На початку цьогорічного березня Володимирові Івасюкові виповнилося б тільки 75…
13-е вересня 1970 року. Погожий сонячний ранок. Прекрасне в обіймах юної осені старовинне місто, накинувши на свої рамена розкішну, золотом гаптовану, багряницю, задивилися у високе ультрамаринове небо, ніби кличе злетіти і полетіти! І я лечу, випурхнувши з галасливого пташника –університетського гуртожитку, чарівною вулицею Федьковича – через міський парк імені Шевченка, на Театральну… З якої – по Університетській – на пари до університету.
Але сьогодні неділя. Занять в університеті нема і нема мені куди дітися: не нажила ще друзів. А однокашники, переважно місцеві, на вихідні зазвичай роз’їжджаються по довколишніх селах і містечках. Два роки тому я, розчарована життям, зневірена в людях і державі, вийшла з вагона поїзда «Москва-Софія» на невідомій станції «Чернівці» – просто у сонячний ранок, глянула на гори, осяяні золотистим багрянцем, і зрозуміла: «ЦЕ БЕРЕГ МОЄЇ МРІЇ-НАДІЇ!», якою б далекою вона не була. Нарешті – студентка філфаку Чернівецького університету, одного з найкращих не лиш в СРСР, а й у Європі, внз!
Театральна буквально гриміла музикою. А люди, як та вода у повінь, все прибули й прибували, обступаючи площу по параметру живим чотирикутником та заступаючи від мене імпровізовану сцену. Зацікавлена, піддаючись загальному збуджено-святковому настрою, запитала хлопця, з виду студента, що тут відбувається, і почула, що «йде трансляція передачі «Камертон доброго настрою». Оскільки ця передача була дуже популярна, спробувала протовпитись ближче до «сцени». Серед артистів нікого не впізнала. Трохи потусувавшись між святковими чернівчанами, вийшла з натовпу і під мелодії справді гарних пісень, що гриміли над містом, поволі пішла зигзагоподібними, як моя доля, вуличками вгору, в напрямку редакції газети «Молодий буковинець», дописувачем якої була цих два роки і мала навіть уже гарних друзів. Доки йшла, незчулася, як мимоволі стала наспівувати:
Червону руту
Не шукай вечорами…
Ти для мене єдина,
Тільки ти повір…
Бо твоя врода,
То є чистая вода,
То є бистрая вода
З синіх гір.
Як не противився мій смуток, але чарувало, брало в солодкий полон гармонійне звучання дзвінких чистих, як вода синіх гір, чоловічого і жіночого голосів, дуету, імен якого не знала. Не коробив мій тонкий поетичний слух навіть наголос у слові «вОда».
У понеділок, на філфаці – на перервах і на парах – тільки й розмов, що про «Камертон доброго настрою», концерт на Театральній і «Червону руту» з «Водограєм», які вже всі знають, і всі співають.
Отож підбадьорена всенародним зачаруванням піснями невідомого мені місцевого композитора, одразу після занять зайшла в безлюдну пообідньої пори редакцію «МБ». І, хай живе інтуїція, а з нею і моє везіння: лиш двері відчинила у передпокій, який служив і кабінетом надзвичайно милої доброзичливої друкарки Раєчки, як почула знайомі мелодії, що лилися, здавалось, із усіх редакційних радіоприймачів.
–Як тобі?! – спитала Раєчка, сяючи від щастя, ніби вона автор. – Правда, талановитий хлопчина? Боже, який талановитий хлопчина! Написати такий шедевр! Ну? Що ти мовчиш, Галко? Чи, може, я не права?!
Але тут з глибини редакції почувся гучний голос відповідального секретаря Ніни Адольфівни Заліс:
– Раїсо, хто там? Це ти, Галю?! О, легка на спомин! Заходь до мене! Маю архіважливе завдання для тебе! Дивилася вчора по телевізору «Камертон доброго настрою»? Була на Театральній площі?! Всі від неї в захваті! Треба написати! Вже! В номер!
