Хто не чув про легендарну, оспівану братами Покрассами, обмальовану художником Грековим Першу кінну армію? Червоні знамена, комсомол, порив, самопожертва… Такий вигляд має вона на сторінках роману «Як гартувалася сталь». У Бабелевській «Кінармії» йдеться про те ж, але ніби про інше. Та що Бабель, якщо сам Островський у виданні 1962 року дуже різниться від Островського зразка 1934-го. А далі дізнаєшся, що паралельним курсом тінню за Першою ходила ще й Друга кінна. От про неї пісень не співають. Створена, щоб приструнити Першу і навпаки. Обидві ревно намагалися вивершитися в очах голови Реввійськради Льва Троцького.
Здавна відомо, що козацькі війська – то ціла стихія, яку запросто збаламутити і спрямувати в будь-який бік. У серпні-вересні 1919-го майбутній командарм-2 Пилип Кузьмович Миронов (до речі, єдиний повний двохбантовий Георгіївський кавалер – вісім хрестів) з прибічниками самовільно подався на денікінський фронт. Троцький оголосив його поза законом (наказ 150 від 12 вересня 1919): «Миронов керується особистою кар’єрою, прагнучи стати донським отаманом. Зав’язавши стосунки з Мамонтовим і Денікіним, Миронов збунтував кілька сотень козаків і намагається пробитися у фронтову зону для дестабілізації її… Кожен чесний громадянин, котрому стрінеться Миронов, зобов’язаний пристрелити його, мов скажену собаку…». Такий «чесний громадянин» швидко знайшовся. Це був майбутній командарм-1 Семен Будьоний, котрий після невеличкої рубки заарештував Миронова і видав Троцькому. Трибунал підводив винуватця під розстріл, але в останню мить «товаріщі» на чолі з Троцьким далекоглядно змінили гнів на милість і дарували йому життя. Звісно, з тих пір між Мироновим і Будьоним пробігла дуже чорна кішка.
Тим часом будьонівський корпус, що розрісся до 19 листопада 1919 в армію, проявляв свою революційну суть, пройшовшись вихором по Дону і Кубані та повоювавши з народами Кавказу. Про це свідчить реляція до Москви командуючого фронтом Шоріна, де той доповідає про повний розвал дисципліни упитого власним всесиллям козацтва. Не приборкав непослух і новопризначений Тухачевський. Сам Ленін у телеграмі «крутим» Орджонікідзе та Смілзі у розпачі заламував руки: «Вкрай стурбований станом наших військ на Кавказькому фронті, повним розкладом у Будьоного…». Мовляв, треба щось негайно робити. Вирішили укоськати знавісніле козацтво його перекиданням на Західний фронт. Та ще й не залізницею, а кінним маршем через Україну, як того вимагало червоне воїнство. Читач уяснив, чому воно так хотіло? Вся маса посунула туди, де «зємля сочится молоком і мьодом», де рясно «дєвок да молодух». Відстань 600 кілометрів долали два місяці до 20 км за добу. Для прикладу, відомий кошовий Іван Сірко з кінним військом 300 км проходив за 3 дні. Як бачимо, герої «громадянської», які й дома не відзначалися синівськими сентиментами, не змагалися за рекорд швидкості.
Нарешті 25 травня дісталися на вихідний рубіж в районі Умані, а 5 червня розпочалася пізніше тенденційно описана Житомирська операція. Поляки, що разом з Армією УНР тримали лінію Київ-Умань-Одеса, відступили. На кінець серпня опинилися аж під Замостям і Варшавою. Тут і сталося так зване «чудо над Віслою». Затяті бої в Галичині та побіля польської столиці вславили українське військо, яке винесло найважчий тягар навали. Саме тоді під Сидоровим розгорнулася одна з найбільших в історії воєн кавалерійська битва, куди кинуто проти Першої кінної та корпусу Думенка чотири корпуси української кінноти.
Червоні зламалися. Почався панічний відступ. На 19 жовтня лінія протистояння стабілізувалася на початковому рубежі радянсько-польської війни і замість гармат заговорили дипломати. При перших ознаках відвороту воєнного щастя червоні заметушилися, зблякли, враз засумували за «тихим Доном», звідки вийшли на «велику дорогу». Хвалена армія 6 жовтня 1920 року самочинно покинула фронт і рушила на схід з метою біля Черкас форсувати Дніпро, дорогою пограбувати Лівобережну Україну і впасти на спочинок біля рідних хуторів.
Однак, не так сталося, як гадалося. Першу кінну армію московські стратеги планували не розпускати по домівках, а спрямувати на врангелівський фронт. А щоб змусити її те зробити, завбачливі більшовики з подачі Троцького ще 16 серпня 1920 року створили Другу кінну армію на противагу Першій, розмістивши її вздовж правого берега Дніпра. Командир Другої Ока Городовиков, виходець із «будонівської шинелі», завагався – як це, проти своїх стати – і вмить був замінений Пилипом Мироновим. Цей не сумнівався, бо, як пам’ятаємо, був особистим ворогом Семена Михайловича. Милуючи свого часу Миронова, Троцький знав, що рано чи пізно ця рушниця на стіні вистрелить. І ось цей час настав.
Два вали прокотилися Київщиною та Херсонщиною, що змітали все на своєму шляху. Між арміями траплялися дрібні та серйозні зачіпки, де завжди у програші виявлявся український селянин. Миронов рухався вздовж Дніпра, Будьонний – західніше.
Пам’ятають мешканці села Призвідки 6-ту дивізію Опанасенка. Кінармійці розстріляли 153 мирних жителя. Село Тубільці боронилося від грабунку і поплатилося 360 спаленими дворами. Червоний півень не обминув пізнішу батьківщину руху п’ятисотенниць село Старосілля.
Пізніше, у 1935 році, на якомусь кремлівському зібранні до червонощокої «молодухи» підкотився вусатий кавалер. Познайомились: «Марія Демченко із Старосілля». – «Бывал там, бывал! Я – Будённый». – «То це ви наше село у двадцятому спалили?». Бравий залицяльник тільки вуса зніяковіло підкрутив.
Армія Миронова теж не медом мастила свій шлях. Марш із Польщі на Крим Першій кінній пам’ятний тяжкою пригодою. Цілу дивізію трибунал засудив за бандитизм. Заводіїв розстріляли, дивізію розформували. Командуючий фронтом Фрунзе повідомляв Леніну: «Звертаю увагу на необхідність рішучих заходів для приведення до порядку у політичному відношенні Першої кінної армії. Вважаю, що в її личині маємо велику загрозу для нашого спокою в найближчому майбутньому». Фрунзе просив прислати на фронт Калініна. Той приїхав до Знам’янки у своєму знаменитому поїзді «Жовтнева революція» не один, – і аж до розгрому Врангеля Будьоний з Ворошиловим невідлучно перебували під наглядом «московських хлопців у шкірянках». Фрунзе чи то не дочекався їхньої підмоги, чи то не ризикнув пустити будьонівців у передовий ешелон. Більше покладався на армію Миронова. Але й ці не рвалися під кулі. Знайшовся третій ентузіаст, на плечах якого червоні вдерлися на півострів, – Нестор Махно.
Що ж, «маври» зробили свою справу. Першим «відшили» Махна. Шостого грудня 1920 року розпустили Другу кінну, а Миронова, перед цим нагородженого Почесною золотою зброєю, убили в московських застінках. Першу кінну благословили на зимові квартири на теренах Єлисаветградщини. Ох, і відвели тоді душу «робята»! Проте у жовтні 1923-го розформували і цей «бастіон революції».