Посеред серпня виповнюється 120 років нашому землякові, класикові української літератури Юрію Яновському.
Мова про багатотомне видання творів Юрія Яновського двадцятирічної давності (звідтоді твори письменника-романтика академічно не видавались). Точніше, про перший том із п’яти, до якого заведені твори наймобільнішого літературного жанру – оповідання, жанру дуже характерного, органічного для творчої палітри письменника: власне оповіданнями Яновський прийшов у серйозну літературу, завоював ними собі ім’я, писав оповідання усе життя, за книгу оповідань здобув найвище державне визнання, в останні роки писав майже самі оповідання, а тому й не випадково літературній премії, яка присуджується нині в Україні за кращі оповідання року, на початку 80-х співзасновники Спілка письменників і журнал “Вітчизна” дали його ім’я.
Юрій Яновський – новеліст першого ряду. І в кращих своїх творах геніальний стиліст (бо де, в якому іще жанрі окрім новели чи оповідання можна досягти філігранності фрази, рядка, абзацу, врешті твору до такого рівня, коли він прочитується на одному подиху, як пісня, як музика високого регістру?). Хто нічого не читав у Яновського, лиш початок знаменитого його роману “Вершники”, власне оповідання під назвою “Подвійне коло”, яке вивчається у школі і стало хрестоматійним в історії української, радянської (а така була, що б ми зараз не казали) і світової літератур, то може бути спокійним – на диво нас у юності зобов’язували читати й вивчати рядки, продиктовані письменнику небесами. Там така концентрація зображуваного, стільки кольорів і звуків, така веремія думок і дій, така точність і влучність мовленого, врешті так болісно, трепетно і діткливо беруть в полон ті кілька сторінок тексту українську душу (й не тільки українську – світ сам у цьому зізнався), що здається – оце і є межа словотворення, а ще магія слова, зцілення словом… І якби Юрій Яновський не написав більше нічого окрім “Подвійного кола”, то й тоді його ім’я було б вписане… (Даруйте за шаблон – тут так належить сказати).
Але Юрій Яновський був не лише вимогливий до себе митець, а й трудолюбивий – до письмового столу сідав з такою ж потребою і ретельністю, як до обіднього, тому спадщину лишив по собі чималеньку, навряд чи коли вона буде зібрана й оприлюднена в повному обсязі, оскільки… Для пересічного читача ці три крапки хай стануть інтригою. Для мене вони інтригою ніколи не були, принаймні звідтоді, як придбав напередодні 80-річного ювілею Майстра Залізної Троянди (є таке визначення) перший том його творів у вишневій обкладинці. Придбав, прочитав і з незрозумілим хвилюванням став чекати, що обов’язково мусить знайтися рябчук чи грабович, який теж прочитає перший том до кінця й неодмінно візьметься ганити генія фрази й мені вже тоді ніщо не лишатиметься, як кинутись навперейми. Але творчість Яновського в останньому двадцятиріччі, точніше драма його життя і творчості не стала для дослідників літератури по справжньому ні об’єктом грунтовного осмислення (на жаль, звичайно), ні об’єктом нападок (на щастя), які також часом прочиняють вікна до істини. І як наслідок метаморфоза “вершника” (тепер пишуть: без сідла, стриноженого) досі залишається фактом мало поясненим, а ще більше незрозумілим.
Тож спробую пояснити собі сам метаморфозу улюбленого письменника..
Перше оповідання 21-річний Юрій Яновський опублікував у газеті “Більшовик” і згодом не включав його до жодної із прижиттєвих книг. Називається воно “А потім німці тікали” – про антикайзерівське повстання українських селян. На трьох машинописних сторінках новели молодий автор зумів вмістити стільки руху, переживань, дії, що їх би вистачило на добру повість. Скупими, але яскравими мазками письменник на малій площі зумів подати і героїзм, і трагедію, і самопожертву селянського повстанця. Оповідання по першому прочитанню справляє враження щедрої наповненості пейзажами, розмовами, діями. Ефект стереоскопічності і стереофонічності письма: перечитуєш, шукаєш поміж рядків відчуте і не можеш знайти – це уява вже тобі домалювала. Ось кілька зображальних штрихів. Про окупаційну ніч: “Світила чужими пожежами, вардакала вартовими коменданта” (вардакати – від німецького: wer da? – хто там?). Кожне слово – як абзац. Про диверсії повстанців: “Нюхали темне повітря. Слухали холодні рельси. Мацала рука гайки, і ключ працював, як коло жатки.” Виявляється, нема потреби розтлумачувати зовнішність і соціальне походженя повстанця – варто лиш зблиснути деталлю: і ключ працював, як коло жатки. А як зримо і точно подано ворожу засідку й миттєву реакцію диверсанта: “Вже перед самим селом почув: “Гальт!” і разом з цим – дав “тому” кулю…” Безликий, безіменний ворог, “той”, і серед безмісячної, темнющої ночі (“Зорь не було: на чорта зорі?”) бачиться мені так ясно, наче висвічений потужними софітами.