– На жаль, «уже» не напишу, бо на Театральній була випадково, не все чула і мало що бачила, стільки народу було… Та й не все зрозуміла…
– Ясно! Тоді зроби інтерв’ю з автором пісні! Володя Івасюк! Запам’ятай! Син твого викладача університетського Михайла Григоровича Івасюка?! Ти що? Не знаєш про це?!
У вівторок, після другої пари, сказавши старості групи, що мене викликають в обком комсомолу, що було майже правдою, помчала на Театральну площу, у медінститут. Знайшла аудиторію, в якій саме в цей час уже знаменитий композитор Володимир Івасюк слухав лекцію з якоїсь дерматології, чи перераховував кісточки на фалангах пальців стопи, зіперлась на підвіконня в коридорі навпроти дверей аудиторії, і стала чекати, загадавши собі, чи впізнаю його, героя свого майбутнього опусу? Як впізнаю – він точно «помічений» Богом! А ні – вискочка, синок відомого батька, мажор, як тепер кажуть… Таких синків-дочок я, селянська дитина, приречена сама собі торувати дорогу в життя, категорично не любила!
Чекати довелося недовго. Задзвенів дзвінок, звично рвійно відчинилися двері – під натиском спраглої свободи студентської маси – і в коридор повалили веселі галасливі молодики-здоров’яки – майбутні хірурги-травматологи. А я, забувши про дівочу скромність, одверто їх розглядала, вгадуючи, хто з цих… богатирів міг написати таку романтичну пісню про «чар-зілля»? І раптом у цьому гурті молодецькому побачила… О! Хай живе інтуїція і спорідненість творчих душ!!!Так! Його! Автора «Червоної рути»! Володю Івасюка!!! Невисокий, інтелігентний, вродливий, ніби трохи знічений, він випірнув із цього бурхливого студентського потоку, відійшовши до відчиненого вікна поряд, роззирнувся, помітив мене, але замість підійти, нерішуче витягнув з пачки сигарету. І тоді до нього рішуче, по-нашому, по-журналістському, підійшла я, представившись:
– Я – Галина Тарасюк. З «Молодого буковинця». Вас мали повідомити. А ви, певно, Володимир Івасюк? То де ми зможемо поговорити, бо мені вже на завтра, в номер, треба написати або статтю про вас, або інтерв’ю з вами.
Володя від такого ділового натиску аж ніби знітився. Заховав у кишеню піджака незапалену цигарку і трохи здивовано подивився на мене. І тоді здивувалася я. Перше, що мене вразило у його симпатичній зовнішності – це очі! Нетутешні. Небесно-голубі очі ангела…
Якось, вже ближче познайомившись, запитала Володю, звідки в нього очі такого незвичного небесного кольору? Володя дуже просто пояснив (видно, його не раз про це питали), що від бабусі. Бо й справді у їхній сім’ї всі кароокі, лиш він один… отакий…
Згодом, уже після Володиної трагічної смерті, прочитавши розповідь його батька Михайла Григоровича про те, як ще в пологовому будинку якась безвідповідальна медсестра ледь не осліпила його сина нерозведеним ляпісом, я подумала, що то сам Бог сотворив чудо: подарувавши майбутньому генію замість земних очей – небесні.
На моє здивування, Володя виявився сумліннішим студентом, аніж я: з пар не збирався тікати, а як дорослий дорослій сказав, що зустрінеться зі мною після занять, але там, де я скажу. І я вибрала місце зустрічі – у сквері перед вікнами «Молодого буковинця». Не могла ж я сама, ба! не мала права пережити таку сенсацію одна, без моїх редакційних колежанок!
Тут задзвонив дзвінок, перерва закінчилася і ми з Володею розійшлися: він – на пару з хірургії, а я – в «Молодий буковинець», де мене вже чекали Ніна Адольфівна і друкарка Рая Вашкауцан, згодом моя вірна подруга. Майже дві години я просиділа поряд з Раєю, зайнятою передруком матеріалів, позиркуючи крізь вікно на скверик та продумуючи запитання «зірці».
