Чим лютішими стають ракетні атаки ворога на мирні міста України, чим жорсткіше кацапи поводяться з українцями на ТОТ, тим очевиднішою стає їхня мета і те, від чого нас врятували герої, які грудьми стали проти ворога 24 лютого 2022 року. Попри переважаючі сили ворога в живій силі і техніці, вони не відступили. Наша розповідь про життя і подвиг братів Бойків з Кропивницького.
Кожен воїн, який поклав життя за Україну, вартий найвищих нагород, але і батьки мають отримувати ордени за мужність, з якою вони витримують втрату дитини. А якщо це двоє синів, які народилися в один день, і загинули також в один день?
Коли вони народжувалися, у батьків була подвійна радість, а коли загинули, настало безмежне горе. І гордість, що орлята не відступили і зробили все, щоб країна вистояла проти найлютішого у світі ворога.
Першим на світ Божий вночі 25 червня 1978 року з’явився Владислав, а через кілька хвилин про себе гучним голосом повідомив і Ростислав. Це сталося в Кіровограді, тепер Кропивницький. Так вони разом і йшли по життю, починаючи з народження. Вони не були близнюками. Ростислав був на 4 сантиметри вищим, синьооким і русявим, в дитинстві біленьким, а Влад – чорнооким шатеном, смаглявим. Ростик був спокійнішим, в школі віддавав перевагу точним наукам, техніці, а Влад мав гуманітарний склад розуму, писав вірші, але обоє любили читати філософську літературу, гарно малювали, співали і грали на гітарі, Ростик навіть переробив інструмент під ліву руку.
Можна сказати, що самостійність і розуміння ситуації у братів були в крові. Мама, Олена Федорівна згадує, що її хлопчики ніби розуміли, що їх двоє, що мамі важко, тому коли вона годувала і сповивала одного, інший не вередував. Ще в дитячому садочку вихователі відзначали, що брати були дорослішими за однолітків, могли заспокоювати дітей і навіть зробити зауваження за зірвану квіточку. Разом з тим мали вроджене відчуття справедливості і в дитячих конфліктах приймали сторону слабшого. Між собою брати не сварилися, а коли в технікумі їх намагалися спровокувати на виявлення сильнішого, відповідали, що мама виховала їх однаковими, тому силою не міряємося. Влад таки був трішки ініціативнішим, до того ж мав здатність розбиратися в ліках, тож міг давати поради. Рано брати навчалися і самостійності – з чотирьох років ходили в магазин по хліб, чітко дотримуючись безпечного маршруту. Змалечку допомагали в прибиранні, а з 5 класу щосуботи самі починали генеральне прибирання, доки батьки на роботі. Сусід цьому дуже дивувався і нагороджував братів значками. Такі навички збереглися і в дорослому віці – самі робили ремонти в квартирах, переобладнали батьківську хату.
У школі, спочатку колегіумі, а потім СШ №2 (Великобалківська гімназія) теж були нерозлучними, вчилися добре. Дякуючи генетиці успадкованій від тата, вчителя фізкультури, стали гарними спортсменами, входили в спортивну еліту школи, займаючись кількома видами, брали участь в змаганнях, організовували футбольні матчі між класами, навіть батьків залучили до участі в конкурсі «Мама, тато і я – спортивна сім’я». Кілька років серйозно займалися футболом в дитячій секції ФК «Зірка». Спортивна підготовка дозволяла братам і в 40-річному віці підтягуватися по 15 разів. Вони не змагалися, але доповнювали один одного, бо їхня ментальна спорідненість і близкість з роками лише посилювалася. Пізніше дружини навіть ревнували, бо щойно прокинувшись, брати телефонували один одному.
Після школи їхні шляхи не розійшлися, мріяли про військове училище, їх ще в дитинстві в родині жартома називали офіцерами – наслідували рідного дядька. До військової кар’єри вони готувалися серйозно і їхнє життєве кредо тоді було таким: «Чоловік повинен бути здоровим тілом, душею і розумом», але підвели незначні проблеми із зором. Тому навчатися довелося в будівельному технікумі, але з мрією не розлучилися – допоміг призов на військову службу, де вони теж підтримували один одного.
Хлопці служили в елітних військах, де стали саперами. Це допомогло пройти складний відбір та спеціальну підготовку і з 1999 по 2000 рік брати Бойки виконували миротворчу місію по розміновуванню території в Лівані. Ця робота вимагала особливої підготовки, оскільки воюючі сторони не залишали карт мінних полів. За сумлінне виконання поставлених завдань та високий професіоналізм вони були нагороджені медаллю Генерального секретаря ООН, отримали статус учасників бойових дій.
Цей досвід породив ще одне захоплення – пошук артефактів за допомогою магнітного шукача.
Після закордонного відрядження брати вступили до Київського університету МВС і з 2005 по 2014 працювали в Кіровоградському слідчому відділі міліції. Революцію гідності обидва Бойки зустріли зі сподіваннями на позитивні зміни в суспільстві, подолання корупції, але тодішнє керівництво УМВС стало на бік Януковича. Брати відкрито відмовилися їхати в Київ на придушення революції: «Ми давали клятву народу, а не Януковичу».
У 2015 році брати Бойки підписали контракт із ЗСУ у званні старших сержантів на посадах командирів БТР в 57-й окремій мотопіхотній бригаді ім. отамана Костя Гордієнка. Від підлеглих отримали позивний «Петровичі», що підкреслювало повагу і авторитет обох заступників командирів взводів.
Повномасштабна навала росіян застала братів у селищі Біловодську, там вони і прийняли свій найважливіший бій, бо ціною життя зірвали плани ворога. Остання телефонна розмова синів з рідними відбулася того ж трагічного для всієї України 24 лютого 2022 року о 6-й ранку: «Ми не повернемося. На нас іде танкова колона. Ми вас дуже любимо. Вибачте за все».
Першу атаку мужні воїни відбили, але в другому бою Владислав і Ростислав Бойки загинули, зірвавши план ворога блискавично здобути стратегічну перевагу і затримали просування ворожих колон.
Потім надійшло офіційне повідомлення, що брати вважаються зниклими безвісти. Через рік місцеві мешканці нарешті змогли поховати українських воїнів і провели панахиду. Пошуковці знайшли це місце і перевезли останки в Київ, де їх ідентифікували. Лікарі розповіли, що смертельні поранення брати отримали в груди. У них залишилося по двоє дітей.
Поховали Героїв-братів 23 березня 2023 року на Алеї Слави Далекосхідного кладовища в Кропивницькому. Владислав і Ростислав Бойки нагороджені орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Насправді, це навдивовижу цілісна історія про життя і смерть, кохання і дружбу, любов до батьків і вірність обов’язку перед Україною, яка має трансформуватися в літературному чи кіноматографічному вигляді. Бо це про подвиг, до якого готуються все життя. Це про людей, які не дозволили ворогу захопити Україну у перші, найважчі і найнезрозуміліші години, коли здається, що лише такі воїни, як Ростислав і Владислав Бойки і знали, що робити.