Письмо, стилістика – дуже характерні для початку двадцятих років української літератури: згадаймо ранні твори Косинки, Хвильового, Головка. Словам тісно – думкам просторо. Короткі, як постріл, речення. Колір, запах – лиш при конечній необхідності, вони несуть велике навантаження, кожен мазок яскравий, кожен повів різкий, неповторний. Характерне в стилі – недомовки. Часто увага читача стрибає, як подорожній по камінцях, долаючи стрімку гірську річечку, але послідовність оповіді при цьому не переривається.
Експресіоністична манера письма Яновського його найранішого (і найціннішого з точки зору історії розвитку української літератури) періоду творчості – оригінальна, дуже легко впізнавана. Експресіонізм його не є в чистому вигляді, як, певно, нічого в чистому вигляді не буває – в даному випадку це своєрідний заміс на романтизмі і реалізмі. І цей сплав при постійних експериментах ведення оповіді, застосуванні допоміжних, побічних текстових ефектів (народних пісень, газетних хронік, містифікованих літописів, прямих звернень до читача, щоденникових записів), часом відвертих кінематографічних прийомів абсолютно заволодіває читацькою увагою, не дає читачеві найменшого приводу для нудьги. Свіжі, незатерті слова, несподівані повороти сюжету, зухвалість тематики, незашореність, неодновимірність у трактуванні героїв – ось чим перші твори Юрія Яновського вирізнились у багатоголосому хорі молодої літератури середини 20-х років. Через сім десятиліть вони не поблякли. Оповідання “Роман Ма” я сьогодні читаю, наче п’ю цілющу джерельну воду – поволечки, насолоджуючись, нахолоджуючи своє єство щирим сріблом землі. Я читаю його, пробуючи кожне слово зором, свідомістю, пам’яттю. Я читаю його, наче роздивляюсь цікаву колористичну, буйну картину, яку неможливо сприйняти, відчути одразу, а мусиш стояти довго перед нею, мов прикипілий, підходити ближче і відходити, і не мусиш, а маєш потребу, втіху, радість… Ось послухайте, як звучать фрази з оповідання “Роман Ма”: “Комісар Крига сидів сам і колупав мушкою улюбленого парабелума паркет”; “Коли вона дивилась на вас, незнайомого, – це був погляд із лаврської дзвіниці”; “Він підкинув праву руку й пробив кулею хоробре комротівське серце, як картоплю”; “Вечір ще не мав наміру виходити на зміну. А день мовчав, як вода”…
(Я зумисне дозволяю собі надмірне цитування, аби читач зміг відчути ту прірву, яка існує між цими рядками і тими, що їх писатиме досвідчена рука через два десятиліття перегодом).
Три перші романи Юрія Яновського (“Майстер корабля”, “Чотири шаблі”, “Вершники”), повість “Байгород”, оповідання “Роман Ма”, “Кров землі”, “Туз і перстень”, “В листопаді”, “Мамутові бивні”, “Історія попільниці” – ось класика, як на мене, од Юрія Яновського. А далі… А далі, з початком тридцятих років, творчу лабораторію письменника все рідше і рідше стала одвідувати Романтика, згодом Експресія, полишивши митця в гнітючій самотності з Реальністю в найнезугарніших її пролетарських строях. І в книзі “Короткі історії” (1940), і в “Землі батьків” (1944), де зібрані оповідання, писані в роки Великої фашистсько-більшовицької війни, – Яновський буквально невпізнаваний. Може, грізна воєнна доба диктувала письменнику закличні, декларативні рядки і цілі твори, які зобов’язані були піднімати дух окупованої німцями нації? Безперечно. Згадаймо бодай кілька з них, написаних у перші місяці війни. У матері загинув на фронті єдиний її син і вона готова з горя лізти в петлю, але саме в цей момент присоромлює її за легкодухість сусідка по цеху:”Гітлер тобі спасибі скаже, – швидше вішайся, дурна бабо!” (“Син”). Дівчинка з хлопцями-однолітками, стережучи в полі хліб, потрапляє в руки ворожих диверсантів і при першій же нагоді ціною можливої втрати життя сигналізує червоним воякам про наявність ворогів (“Дівчинка у вінку”). Розвідники-червоноармійці біля окупованого німцями села затримують молодицю, яка змушена носити фашистам обід, і ця жінка допомагає нашим знешкодити ворожий пост. “Оце б таку радянську жінку можна просто в п’єсу!” – робить захоплений висновок автор (“Маленький факт”)… Письменник Петро Панч по війні згадуватиме: “Новели Юрія Яновського вселяли в тих, хто чув їх – і на окупованій гітлерівцями території, і на фронтах, – глибоку віру в перемогу над німецькими загарбниками і неминучу загибель фашизму.” Так, певну суспільну роль оповідання Яновського воєнної пори виконали (хоча для цього не обов’язково декларації одягати у художню форму – достатньо було друкувати їх у вигляді прямих, однозначних закликів і листівками розкидати бійцям в окопи та на зайняті німцями терени). Бо ж місія художнього слова полягає не тільки в мобілізації патріотичних почуттів! Як митець Юрій Яновський це прекрасно розумів у 20-х, на початку 30-х років і не збивався на роль ідеологічного прислужника існуючій владі. Бо був тоді іще вільний, залежний лиш від самого себе та від законів творчості. Однак період демократичної самореалізації митців за більшовицької влади проіснував, як відомо, дуже короткий час. Уже в кінці 20-х партія стала нав’язувати свої правила, що спричинило фактично гостру літературну дискусію, яка завершилась пострілом Хвильового собі в скроню.