Нарешті Івасюк прийшов. Озираючись та поглядаючи на вікна редакції, почав прогулюватися алеєю.
…Отам, на лавочці у сквері між обкомом партії і Святодухівським Собором, ми проговорили з Володею майже до ночі. Признатися, я була вражена, передовсім його ерудованістю: переді мною сидів не просто мій ровесник, який щось там набренькав на гітарі, здивувавши місцевих меломанів, а високоосвічений, всебічно обдарований інтелігент, інтелектуал, але не з тих, поведених на енциклопедіях очкариків, а нормальний молодий чоловік, якому, як ми теж тоді казали, «ничто человеческое не чуждо». Однак вроджена шляхетність, виховання ніколи не дозволяли йому навіть ради чоловічої солідарності опускатися до «загальноприйнятого» рівня. І я в цьому мала змогу переконатися, побувавши на кількох вечірках студентів-медиків, на днях народження його друзів дитинства, навіть разом зустрічали новий 1971 рік…
Можна сказати, що саме Володя, певною мірою, прилучив мене, «спеца із сільського господарства і літератури», не лиш до сучасної естрадної музики, а мистецтва взагалі, що, врешті, визначило мою подальшу журналістську долю.
… Уже й сонце зайшло, уже й світло погасло у вікнах «Молодого буковинця», а ми все ще сиділи і розмовляли. Стільки виявилось у нас спільних тем, наболілих проблем, нерозв’язаних задач, нерозгаданих сакральних таємниць власного призначення на цій, на «нашій, не своїй землі»… Ми ж бо з Володею належали до прибитого на цвіту покоління 70-х. Отих неприкаяних сімдесятників, по яких рикошетом пролетіли кулі, випущені у шістдесятників, більшість з яких волею долі виявились молодими талановитими поетами, прозаїками, критиками, літературною елітою, яка повстала проти задушливої атмосфери «радянської тюрми народів», за свободу слова, за право бути вільною людиною. Відлуння європейської тихої революції «хіппі», яке в СРСР набрало політичного, національно-визвольного забарвлення…
Не знаю, як сталося, що я настільки повірила Володі, що чи не єдиному на Буковині щиро розповіла про свої перипетії у Московському літературному інституті ім. Горького, з якого мене два роки тому «ізгналі» за націоналістичні погляди разом з двома прибалтами і одним росіянином – поетом з Ростова-на-Дону Генадієм Касминіним! Що взагалі не вкладалося в голові! Розповіла про Данила Кулиняка, якого ув’язнили за нібито створення якоїсь антирадянської організації на третьому курсі «мореходки»… А скільки молодих поетів назавжди замовкли, налякані вигнанням із українських вузів?… А от, здається, до української пісні не добралися ще! Тому так усі радіють його успіхам! Он! Все місто співає «Червону руту»!
Та все ж, за звичкою газетяра, більше слухала Володю, його розповіді про свою співучу й музикальну сім’ю, в якій шанують народну пісню, про коротке навчання у Київській музичній школі ім. М. Лисенка, про перші композиторські спроби і про перші політичні переслідування за… «хлоп’ячі жарти з бюстом Леніна», які йому ледь не коштували навчання і взагалі – свободи… Але то так, лиш обмовився, переключившись знову на музику, став ніби жартома розповідати про те, як … до нього стали приходити пісні… Бува, спочатку слова, а за ними мелодія, як то в «Червоній руті», бува – навпаки. А то й одночасно…
Пригадую, що я дуже цінувала і хвалила саме цей унікальний тандем поета і композитора, який жив у геніальній душі Володимира Івасюка. А він навпаки, казав, що шукає гарні поетичні тексти, просив написати щось ліричне, романтичне. Я ж сказала, що не належу до поетів-піснярів, які пишуть не поезію, а «рибу» для композиторів. Я ж прихильник справжньої поезії, серйозної, складної… Володя заперечив, мовляв, усі українські пісні – взірці високої геніальної поезії… Я погодилась, я сказала, що спробую піднестися до цих взірців…
Матеріал не пішов у найближчий номер і я переживала, тому мусила віддати Володі чернетку статті, чорну від моїх власних правок. Тепер ми з ним часто зустрічалися. Зазвичай він чекав на мене після пар, сидячи на лавочці на Театральній, біля медінституту, і проводжав аж на вулицю Олега Кошового, до ошатного будиночка Еріки Флоріанівни Пенюк-Савельєвої, куди я недавно переселилася, не витримавши суєти студентського гуртожитка. Ніс мій портфель в одній руці, а другою енергійно жестикулював, розповідаючи різні смішні і цікаві історії, але частіше, на моє прохання, читав міні-лекції про сучасну зарубіжну музику, її тенденції, напрямки і течії. Признатися, саме від Володі почула детальну інформацію про «Бітлзів», якими він захоплювався. А в бурхливих хвилях естрадної музики європейського соцтабору взагалі почувався, як риба у воді.
