У мережі з’явився документальний фільм Роксани Тимків «У ліжку з КҐБ» про Марію Сосюру, яка відбувала присуд разом з моєю мамою Валентиною Ченцовою у таборі політв’язнів біля станції Арлюк Кемеровської області. У анотації сказано: «Дружини, які працювали на КҐБ: Сосюра, Солнцева, Ужвій». Я був схильний вибачити юній авторці недоречну назву. Марія Сосюра не могла бути в ліжку КҐБ не лише через численність штату того комітету (у черзі стояли?), а й тому що на час її засудження КҐБ ще не існував. Але далі було більше…
Мама мала дружні стосунки з Марією. Вона запросила її до драматичного гуртка в таборі на роль Назара Стодолі. Десь у мене була світлина Марії з намальованими вусами. Культурно-виховна частина (КВЧ) табору погодилася на виставу і вислала до жіночої зони теслю будувати сцену. Але охоронник на вишці про це не знав і застрелив теслю (чоловік у жіночій зоні!). Вистава не відбулася.
Марія спершу відбувала присуд на цегельні, пошкодила спину і стала їздовою при конях. Мама запам’ятала радість Марії з того призначення. На волю мама виходила першою і Марія дала їй листа до мами чи сестри в Києві. Минули роки і мама перед смертю попросила розшукати Марію й віддати того листа. Я запитав, чому вона сама його не вислала. Звісно, маму до Києва не пустили, а не вислала, бо у листі були досить неприємні для зрадливого Сосюри характеристики. Мама таких слів не сприймала. Мама була українською вчителькою, засудженою за вірш про Україну. Марія Данилова була балериною, походила з російської столиці, української мови не знала. Вони були різні…
Життєвий шлях Володимира Сосюри був складний. Йому випало бути вояком в українському і більшовицькому військах. До Марії він вже мав дружину Віру і двох синів. Петлюрівське минуле висіло над ним темною хмарою. Двічі його виключали з комуністичної партії. Поновили за особистим втручанням Сталіна, якому вже було досить страт і самогубств серед української інтелігенції. У 1933 року застрелився Микола Хвильовий (Фітільов). Але органи були пильні і вочевидь саме тому вимагали політичної пильності від Марії. Партія суворо стежила, щоб літератори не збилися зі шляху в світле майбуття. Пройти іспит спромоглися не всі: якщо в 1930 році в Україні друкувалися 259 письменників, то в 1938-му лише 36. Більшість опальних літераторів репресували.
Я знав від мами, що Марія потрапила до Сибіру через наївно необережний її лист до Хрущова і Корнійчука, викликаний бажанням вберегти свого чоловіка. У вироку сказано: «за розголошення відомостей, що не підлягають оголошенню, та виготовлення і поширення листів антирадянського змісту». У її справі доносів немає.
М. Сосюра писала (мій переклад з російської мови в справі №149439): «Перебуваючи в товаристві письменників 15 років, я палко ідеалізувала цих людей: прагнення до усього красивого, справедливого, благородного, живого. Що ж я знайшла? Закулісне життя цих людей, їхню вульгарність, егоїстичність, кар’єризм, заздрість. Повсяденщина. Як же може Сосюра, безневинна квітка поезії, вилізти з цього багна? Дорогий Миките Сергійовичу, прошу його захистити!»
Подібного листа отримав і голова Спілки письменників Олександр Корнійчук, який дав йому хід. Це була ведмежа послуга Сосюрі, бо не важко уявити як відреагували літератори на появу в їхньому «київському багні» 52-річної «квітки поезії». Не дивно, що Марія опинилася за ґратами, а Сосюра негайно отримав розлучення й одружився з молоденькою секретаркою. Коли б Марія справді була інформаторкою МҐБ, то чи її засадили б за ґрати?
Врешті настало звільнення. Марія приїхала до сестри Серафими у Київ. Серафима повідомила новину Сосюрі. Київська спільнота чекала від нього дії. Сосюра розлучився з дружиною й знову одружився з Марією. Їхній син Володимир, розповідаючи про батька, писав, що той ніс Марію на руках. Ото було видовище для киян! 1992 року Марію Сосюру повністю реабілітували.
У справі Марії Сосюри згаданий Микола Гербій. 1947 року він приходив до Володимира Сосюри, Максима Рильського, Петра Панча й просив долучитися до боротьби за самостійну Україну, обіцяв сприяння діяспори в еміґрації на Захід. Звісно, письменники і Марія злякалися. Поява Гербія видавалася схожою на провокацію МҐБ. Насправді член ОУН Микола Волощук мав підробні документи на ім’я Миколи Гербія. Він викладав у дитячій художній школі, вступив до комсомолу. Київська приятелька Волощука знала Марію Сосюру та допомогла влаштувати візиту, ніби львівський письменник-початківець хоче показати свої твори та отримати поради. Петро Панч вчинив так само, як і Марія Сосюра, повідомив чекістам про контакт з націоналістом.
Арештували Волощука влітку 1948 року й засудили до 25 років таборів. За ґратами він пробув 8 років. Помер 1978 року, був реабілітований за часів незалежності.
Звісно, я не схильний ідеалізувати Марію і Володимира Сосюр. Вони були дітьми свого часу і жили за його вимогами. На прославу режиму почали писати Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан і, зрозуміло, Сосюра. У 1937 році він писав: «Ти нас ведеш, як вів колись давно
До перемог, скоривши час і далі.
Коли серця мільйонів злить в одно –
Твоє це серце буде, рідний Сталін!»
Михайло Слабошпицький про Марію Сосюру писав: «З одного боку, екстравагантна. З другого, до сказу вульгарна. З третього, емансипе: курила і матючки в розмову вставляла. При тому дуже розумна».
Я висловив свій погляд на цю історію, пам’ятаючи настанову давньогрецького політика і поета Хилона зі Спарти: "Про мертвих або добре, або нічого, крім правди". Головний редактор інформаційної аґенції «Панорама» Борис Гонтермахер уточнив: «Грецькі вчені знайшли записки, зроблені Афінах приблизно 133 року нашої ери. Оригінал фрази в дослівному перекладі, як виявилося, звучить наступним чином: «Не ганьби мертвих, не говори про них нічого, крім того, що їм хотілося б почути за життя, інакше з сирої цвинтарної землі простягнуться руки сотень скелетів, і повстануть вони, і підуть війною на живих, і не побачити живим своєї перемоги, бо ніякий небіжчик не боїться померти вдруге».
То може не слід заради сумнівної популярності переказувати минуле з точки зору сучасних реалій, бо ми тоді ще не жили.
Лев Хмельковський