Сесія обласної ради затвердила, а її голова Олександр Чорноіваненко підписав строковий трудовий договір з директором комунального закладу “Центральноукраїнський науковий ліцей-інтернат Кіровоградської обласної ради” Анатолієм Коротковим.
Здавалося б – чи могло бути інакше? Анатолій Єгорович – народний артист України, професор, завідувач кафедри хореографічних дисциплін Центральноукраїнського державного педагогічного університету ім. Володимира Винниченка, кавалер ордена «За заслуги» II та ІІІ ступеня, заслужений працівник культури України, художній керівник народного хореографічного ансамблю «Пролісок». Він багато років віддав своїй справі. Не злічити скільки вагомих перемог здобував «Пролісок» під його керівництвом і всеукраїнського, і міжнародного рівня! І ліцей-інтернат – фактично його дітище. Хто має хоч мінімальний організаційний досвід, розуміє, яка це велика праця – добитися виділення коштів, проконтролювати будівництво, подбати про кожну дрібницю і створити не лише комфорт і затишок, а й високий рівень викладання, теплу, дружню атмосферу. Хто ж може хоча б засумніватися у здобутках і заслуженій повазі до Анатолія Короткова?
Тож, затвердження строкового договору з ним на посаді директора цілком логічне. Та не менш логічним видається й те, аби маючи солідний вік – маестро пішов 77-ий рік (сподіваюсь, тут таємниць немає?), посів посаду почесного директора. Бо, маючи стільки талановитих учнів, ніби не так і складно було до цього часу підготувати собі гідного наступника, продовжувача справи? Та, мабуть, це не так і просто, як здається на перший погляд. Бо поєднання мистецьких і менеджерських талантів – досить рідкісне.
А ще, як на мене, існує і роз’єднаність поколінь. Люди воєнного і повоєнного – дуже цілісні, цілеспрямовані, у більшості своїй гранично чесні. Днями зустріла в інтернеті, поширений одним з відомих у нашому краї педагогів, допис. Якась молода вчителька признавалась, що дуже жалкує про вибір пирофесії. Мовляв, більшого хаосу і злиднів, як у педагогіці, ніде немає. Люди з десятками років досвіду заперечують їй. Мовляв, всього було, і кризи різні переживали, але ж і скільки переваг у цій благородній професії! Метр-педагог пише: це інше покоління. Не хочеться узагальнювати, але серед молодших справді багато тих, хто не готовий докладати зусиль, жертовно працювати, може, навіть не сподіваючись на винагороду, але прагне високих заробітків, почестей і похвал.
Особливо зашкалюють амбіції. Чи це соцмережі винні, куди спішать виставити не те що якусь рядову грамоту, а вдало спечені млинці, і рахують лайки чи вподобайки. А вони для незміцнілих душ просто як легкий наркотик – постійна потреба похвали і заохочення. Зустріч з найменшою критикою чи несхваленням – прямо трагедія. Та що там юні незміцнілі душі – знаю приклади справді значимих талановитих людей, які без цього стимулу похвал і власного возвеличення просто жити не могли. І цим значно підривали свій авторитет і вплив. Бо цю ж залежність видно неозброєним оком, вона збоку смішна і великою мірою принижує здобувача похвал.
І тут з’являється інша проблема: людина, зацементована у власній величі, просто не може поступитися, передовірити іншій те, з чим, як їй здається, ніхто інший не справиться так само гарно, як вона.
То чи є ця розбіжність поколінь, на роздуми про яку підшовхнуло мене продовження директорства Анатолія Короткова? Очевидно, у вас є й інші думки? Поділіться. А Анатолію Єгоровичу – здоров’я і усіляких гараздів та успіхів!
Світлана Орел