Правду кажучи, я любила ці наші зустрічі-розмови з Володею. Чекала їх. Не знаю чому, але я тільки йому одному й довіряла, власне, навчившись «розбиратися» в людях. А якось почала розмову і на тему дисидентства, наступу на свободу слова і творчості, поділилася тривогою за долю мого знайомого студента філфаку Славка Павуляка, на тоді вже відомого талановитого поета, над яким нависла загроза виключення з університету якраз за ось такі безневинні розмови на подібні теми… Хтось із друзів-однокурсників доніс.
Володя, який сам пережив гіркий досвід «неблагонадійного», замислився, довго мовчав, а тоді промовив, як мені здалося, аж надто суворо і безкомпромісно
– Скажи цьому хлопцеві, бачу, що він людина справді талановита і чесна, що найбільшу користь і славу Україні ми зможемо принести своїми геніальними творами. Тому треба поки що вчитися, жити і творити.
Не думаю, що це були слова, сказані знічев’я чи при нагоді. Це було кредо Володимира Івасюка. Девіз усього його короткого життя і вічної творчості…
Однак, сьогодні, вислухавши справді мудрі поради Володі, може, й трохи різко, запитала:
– А от скажи, а як творити шедеври письменникам, коли українська національна література з часів Петра Першого до наших днів нищиться, забороняється, а її творця прирівнюються ледь не до державних злочинців і найстрашніших ворогів імперії?
Володя помовчавши, сумно й винувато відповів:
– Вибач, я не хотів тебе образити… Я все прекрасно розумію… і шукаю… виходу… з цієї непростої ситуації. Не хочу, щоб талановитих людей приносили в жертву ідолам. І сам не хочу бути жертвою. Я хочу прожити цікаве творче життя. Писати вірші, музику. Бачити світ, бути вільною самодостатньою людиною… І людиною чесною… Але як це поєднати… не знаю.
А якось Володя, який попри славу, жив звичайним студентським життям, запросив мене на репетицію інститутського студентського ансамблю пісні і танцю «Трембіта», учасником якого був сам. Признатися, була вражена мистецькими здібностями майбутніх медиків, і, мабуть, робила про них матеріал для того ж «Молодого буковинця», бо досі пам’ятаю дзвінкоголосий хор, і танці запальні, і не стилізовані, а справжні буковинські сорочки артисток, вишиті бісером, і «султани» на головах – за топорівською давньою модою.
…Тієї золотої осені 1970 року все у наших стосунках з Володею було прекрасно, окрім того, що довго не виходила моя стаття про нього і «Червону руту». Тим більше було прикро, знаючи, що за півтора місяці пісні Володимира Івасюка, дякуючи «Камертону», буквально заполонила увесь ефір: спочатку над Буковиною, потім над Україною, а тепер уже вирвалася на радянські й світові простори. «Червону руту» співали усі – від малого до старого. Співали і ми з Ерікою Флоріанівною – під акомпонемент фортепіанний її дочки Люби.
