29 березня 1972 року у Вінніпезі відійшов у вічність один із тих творців Української Національної Революції, кого москва найдовше і найбільше компрометувала, твори знищувала, а ім’я забороняла згадувати у публічному просторі. У списках колишнього Головліту від 30-х до 90-х років ХХ ст. воно стабільно стояло в перший десятці «найлютіших ворогів радянської влади і трудящих країни рад».
Це – Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Йому тоді виповнився 91 рік. 50 із них він провів у вимушеній еміграції.
Цікавий факт із похоронної церемонії. Тіло митрополита лежало не похованим… рівно два тижні. Рідкісне явище в християнській історії. Таким було рішення проводу православного духовенства Канади. З огляду на настання Страсного тижня і приготувань до Великодня.
У цьому вбачається не стільки звичайний збіг обставин, скільки символічна закономірність. Адже Великодні піснеспіви, що за той відрізок часу до чину похорону велично й зворушливо виконувалися повсюди в соборах і храмах, а особливо рефрен “Христос воскрес із мертвих, смертію смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував”, завжди було, є і буде для віруючої людини міцною запорукою вічного позагробного життя.
Більшість українськомовних часописів західної діяспори відгукнулися розлогими публікаціями про життя й діяльність цієї непересічної постаті. Так, “Вісник-The Hherald” (число 8 за 15 квітня) присвятив Огієнку-Іларіону усі 16 шпальт. Великоформатні всеканадські україномовні тижневики “Український Голос” (ч. 16 від 19 квітня) та “Новий Шлях” (ч. 17 від 2 квітня) вийшли з жалобними першими шпальтами.
Найстаріший український часопис США “Свобода” (5 квітня), вмістив на першій сторінці публікацію С. Біляка під заголовком “Смерть митрополита Іларіона глибоко сколихнула українську громаду”.
Місце вічного спочинку великого сина України – цвинтар Глен Іден, що за 20 кілометрів на північ від Вінніпега.
Три зворушливі епізоди з цієї церемонії. Епізод перший. Чин опечаткування гробу затримали на більш як годину. Чекали доставки з європейського рейсу канадських авіаліній таємної передачі з України – грудочки землі з Брусилва та свічки з Києво-Печерської лаври. Цей зворушливий до сліз ритуал виконав його духівник протопресвітер Сергій Герус.
Епізод другий. До домовини підійшли востаннє діти Огієнка-Іларіона – Анатолій, Юрій та Леся. Вони слухняно і свідомо, мужньо і гідно переносили стільки літ так несправедливо багато нелегких житейських випробувань, посланих долею і їхньому батькові, і їм самим.
Епізод третій. Виступ через гучномовець старенької Марії Волосевич – колишньої секретарки Міністра освіти та віровизнань уряду УНР київського періоду життя й діяльності професора і державного діяча Івана Огієнка.
Відразу після похорону в Канаді було видано “Жалобну книгу в пам’ять митрополита Іларіона”. До книги на більш як 100 сторінок увійшли тексти всіх офіційних оповіщень, жалобних листів і телеграм, сотні відгуків, співчуттів на смерть великого українського вченого і патріота. Від урядових і політичних кіл керівників світових наукових, громадсько-політичних, просвітницьких, релігійних, миротворчих, благодійницьких організацій та об’єднань цілої низки країн американського і європейського континентів,
Промовиста деталь: у цій книзі немає, однак, жодного відгуку, жодного співчуття з України. З тієї України, якій він віддав весь свій вік, весь свій труд...
Переконаний: пройде ще якийсь час, коли наша Україна стане справді українською, а біля її керма будуть справжні патріоти-державники.
Такі державники, які усвідомлять важливість і необхідність створення в нашій древній і славній столиці, на Дніпрових кручах, величного Пантеону слави борців за волю України, до якого буде перенесено тлінні останки тих, хто в суворі лихоліття мужньо і самозречено боровся за українську національну ідею й могили яких розкидані близькими й далекими чужинами.