А далі розгорнула неприхований терор проти митців, письменників насамперед, і вже перед війною на волі лишились одні вірнопіддані за винятком одиниць (як, скажімо, Аркадій Любченко, якому вдалось замаскуватись і який в роки війни відверто зостався на окупованій німцями Україні), вірнопідданість живі повинні були демонструвати ревно і регулярно, творити за законами, які їм накреслювались пленумами та з’їздами компартії або ж Спілки письменників, яку партія створила 1934 року задля єдиної мети – керувати літературним процесом і літераторами. Відбувся неприхований розподіл на лояльних до влади і нелояльних. За великим рахунком письменник, який поміж фізичним життям і смертю вибирав життя, змушений був підписувати собі вирок під життям творчим. Юрій Яновський належить до тих, хто свідомо обрав собі творчу смерть. Як і його побратими Тичина, Панч, Рильський, Смолич, Головко, Бажан та ціла когорта менш талановитих. Їхню творчість партія спрямувала в єдиний потік, партія накреслювала перспективну тематику, дозволяла чи забороняла літературні прийоми і т.п. Тож не дивуймось, чому українські радянські письменники не написали жодного правдивого рядка про страшний, небачений світом голодомор 1933-го року? Чи про повальні репресії 1937-го? Або чому наплодили гори декларативної брехні про не менш трагічну сторінку історії українського народу – німецько-російську війну 1941-45 років (Довженко чи не єдиний писав гірку правду, але ховав її за сімома замками – маю на увазі його “Щоденники”)? Наївні питання. Однак їх треба ставити, якщо хочемо зрозуміти метаморфозу таланту.
Яновський мав талант, але не зміг устояти перед сильними світу цього. М’якість, податливість, поступливість тоталітарним вимогам часу і страх бути знищеним, гіпнотизуючий страх, що як зашпори сковував тоді усім сущим душу – все це загубило його як творця. Оповідання післявоєнного періоду як мистецькі твори уже ніколи і нікого не зможуть захопити і зворушити так, як в роки його юності. І якщо, скажімо, оповіді про Київ за німецької окупації (“Місто за дротом” – белетризована трагічна історія футбольного матчу німецьких і українських юнаків, “Київська соната” – нарис про поневіряння двох підлітків на руїнах поверженої української столиці із обережним натяком на трагедію у Бабиному Яру), якщо ці безпристрасні перекази несуть у собі бодай інформаційний матеріал, то оповідання на виробничу тематику (колгоспне життя, відбудова і запуск шахт, творення заводських династій) сьогодні без почуття жалості читати неможливо. Це той випадок, коли кажуть, що твір помирає раніше, ніж його автор. Ось, для прикладу, оповідання “Під яблунею” (1947). Старого вчителя на його власному подвір’ї “прославлений майстер колгоспних полів”, Герой соцпраці ланковий К. просить допомогти дати відповіді на анкету якогось закордонного інституту, зокрема на питання “Чи не було у вашому роду славетних людей?” Довго (на всі двадцять машинописні сторінки) вчитель розтлумачує ланковому його “достойний безсмертя” родовід, і занудна до неможливості їхня бесіда завершується взаємною згодою: “Я не піднявся б до Героя без вашої підтримки й наукової допомоги, а всі ми разом – без Радянської влади й Комуністичної партії”,– сказав, помовчавши, ланковий. – “Я вклоняюся партії Леніна-Сталіна, – вимовив, стоячи, старий учитель, за ним звелися хлопці, ланковий, – і сподіваюся бути прийнятим до її славних лав!” Урочисто гула рожева яблуня, вся виповнена бджолами й сонячним могутнім світлом.” Подібними патологічними рефлексіями і реверансами в бік гнобителів українського народу закінчується майже кожен текст збірки “Київські оповідання”, яка, як відомо, з подачі драматурга Всеволода Вишневського в розмові зі Сталіним, була удостоєна найвищої на той час державної премії (“Чіто жє, мі паможім таваріщю Яновскаму, єсилі мі дадім єму Сталінскую пірємію втарой стєпєні – ета будіт нєпилоха, нє правда лі, таваріщь Вішнєвскій?”), згодом неодноразово видавалась і перевидавалась у Києві, Москві, Ярославлі, Ризі, Єревані, Казані, Ташкенті…
Коли кажуть, що шістдесятникам (Вінграновському, Гуцалу, Симоненку, Шевчуку, Драчу, Тютюннику) в роки післясталінської відлиги доводилось у буквальному розумінні виводити українську літературу зі стану реанімації, то, як правило, мовчать про тих, хто протягом двох десятиліть (із власної волі чи з принуки – це вже не так важливо) умертвляв художнє Слово. Мусимо признатись, що одним з найпродуктивніших у тій команді був автор “Подвійного кола”.
