Прекрасна юність, високі поривання, романтичні пригоди, друзі казкової сили й хоробрості та непідкупної чесності прямо таки юрбами пістрявіють у численних спогадах людей військового гарту. Не випав із загального русла і колективний труд «Незабываемое прошлое славной Южной школы. Исторический очерк Елисаветградского кавалерийского училища», виданий в еміграції 1965 року колишніми випускниками ЕКУ.
Одним з елементів військового виховання, пишуть автори, був щорічний вихід училища в повному складі на початку травня до літнього табору, який знаходився в кількох кілометрах від міста на березі Інгулу вгору по течії між двома гаями неподалік села Лелеківки. За пересихаючою влітку річкою містилися казарми 7-ї кавалерійської дивізії і 136-го піхотного Таганрозького полку. Ближче до Єлисаветграда по річці – сільце Балашівка – маєток старого генерала Лишина, син котрого, викладач училища, зрештою став його начальником.
Давнішими роками табірне життя минало в полотняних наметах по троє в кожній. Згодом намети замінені стаціонарними бараками, що вміщали по взводу (до 30 чоловік) кожен. Тут же знаходилася юнкерська їдальня, квартири офіцерів і дача начальника училища. Трохи далі стояли службові будівлі та конов’язі. Кінні й піші стройові заняття відбувалися на освоєному ще запорозькими козаками полігоні, названому Маніжжям. Через місяць курсанти від’їжджали в похідному порядку в дальні поля на маневри, але через три тижні поверталися в табір для подальшої муштри аж до вересня. Випускний курс готувався до прощання зі школою і подальшої служби у війську.
Ось і 1911 року обидва ескадрони після молебню та кроплення святою водою кінною колоною по шість з духовим оркестром і хором піснярів прибули в табір, який лелеківчани називали Руський край. Лелеківка розкинулася на протилежному березі річечки Грузької, притоки Інгулу. Здавна повелося, де село і військовики, – там любовні походеньки найгіршого ґатунку. Певно, відгомоном подібного стало й так зване лелеківське побоїще, що трапилося у червні з прибуттям майбутніх золотопогонників у табір, і тривало п’ять годин, аж поки не смеркло. Юнкери повадилися до місцевих дівчат і молодиць, що, звісно, не подобалося тамтешнім парубкам та й цілим родинам з молодим жіноцтвом у своєму складі. Отже, ні найменших підстав любити «славную Южную школу» у них не було. Сільські хлопці, до того ж, вже нахапалися міського духу, бо в більшості працювали ливарниками, молотобійцями, вантажниками на заводі Ельворті в Єлисаветграді, куди, як відомо, слабаків не брали.
Того дня троє курсантів пішли в сільську лавку, щоб купити горілку, ковбасу та цигарки. Коли поверталися, то повинні були пересікти луки між селом і Грузькою. На лузі гуляли душ двадцять парубків. Вони ніби й зачепили одного зі згаданої трійці. Той вихопив, як елегантно пишеться у спогадах очевидців, «стек», зразу заваливши противника. «Стек» виявився звичайним биківцем – висушеним бичачим членом, напханим свинцевим шротом – небезпечна бандитська зброя, своєрідний нунчак. На протилежному березі нудилися, гуляючи, юнкери. Тому, побачивши сум’яття, враз через кладку ринуло майже все училище. Чи слід говорити, що було далі?
Парубки схопили дрюки, почали відбиватися камінням, а потім, відступивши під захист хат, під калатання церковних дзвонів стали підсилюватись кількісно. Юнкери вже з шаблями наголо атакували житла. У декого з них, треба думати, чисто випадково виявилися і револьвери, що зрідка пострілювали. Дядьки теж озброїлись вилами, косами, сокирами та мисливськими рушницями, долучившись до молоді. Спочатку бійка велася на лелеківському кутку Матня, ближчому до Руського краю. Сили були явно нерівними – селяни відступили. Після захоплення 10-15 хат нападниками лелеківцям довелося зводити барикаду впоперек вулиці на Бесарабії нижче храму, пригашуючи наступальний порив юнкерів. Тут ще підіспіли парубки з Димурівки та Пісків. Далі прискакав верхи черговий по училищу ротмістр Стрєха (Стріха). Побачивши затриманих барикадою курсантів, він вихопив шаблю, пришпорив коня і перескочив через перепону. Усі курсанти, спонукані матюччям, поперли на штурм і змусили дядьків до втечі. Начальник училища, дещо оговтавшись, наказав трубити збір. Частину кінних направив навперейми люду з Балашівки, котрі, прочувши про катавасію, поспішали на допомогу сусідам. Лікар Френкель відкрив перев’язочний пункт.
Аж біля 10-ї вечора з’явився на коні ротмістр барон Сергій Олександрович Майдель (11-го драгунського Ризьского полку), і прийнявши команду над кінотниками, повів їх спочатку галопом на селян, потім перейшов у рись, а далі й на крок, оточуючи окремі вогнища спротиву і проводячи зачистку. Стрілянина вщухла. Замовк і дзвін Свято-Троїцької церкви. Цим епізодом битва завершилася. Опівночі потягнувся до Єлисаветграда обоз із пораненими лелеківчанами. Полонених з переповнених карцерів відправили в острог до міста. Говорили, що поранених близько 60 осіб і з них дехто помер. Юнкери ніби обійшлися, як пише у спогадах учасник тієї грандіозної бійки ротмістр Колосовский, такими втратами: «Из юнкеров самое серьезное ранение было у корнета Масалитинова – у него косой было срезано три четверти уха, которое пришлось пришивать. У одного из вестовых было тяжелое ранение топором в голову. Четыре юнкера были посажены на 8 суток под арест. Это дело дошло до Государственной Думы и через две недели прибыла следственная комиссия, в которой принимал участие «Дедушка» Аракин. Более никаких последствий не было».
