Радянський КДБ витратив десятиліття, щоб підібратися до цієї людини. Та зрештою був змушений визнати: завербувати її неможливо.Його звали Ярослав Гайвас (1912–2004). Сьогодні це ім'я майже не згадують. Але свого часу саме його радянські спецслужби вважали одним із найнебезпечніших діячів українського визвольного руху.
Ще юнаком він вступив до Пласту, згодом — до Української військової організації, а потім до ОУН. Пройшов арешти й тюрми, керував розвідкою, був заступником Романа Шухевича в Комітеті самооборони, очолював похідну групу ОУН на схід України, а в найважчий період 1944–1945 років виконував обов'язки провідника ОУН.
У розсекречених документах КДБ про нього написали: «Таких не можна було ані завербувати, ані схилити до відмови від антирадянської діяльності».
У 1944 році за ним прийшло гестапо. Ярослав урятувався, вистрибнувши через вікно. Його дружину й матір окупанти відправили до концтабору, а двох малолітніх дітей довелося таємно рятувати. Через кілька місяців українські діячі домоглися звільнення жінок, і родина знову була разом.
Після війни боротьба не закінчилася. КДБ десятиліттями намагався проникнути в його оточення. Вербував агентів, створював спеціальні операції, намагався використати його знайомих і родичів, писав наклепницькі статті, шукав бодай найменший компромат.
Але щоразу наштовхувався на одну проблему: Гайвас мав величезний досвід підпільної роботи, розвідки й контррозвідки. Він умів бачити небезпеку там, де інші могли її не помітити.
Пізніше Ярослав Гайвас став виконавчим секретарем Українського конгресового комітету Америки, редагував українські газети «Свобода» і «Шлях перемоги», писав книги та продовжував працювати для української справи у світі.
У 1982 році справу закрили. Після десятиліть стеження радянські спецслужби фактично визнали свою поразку.
Іноді про масштаб людини найкраще говорять не її нагороди, а документи ворога. Історія Ярослава Гайваса — саме такий випадок.
Українська перемога