Іще в молодості підтридцятирічним Яновський писав: ”Прийде пора і зігнуться мої молоді плечі, і перше неминуче срібло ляже мені на голову. І я стану суворим майстром слова. Тоді я не дозволю зайвому слову блукати поміж рядків.” Щодо зігнутих плеч і неминучого срібла він, зрозуміло, не помилився – може, навіть передчасно посивів і зігнувся. Що ж до “зайвого слова”, то свідомо чи не свідомо він віддав паперу їх стільки, що по смерті письменника навіть упорядники багатотомних зібрань через надмірну політичну заангажованість деяких текстів не наважуються все оприлюднювати. Зокрема й те оповідання, яке так прийшлося до шмиги Сталіну.
До кінця свого життя він, думаю, мучився. І не тільки тому, що його безжально цькували літературна критика і партійна влада; що змушений був часто переробляти, переписувати свої твори на догоду ідеологічній кон’юнктурі (окрім “Живої води” він мав серйозний намір переробляти “Чотири шаблі”). Мало не до останніх днів йому закидали націоналізм і так настрахали, що він готовий був зодягнути тогу антиукраїнця. Непатріотично в цьому зізнаватися, але факти... Прогляньте твори письменника останнього десятиріччя і ви знайдете більш, ніж достатньо, підстав для такого твердження. “Старий гетьман Мазепа, що зрадив, як відомо, свій народ”; “на день мого народження Київ був чистий, як скельце, всіх отих директорій, грушевських та петлюр вітром революції вимело геть”; “УПА (“українська повстанська армія”) – так іменували свої бандитські формування українські буржуазні націоналісти” – ці цитати та зноски не із сучасних російських підручників історії, а з художніх творів Юрія Яновського. Або такий дуже болісний факт. Письменник Юрій Смолич згадував, як у червні 1945 року група українських письменників подорожувала по Закарпаттю, щойно приєднаному до СРСР, і на шляху із Хуста до Мукачевого до письменницької бідарки попросився місцевий гімназист, який, розговорившись, став висловлювати київським гостям щирий жаль, що йому не довелося за часів Августина Волошина “піти до українського війська, до рідної Закарпатської Січі”, на що Яновський кинувся “заперечувати, доводячи, що сама ідея самостійної України – безглузда, антинародна”, а коли не переконав юнака, то просто прогнав його з бідарки… Останні свої оповідання, кіносценарії, п’єси Яновський став писати чужою мовою, російською, а твори присвячувати “любимій Москві”.
Тож якщо ми сьогодні заводимо розмову про творчість Юрія Яновського, то я насамперед волів би запитати: якого Яновського? Автор “Байгорода”, “ Чотирьох шабель” і “Мамутових бивнів” – це один письменник. Автор “Київських оповідань”, “Миру” та всіляких “пісень дружби” – інший, абсолютно відмінний від попереднього, лакувальник дійсності і славослов більшовизму. Перший – талант, гордість і слава України, другий…
Трагічно склалися долі в уніфікованих системою (термін Віктора Петрова-Домонтовича – “Діячі української культури – жертви більшовицького режиму”, вид-во “Пролог”, Нью-Йорк, 1959) письменників. Одним із таких обдарованих, хто піддався уніфікації, був Юрій Яновський. За іншого суспільного ладу, за наявності свободи творчості він приречений був стати справжнім, а не позірним “Гомером ХХ століття” (так захоплено поіменував його французький критик, прочитавши “Вершники” у перекладі французькою з російської (?). Зараз творчість Яновського непомітно починають покривати саваном забуття. Діється це не від великого розуму. Основна причина – криза. Економічна і духовна. Вона іще триває. Але їй неодмінно настане край. І в Україну повернеться той Яновський, який творив вільно, натхненно, геніально.
Василь Бондар, 2002