Правду кажучи, я не пам'ятаю, щоб іще кимсь у нас так щиро захоплювались, як автором «Червоної рути». Хіба ще Юрієм Гагаріним! Володя просто-таки став ГЕРОЄМ! Усі мріяли його побачити, з ним познайомитись! Тому й не дивно, що саме Еріка Флоріанівна з Любою і сусідкою Ідою, які бачили його здалеку, як він мене до хвіртки проводжав, тепер забажали побачити ближче! Тим паче наближалася підходяща для цього нагода – мій день народження, який я принципово не хотіла відзначати.
Але хто мене питав?! Мої «домашні», натхненні можливістю побачити уже легендароного автора «Червоної рути», заходилися готувати святковий стіл: Еріка Флоріанівна спекла свій фірмовий торт «Наполеон», сусідка Іда – свою фірмову фаршировану рибу, ми з Любою наробили салатів…
Позаяк відступати не було куди, довелося запрошувати знаменитого гостя. Але… нібито жартома, щоб не дуже зобов'язувати, адже на той час, за словами Володі, «Червоною рутою», зацікавились київські кіношники, московська передача «Алло, ми шукаєм таланти», навіть організатори недосяжного для провінції – Всесоюзного пісенного конкурсу «Песня года»!...
А це ж – купа роботи! Тому й всіх попередила, що «зірка» зайнята дуже і може… не спуститися зі своїх небес у наш затишний будиночок на вулицю Олега Кошового. Але Володя прийшов, як справжній джентльмен, хвилина у хвилину, і ні трохи не знітився, побачивши, що за накритим столом його чекають чотири дами різного віку включно із сусідкою Ідою. П’ятою була гітара з оранжевим бантом. У тон мого жовтого плаття… Того ясного жовтневого дня я сама вперше почула «Червону руту» у виконанні тільки Володі, дуже теплому, неповторному авторському виконанні.
Про той мій 22-й, найпам’ятніший день народження залишився і матеріальний спогад – подарована Володею гуцульська рахва (дерев’яна скринька) – тонкої різьби, ікрустована бісером.
…Режим усе робив, щоб перестрахуватися. Чи варто нагадувати, що саме тоді, в кінці 60-х, напочатку і впродовж 70-х, розгромом «празької весни» закінчилась хрущовська відлига і почався брєжнєвський застій, який переросте в андроповщину? Що саме у 70-ті йшла зачистка «вільнодумствующих», що витравлювали будь-яку критичну думку, вичавлювали почуття національної самоповаги, і все це – під звуки популярної телевізійної всесоюзної передачі «Алло, ми шукаємо таланти». Будь-які потуги до відродження національних культур зводились до бутафорних імітацій «а ля фольк». Сумно було дивитися, від Камчатки до Карпат «народні таланти» у стилізованих під народні костюмах на один крій і взір виспівували естрадні пісні, стилізовані під народні пісні, на один і той же «усереднений» мотив. І тоді, коли у творах письменників конкретне слово «Україна» підміняли загальником «батьківщина» або ж взагалі викреслювали, як викреслювали з літератури Василя Стуса, Тараса Мельничука, Миколу Руденка, Данила Кулиняка, Галину Гордасевич і десятки літературних неофітів, які увірувавши в Україну, ляжуть покосами під косою спец-служб російсько-радянської імперії, і тоді пісня Володимира Івасюка злетить несподівано й безстрашно у вічне вселюдське небо, розірвавши всі ідеологічні рамки дозволеного провінціалізму. І світ почує і заспіває її не чутною досі, не знаною досі мовою — українською, і пісня ця вже буде не Івасюка, а – країни України. І в цьому його найбільша заслуга. А це тоді нікому не прощалось. І всі ми були під єдиним величезним «ковпаком».