Ну, з паном ротмістром можна й не погодитись. Оргвисновки все-таки не забарилися. Після приїзду до Єлисаветграда військового міністра Сухомлинова 27 жовтня 1911 року з начальництва над ЄКУ злетів генерал-майор Олександр Васильович Новиков. Замість нього призначений генерал-майор Петерс. Тоді ж зняті з посад обидва командири ескадронів полковники Олексій Тарасович Собичевський і Гліб Миколайович Багинський. На їхній солідний шматок хліба з маслом та ікрою прийшли інші люди. «Генерал Петерс был непопулярен среди офицеров и юнкеров училища. Сухой формалист и карьерист, он начал деятельность в училище заменой старых, заслуженных командиров эскадронов – полковников Собичевского и Багинского новыми, несмотря на их 9-ти летнюю службу в училище, прекрасное состояние эскадронов, отличную строевую подготовку юнкеров и горячую любовь юнкеров и сослуживцев, якобы, как сильно устаревших», – підкреслюється в «Незабываемом прошлом…». Викладачі-полковники Кулєшин, Лукірський, ротмістр Стріха та інші теж подалися з Єлисавета «на багатші села». Барон Майдель очікуваного підвищення так і не одержав і слід бравого штабс-ротмістра відразу ж загубився в надрах РІА. Викладацький склад розформували з відправкою в інші частини. Постраждалим важко було зрозуміти, за що їх карають: чи за злочинне перевищення наданих їм прав, чи за недостатню рішучість в екстремальних обставинах лелеківського побоїща.
Майже увесь випуск юнкерів 1911 року поїхав не в полки призначення, як завжди, а загримів у Персію на «передову», де Росія вже вела багаторічну гібридну війну під приводом захисту російськомовного населення. З деталями тієї засекреченої війни знайомить книга Павла Стрелянова (Калабухова) «Казаки в Персии. 1909-1918». Оскільки війна офіційно не оголошувалась, то нагородження учасників бойових дій, утримання їх за правилами воєнного часу, зобов’язання щодо вбитих, поранених, полонених, пропалих безвісти нікого не турбували і не виконувались. Аж наприкінці 1912 року, замаскувавши агресію під «миротворчу місію», уряд став видавати офіцерам так звані колоніальні гроші – добові у розмірі 2 рублів 50 копійок та прогонні з розрахунку від 3 рублів до червінця за кожні сім верст заглиблення в чужу територію. Офіцерам з того часу дозволено записи до службових формулярів про одержані в кампанії нагороди.
Особисті долі багатьох учасників давнього дійства також склалися по-різному, частіше, не найкращим чином.
Наприклад, начальник училища в 1907–1911 роках кінний артилерист Новиков Першу світову війну відбув командиром кавалерійської дивізії та кавкорпусу. У радянську добу обіймав посади командувача Західною армією й начальника Московського топографічного училища. Арештований 1930 року у справі «Весна». Його наступник генерал-майор Петерс («Клістир») після революції добровільно вступив у Червону армію, помінявши прізвище на Камнєв. У 1938 розстріляний. Полковник Собичевський («Так-сказать»), почуваючись несправедливо ображеним, покінчив життя самогубством. Полковник Багинський, пишуть у спогадах колишні курсанти, «в 1912-ом году разделил участь полковника Собичевского».
Деякі випускники ЄКУ 1911 року теж явилися в різних іпостасях. Наприклад, Михайло Соломахин, перебуваючи в Російському охоронному корпусі у Югославії, тісно співпрацював з Вермахтом під час Другої світової війни. За колаборанство з гітлерівцями відбув у радянських таборах 10 років. Померли в еміграції Михайло Тихонравов та Євген Іванов (відповідно, в США й Венесуелі). Володимир Масалітінов, котрому в Лелеківці відрубали, а потім пришили вухо, після революції осів у Персії. Далі перебирався послідовно до Індії, Болгарії, Франції, Німеччини, аж поки в 1961 році не склав руки в далекому бразильському Сан-Паулу. Можна припустити, що опинився так далеко, очевидно не бажаючи повторити в Радянському Союзі життєвий шлях Соломахина.
Якимось дивом після лелеківської бойні залишився на своєму місці інспектор класів Володимир Григорович Лишин. Мабуть тому, що був місцевим поміщиком й покаліченим раніше на армійській службі. Та ще додумався запросити людей з думської комісії до свого балашівського обійстя, яке славилося хлібосолами. Там щосуботи «устраивались музыкально-вокально-литературно-танцевальные вечера, на которые приглашались очень многие юнкера. Эти вечера отличались большим гостеприимством, устраивались пышные ужины и всегда бывало много гостей из города. Пели, играли на всевозможных музыкальных инструментах, декламировали, танцевали и веселились допоздна». Про дивацтва самого Лишина ротмістр князь Ішеєв у спогадах про училище писав: «В молодости артиллерийское орудие переехало ему ноги, отхватив часть пальцев. Из-за этого у него образовалась своеобразная походка, за которую юнкера прозвали Владимира Григорьевича «Гуляй-нога», это было его «болезным местом». Отвечающий у доски юнкер, должен был смотреть ему прямо в глаза. Если же Лишину казалось, что юнкер смотрит на его ноги, он бесился и ставил ему кол. Доля цього фігуранта після 1917 року не прослідковується.
Чому ж про таку резонансну подію і колоритних типажів епохи мається тільки випадковий спогад в одному-єдиному емігрантському джерелі? Чому цей яскравий епізод не знайшов відображення в роботах місцевих фахівців-істориків і аматорів-краєзнавців?
Леонід Багацький
На світлині: картина Петра Левченка "Хутір" – через пару годин на леваді відбудеться побоїще