– Пошевєлівайся, отєц! Екій нєсгібаємий хохляцкій поп! – із єхидною насмішкуватістю майже прокричав на вухо гидко-зелений чоловічок у формі напіввійськовика. А потім, підійшовши упритул, боляче штовхнув у плечі дулом автомата.
– Нє наш поп. Нє нашего духа. Бендеровец упрямий. Всє оні там такіє. Прітопіть би єго возлє етіх кораблєй, штоб сгінул, – відповів йому інший зелено-коричневий, що сидів на бронетранспортері, завісивши ноги.
– Слиш, поп, ну благослові нас штолі... – не вгавав перший болотяний чоловічок.
Отець Євгеній розмашисто осінив хрестом обох:
– Нехай вам Бог воздасть по справедливій Своїй святій правді й волі, – тільки й сказав...
* * *
Яскраве кримське сонце вже високо піднялося. Не пекло, але розжарено гупало в скронях, повітря ставало гарячим для дихання, розпеченими обценьками щось боляче стискало серце, але він уперто знову й знову ось уже вкотре долав трьохсотметрову відстань від машини до трапу корабля, переносячи на плечах ящики, коробки, мішки та двадцятилітрові пластикові бутлі з водою.
Брудно-зелені відвели лише чотири години, за які він мав упоратися із розвантаженням автомобілів. Пояснювати щось, а чи просити було марно...
"Господи, укріпи... підтримай...допоможи..." – пульсувала свідомість духом, сповнюючи живою силою тіло...
* * *
Березень. 2014. Крим. Три українські військові кораблі ("Костянтин Ольшанський", "Черкаси", "Кіровоград" (згодом "Юрій Олефіренко") були заблоковані окупантами. Екіпажі суден залишилися без води, їжі, медикаментів.
Зелені чоловічки захопили півострів і заборонили усім надавати допомогу українським військовим. Життя моряків було в критичній небезпеці. На роздуми часу не було. Завантаживши найнеобхіднішим три автомобілі, прямо на подвір'ї храму їх освятили й вирушили в далеку й тепер уже небезпечну дорогу...
Незвично й боляче було бачити, як дорогами Криму пересуваються зелено– коричневі й вервечкою тягнеться бойова техніка окупантів. На блокпостах не зупиняли, лише якось підозріло дивилися на священника у першому авто.
До місця призначення прибули вранці. Автоматники, які були на березі, не дозволили нічого передавати морякам. І лише після довгих між своїми перемовин (густо вкритих матюччям) по рації, таки погодилися. Але!!! при умові, що відстань від автомобілів до трапу корабля буде не менше трьохсот метрів, а розгрузку "пусть проізводіт хохляцкій поп-бендеровєц бєс помошніков, коль он такой сєрдобольний".
* * *
Промені сонця уже торкалися морського плеса. Знесилений отець, перемагаючи гострий біль у спині, повільно піднявся на ноги і прямо на березі розпочав служити подячний молебень.
"Во ім'я Отця і Сина, і Святого Духа..." – благословляв кожного моряка хресним знаменням на відстані, наче торкаючись чола тих, хто нескореним і вірним військовій присязі залишався на кораблях. Військові моряки, вишикувавшись на палубі в шеренгу, по черзі нахиляли голову під благословіння священника з їхнього степового міста.
Відсвічували теплом блискіток промені сонця на срібному хресті батюшки, тихою мелодією хвиль ласкавилося море від борту кораблів до берега, на якому стояли такі рідні земляки, що прийшли на допомогу, а крикливі чайки затихли, ніби намагалися зрозуміти цю велич спорідненого єднання Духа й Сили, що творилися у просторі між небом і землею, розливаючись у повітрі.
* * *
Усю дорогу додому їхали мовчки. Думок було багато. Вони були гнітючими. Особливо важко було дивитися, як хазяйновито й зухвало поводяться окупанти на нашій землі. Тішило у цей час тільки те, що вдалося допомогти нашим мужнім хлопцям.
А далі... Тоді ще для усіх була лише невідомість...
* * *
На Трійцю отець уже без сторонньої допомоги вийшов із лікарні, де довго довелося лікувати хребет. Проте не цей біль був найбільшим...
Війна. Страшна. Повномасштабна. Загарбницька. Кривава. Пекельна... Із чорною ордою рашистів, які розплодилися від зелено-коричневих істот.
І хоча вже не міг тепер підняти вагомої ноші, проте налагодив роботу в храмі із приходом так, як і мусить у часи війни працювати допомога з тилу.
Сотні тисяч гривень, харчі, речі, військова амуніція, машини для військових (в т.ч. медичний автомобіль), регулярно постійна допомога ЗСУ, лікарням, госпіталю, інтернатам, мешканцям прифронтової зони в Херсонській області, організація при храмі обіднього харчування для нужденних і всіх, хто потребує помочі, щоденні молебні за українських воїнів, їхню міць і силу, за Перемогу України.
* * *
Багато отримано подяк, грамот, відзнак від комісаріату, військових різних рангів, лікарів, людей-переселенців, воїнів із передової та їхніх родин. На найпочеснішому місці, як святині, зберігаються у храмі прапори України, які на знак подяки передали на приход отцю воїни-звитяжці із передової за потужну підтримку й допомогу.
* * *
Березень. 2025. На подвір'я храму зайшли двоє молодиків. Ніколи їх там ніхто раніше не бачив навіть як звичайних захожан. Видно було, що вперше тут. Вони безцеремонно кругом заглядали, час від часу реготливо жартували, пропускаючи огидні слівця.
У храм не заходили, лише скоса поглядали на тих, хто із нього виходив. Отець вийшов на подвір'я після служби. Молодики впритул підійшли до нього. Один із них наче ненароком боляче штовхнув його у спину.
– Чуєш, москаль, іди геть звідси. Це наша церква. А ти зробив тут путінське кубло. Досить на рашу працювати. Не нашого ти духу підоряс, – огидно наголошуючи кожен склад, проказав приземисто-цибатий молодик у бруднуватій кольору хакі куртці.
* * *
Німим вогнем запекло біля серця. Сотні сонць запульсували у скронях.
– Во ім'я Отця і Сина, і Святого Духа, – осінив обох миршавих хресним знаменням. – Прости їм, Господи, не відають...