На початку липня 1979 року обірвалося життя Лариси Шепітько. Їй був лише 41 рік. Але за цей короткий час вона встигла створити кіно, яке пережило епохи. Вона народилася у Бахмуті, навчалася у Львові, формувалася як особистість у Києві, а професію опановувала у майстерні Олександра Довженка. Саме він встиг навчити її головному: режисер має бути насамперед освіченою і чесною людиною.
Шепітько не прагнула бути жінкою-режисеркою. Вона прагнула бути великим режисером. І стала ним. Свій дипломний фільм «Спека» вона знімала у виснажливих умовах серед азійської спеки. Захворіла на гепатит, але продовжувала керувати зйомками буквально з нош. Уже тоді було зрозуміло: вона ніколи не поступиться мистецтвом заради комфорту.
Її фільми були незручними для радянської влади. «Крила» чесно говорили про самотність покоління переможців війни. «Ти і я» ставив болючі питання про моральний вибір. А «Сходження» перетворило воєнну історію на розмову про людську совість, жертовність і ціну зради.
У 1977 році «Сходження» отримало «Золотого ведмедя» Берлінського кінофестивалю — одну з найпрестижніших нагород світового кіно. Це була лише друга в історії перемога жінки-режисерки на Берлінале.
Через десятиліття світ лише підтвердив масштаб її таланту. У рейтингу BBC Culture фільм «Сходження» посів 11-те місце серед 100 найкращих стрічок усіх часів, знятих жінками, за результатами голосування 368 кінокритиків із 84 країн.
Лариса Шепітько говорила: «Мистецтво, особливо екранне мистецтво, прямим шляхом доходить до серця людини».
2 липня 1979 року вона загинула в автомобільній катастрофі разом із членами своєї знімальної групи, коли шукала натуру для нового фільму «Прощання». Роботу завершив її чоловік, режисер Елем Климов, присвятивши стрічку її пам’яті. Пізніше він створив і документальний фільм «Лариса» — проникливий кінопортрет дружини, чий талант лише починав розкриватися.
Вона залишила після себе небагато фільмів. Але є митці, яких вимірюють не кількістю робіт, а глибиною сказаного. Сьогодні варто згадати українку з Бахмута, яка довела всьому світу: справжнє кіно не старіє. Воно продовжує говорити з нами навіть тоді, коли самого автора вже давно немає.
Ми – українці