітки із записника пана Бродника