Та все ж, попри все і незважаючи ні на що, тріумфальний планетарний лет «Червоної рути, а з ним і популярність Володимира Івасюка тільки набирали сили і висоти. Кожна його пісня, написана після «Червоної рути» сприймалася «на ура»! "Я піду в далекі гори", "Водограй", «Світ без тебе»…», «Пісня буде поміж нас», «Балада про мальви», «Пісня про тебе», «Я – твоє крило», «Балада про дві скрипки», «Мила моя», «Запроси мене в сни», «Кленовий вогонь»… десятки пісень і кожна неповторна… І кожну народ сприймає, як свою!
Що це? Неймовірне везіння невідомого 20-літнього музиканта? Чи воскресіння в пісні багатостраждальної української душі? Мабуть, усе разом! І понад усе – безсумнівне втручання у творчу долю буковинського самосійного музичного генія – вселенської божественної гармонії. У чому я свято переконана…
Знову ж таки, згадаймо 1970-й. Весь музичний світ, мільйони меломанів прикуті до життя і творчості знаменитих Бітлзів, які майже 10 років володіла їхніми душами, і раптом – «Ліверпульська четвірка», втомлена славою та один одним, вичахла енергією, розпадається… Відлуння тієї вже далекої в часі історії, чи точніш істерії від утрати «богів» і орієнтирів досі відлунює на найвищих небесних регістрах. Порушена світова гармонія шукає нових джерел натхнення і наснаги… І знаходь! У мальовничому старовинному містечку Чернівці, розташованому на тектонічному розломі земної кори – саме в тому сакральному місці, де єднаються у могутню пасіонарну потугу сили земні і небесні!
Нехай це залишиться моєю фантазією, але не було б пісень Володимира Івасюка, якби саме на початку 1970-х не стався у Чернівцях з дива дивного неймовірний вибух творчої енергії. І це стосується не тільки музики, а й художнього і театрального мистецтва, народної творчості у всіх її видах і формах. Початок 70-х на Буковині – це з’ява таких унікальних особистостей і потужних талантів, як Левко Дутковський і все Вижницьке училище прикладного мистецтва, художники Іван Холоменюк і Михайло Катеринюк, актори Андрій Піддубний і Ольга Ільїна, режисер Анатолій Литвинчук, композитори Володимир Івасюк та Валерій Громцев… І весь неперевершений Буковинський ансамбль пісні і танцю на чолі з Андрієм Кушніренком… І ще десятки талантів, перерахувати яких не вистачило б цієї статті.
І серед них, радше – над ними – Володимир Івасюк. Юнак, одержимий музикою, піснями, які народжувала в його серці Україна, тоді мало відома світові республіка в «лоні» російсько-радянської імперії, населення якої, поволі забуваючи рідну мову і пісню, козацьку вдачу і гордість, звитяжну історію і місце своє в Європі, забувало себе. І ні мудра книга, ні звитяжне закличне Слово не могли зарадити цій поголовній біді. Мабуть, могла тільки пісня…
Поталанило Івасюкові і на виконавців. Здавалося, сам Господь Бог, зібрав їх на Буковині спеціально для того, щоб так потужно і переможно зазвучали їхніми голосами Івасюкові пісні: Софія Ротару, Лідія Відаш, Олена Кузнєцова, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Павло Дворський… Девко Дутковський із «Смерічкою». Валерій Громацев з «Карпатами»… Плеяда талантів, якій позаздрить не просто область, а будь-яка нація.
…Здається, щось таки відбувалося тоді на Буковині – неймовірне, незбагненне, загадкове, схоже на фантасмагорію, наворожену чар-зіллям червоної рути купальської ночі. Я багато про це думала і писала, як і про так і нерозгаданий феномен Володимира Івасюка, покликаний нагадати світові про Україну… І про те, що, здається, нікого з творчих українців так не любив Бог, як Володимира Івасюка. ВІН подарував Івасюка Україні і забрав, коли той виконав свою місію: повернув Україні її пісню – її душу. Хоча, іноді мені здається, що пісня «Червона рута» була вічно і вічно будила, і завжди повертала до життя, праці і самоповаги, а часом із перехресть-роздоріж, із духовних пустель і чужих райських садів – до УКРАЇНИ її блудних синів і дочок.
Галина Тарасюк