Серед тих, хто знайде вже вічний спочинок в такому Пантеоні, переконаний, будуть Іван Мазепа й Пилип Орлик, Симон Петлюра і Степан Бандера, Євген Коновалець і Олександр Кошиць, Олександр Довженко й Іван Огієнко…
Микола Тимошек
Для довідки Відомий перекладач та церковний діяч народився на Житомирщині в 1882 році в бідній селянській родині. Іван був шостою дитиною в батьків. Коли хлопцю виповнилося два роки, помер його батько внаслідок нещасного випадку. Майбутній історик церкви навчався у Київській військово-фельдшерській школі. У цій школі також навчалися Остап Вишня, Михайло Теліга, Микола Щорс та інші. Під час навчання з другом редагував рукописний місячник «Моя библиотека». Навчання у школі було безкоштовним, але після його закінчення кожен учень мав відпрацювати 6 років у лікарні. Тож, Іван три роки працював у військовому шпиталі в Києві. У 1903 році Іван Огієнко вступає до університету Св. Володимира (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Протягом навчання молодий Огієнко захоплюється стародруком, вивчає книгознавство, архівознавством, що дозволяє йому формуватися, як історик. Під час навчання, 1905 році, він долучається до національно-визвольного руху.
В 1915 році Огієнко, ставши професором кафедри російської мови та літератури університету Св. Володимира, починає читати лекції. А через рік викладає «Історію східнослов’янського наголосу». З початком Лютневої революції свої лекції мовознавець почав викладав українською мовою. Крім викладання, створював підручники для вивчення української мови для різних верств населення: школярів, держслужбовців, військових т. ін. Зокрема, міністр освіти Центральної Ради доручив Іванові скласти правопис для школярів. За 1917-1918 роки видав близько двадцяти навчальних книг тиражем до 100 000 примірників. Громадський діяч співпрацював з Б. Грінченком, М. Грушевським, П. Холодним та іншими.
В січні 1919 року Огієнка було призначено міністром народної освіти УНР. За час його керування, з 5 січня по 9 квітня 1919 року, в міністерстві ухвалили ряд законів про українізацію шкіл, відкриття гімназій та обов’язкове загальне навчання населення. Також українізація поширилась на духовенство – урядовець закликав священнослужителів здійснювати всі релігійні процеси рідною мовою. Так, в Кам’янці-Подільському засновано курси української мови для духовних осіб. Іван 22 січня організував акт злуки Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки. У зв’язку із захопленням Кам’янця-Подільського більшовиками, урядовець емігрував до Польщі, а потім у Канаду.
У Польщі Огієнко створив видавництво «Української Автокефальної Церкви», яке випускало брошури. Також активно співпрацював з греко-католицькою церквою та друкувався в друкарні в Жовкві (Львівська область), яка належала греко-католикам. Не дивно, що за таку активну громадську діяльність уряд Польщі призначив його міністром в уряді у справах віровизнання Української народної республіки в еміграції. У вересні 1922 року переїздить до Винників, що на Львівщині. Там підтримував важкохворого Івана Липу (письменник) та перекладав Новий Заповіт. Того ж року у Львові друком вийшов переклад Літургії Св. Івана Золотоустого з грецької мови на українську.
Огієнко був одружений 30 років, мав чотирьох дітей. Але після смерті дружини в 1940 році постригся в монахи та взяв собі ім’я – Іларіон. В тому ж році був висвячений на єпископа у Польській православній церкві. Його зусиллями у 1943 році у Холмі відкрили вищу духовну школу, заснували друкарню та бібліотеку. Паралельно з активною діяльністю, писав віршовані та прозові твори.
В березні 1944 року Іларіон очолив Українську Автокефальну Православну Церкву. УАПЦ діяла в Україні у час німецької окупації. Після війни митрополит емігрував до Канади. Там він закінчив перекладати Біблію. Рукопис нараховує близько 14 000 сторінок із примітками. Повністю переклад Біблії вийшов в світ у Лондоні 1962 року.
Огієнко прожив 90 років, помер у Канаді. Загалом, за своє життя церковний діяч створив понад 1000 праць. А найбільшим його досягненням – був переклад Біблії. Перед смертю склав заповіт. В ньому йдеться про те, що всі його надбання мають бути передані Батьківщині за таких умов: коли Україна буде вільною і коли буде вільною її церква. На жаль, його спадщина досі не в Україні.