Недавно, майже на межі доби, зустрічав приятеля на залізниці. В очікуванні нічного потяга, який ось-ось мав затрубити від ельвортівського повороту, я блудив доокруж вокзальної двоповерхової будівлі сторічної давності, заглядав знічев’я у високі освітлені вікна, прислухався до суржикового говору нахабнуватих таксистів і враз зупинився вражений: мій погляд вихопив з долини дві яскраво-золоті низки вогнів вулиці Вокзальної, що простягнулись рівнобіжно від моїх очей аж до самого обрію. Я наче вперше в житті уздрів цю нічну красу рідного серцю міста. Влітку тих вогнів не видно так виразно – вони заступаються деревами, а березневі дерева ще голі, зовсім невидимі в темряві, а лиш самі вогні сяють, як зоряний шлях в небеса.
З цієї дороги для мене починалось моє теперішнє місто далекого, сорок років тому, січня. Я приїхав зі столичного університету практикуватись у комсомольську газету раннім поїздом і, не чекаючи старих пошарпаних тролейбусів, які вже пробуджували сонні квартали, почалапав заради знайомства навздогад до центру, униз від вокзалу. Ще вогнів цих не було? Ще стояли будівельні крани, як велетенські журавлі-привиди, по праву руку від дороги (на місці колишньої-теперішньої Ковалівки) й наводили нудьгу та дихали холодом – і сум огорнув мою душу: нащо я сюди припхався?
Це перше враження жило в мені довго: не рік і не два. Часто здавалось, що й інші мешканці не люблять місто, називаючи його «помийною ямою». Й аж дивувався, коли знаходив прихильні відгуки про нього у творах та епістолярії письменників старожитніх, з минулого століття. За що його могли полюбити настільки, щоб витворити легенду про «маленький Париж»?
Місто моє… Хто й коли прибив тебе на цвіту? Хто десятиліттями притлумлював твою неповторну приінгульську вроду? Окупація. Окупація ХХ століття передовсім. Московська, більшовицька, фашистська, совєцька… Чужі режими не дбали про твою красу – це істина. Але й досі ще не кожен твій мешканець усвідомлює це сердечно. Проте не можна не завважити твій розквіт в останні десятиліття. Як засяяли золотом і голубизною бані твоїх колись занедбаних і нині новозведених храмів! Як гладенько постелились асфальти твоїми головними вулицями з обабіч викладеними плиткою хідниками! Як буйно й барвисто зацвіли тюльпани-нарциси у парках та скверах! Як непомітно набрались краси головні мистецькі споруди міста: театр, філармонія, художній музей, меморіальні будинки, що бережуть у собі голоси й сліди видатних земляків! А скільки нових пам’ятників постало на майданах, вулицях, при внз – вони вертають нам нашу невидуману минувшину. Вони бережуть, як той ангел-охоронець, наші душі від зневіри та манкуртства.
Українським духом всюди брунькується моє місто лишень тепер – у ці останні роки, коли ми не на словах, а насправді здираємо чужинський леп із топоніміки рідного краю та з власного усвідомлення себе в цьому краї. Тепер, коли самоврядування відкриває нам широкі можливості й високі перспективи. Коли гармонія світла й краси поселяється в єстві і городян, і їхніх очільників, від яких багато залежить, чи гарним-зручним-бажаним є і буде місто для його мешканців. Чи любитимуть його вони та їхні нащадки, чи гордитимуться належністю до громади кропивничан.
Уже багато років, покидаючи рідне місто серед літа на місяць чи й довше, я ловлю себе на думці, що скучаю за ним. Що воно комфортніше мені від усіх захвалених і омріяних.
Місто наше Кропивницький, перлино степова – відповідай нам взаємністю!
Василь Бондар