Наш славний земляк – Іван Мар’яненко (Петлішенко), український актор, режисер, народний артист, лауреат Державної премії, педагог, театральний діяч.
Безрадісне дитинство
Іван добре знав історію роду та прикру деталь батькової з’яви на світ. Детально, з особливо гірким спомином про дитинство писав у мемуарах, будучи вже досвідченим актором та режисером. А вся біда в тому, що дід Івана – Лука Іванович Кропивницький – мав незаконнонародженого сина Олександра від ключниці Явдохи Петлішенко (перша дружина покинула Луку). Коли був живий Лука Іванович, то піклувався про сина, навіть влаштував його навчатися до реального училища в Миколаїв, бо саме тоді він служив у пана Кантакузена, який мав чималі землі на Миколаївщині. Після скасування кріпосного права дід Івана переїхав на хутір під Мар’янівку, звідки родом була друга дружина Явдоха. Та скоро Лука Іванович помер, і науку Олександрові довелося покинути. Тож змалку залишився без засобів до життя та ще й з тавром байстрюка, як згадує Іван Олександрович. Довелося батькові з ранніх літ призвичаїтися до слюсарної та ковальської справи на Сочевановім хуторі у злого та жадібного Бредюкова. На двадцять п’ятому році життя Олександр одружився з молдованкою Євдокією Горбулг.
Життя на хуторі було нестерпним, заробітки мізерні, тож надумали переїхати до Мар’янівки, де сподівалися на більші статки. Житла свого не було, винаймали хату, тяжко працювали. На жаль, Мар’янівка – гіркий спомин у житті Івана Олександровича: «…у самому селі – злидні, темрява, варварство, з горілкою, бійкою, безглуздою лайкою». А до Бредюкова із сусідніх сіл з’їжджалися гості, а потім усією юрбою з п’яними оргіями їздили від села до села до таких же розгульних панів. Перед його очима завжди був образ матері-страдниці: сухотна, з пожовклим, виснаженим і заплаканим обличчям. Голублячи малого Йванка, промовляла: «Тяжка доля жіноча…Як виростеш, синку, одружишся, то не бий жінки, жалій її…» Як відомо, жаліти – в народному розумінні – любити. Батько бив матір, ганьбив її, мовляв, привела байстрюка, що Іван не його син, а мати заперечувала. У люті батько пошпурив молоток і дуже вдарив матір. Він постійно її звинувачував у зраді через передчасне народження сина, та ще й баба Явдоха посилювала цю підозру, підливала масла увогонь. Очевидно, як стверджує автор мемуарів, батько був таким, бо і його дражнили колись байстрюком. Випивав, знущався над матір’ю і «сімаком» Іваном (народився семимісячним). Тож матері доводилося тікати й ховатися по сусідах, а він її знаходив і тягнув за коси додому. Невимовне горе (смерть трьох немовлят), постійні сімейні сварки та негаразди призвели жінку до хвороби – туберкульозу.Ця батькова наруга породила вороже почуття до нього, гірким болем поселилася в душі Івана, назавжди вкарбувалася в його пам’яті. Хлопець вдома виконував усі роботи по господарству, замкнувся в собі, «не маючи і тих скупих радощів, якими обдаровує дитинство навіть бідняцька родина».
Школи в Мар’янівці не було, тож Іван вчився грамоти в п’янички – шульмайстра Янівського, який нагадував йому колишніх мандрівних дяків – пиворізів – так їх називали за те, що видурювали у селян та міщан сала, горілки й хліба. Багато працював у батька в кузні, наймався пасти худобу, а з 14 років уже парубкував, грав на гармошці, завжди був бажаним на сільських сходах молоді – це були перші уроки майстерності, отримані від народних звичаїв вулиці та досвіток.
Коли злидні допікали, мати казала батькові, щоб той писав листа до брата Марка Лукича з проханням прислати грошей на корівку. Не погоджувався, сварився, бурчав собі під ніс, та згодом наважився, а через місяць – два приводили корову з ярмарку. Всі діти в сім’ї мріяли побачити дядька Марка, театральна слава якого докотилась і до Бобринецьких хуторів.
«…рости, вчись – та до мене в театр, будеш актором»
Один з найприємніших спогадів Івана Олександровича про Сочеванів хутір – приїзд дядька Марка Кропивницького. Батько наказав причепуритись, повторити вірші, а по обіді всією сім’єю йти до тітки Ганни, в якої на хуторі гостює дядько. Дуже хвилювались, адже треба було не осоромитись перед знаменитим актором і якнайкраще проказати вірша. Батько Олександр Лукич дав команду починати «концерт» на честь гостя. Молодший Марко з двоюрідним братом зразу ж утекли в кущі, а Івана батько вхопив за руку і примусив читати байку «Горлиця та Горобець». «З переляку, поспішаючи, я із заплющеними очима одним духом випалив байку і теж подався в кущі до братів», – пригадує цей щасливий момент Іван із щемливими почуттями. Марко Лукич від душі сміявся, аж качався на кріслі. Потім усіх «акторів» витягли з кущів, і дядько, погладивши Івана по голові, жартома промовив: «… що ж, рости, вчись – та до мене в театр, будеш актором». Яким вперше постав перед юним Мар’яненком Марко Лукич? Чи знав тоді хлопець, що ця зустріч вплине на його долю? «Це був огрядний чоловік з крутими вусами, в українському чесучевому костюмі… дуже гарний на вроду», – таким першого разу побачив Іван свого славного родича.
Наступного дня Марко Лукич прийшов у Мар’янівку подивитись, як живе сім’я брата, щоб якось матеріально допомогти. Очевидно, тим злидням, що процвітали у чужій хаті Бредюкова, не міг нічим зарадити. А коли Івану було вже 15 років, Марко Кропивницький запропонував їм переїхати до нього на хутір Затишок (Харківська область), розраховуючи на те, що брат Олександр допомагатиме вести господарство, коли він буде на довготривалих гастролях. З радістю прийняв батько запрошення й швидко переїхав з усією родиною до старшого брата в далекий від Мар’янівки край. Марко Лукич найперше, що зробив, – віддав племінників Івана та Марка до повітової школи в місто Куп’янськ, їх зарахували до 2-го класу під прізвищем Кропивницьких. Дядько гастролював, а хутором керувала дружина Надія Василівна. Хоч і мало розумілася на господарських справах, та не допускала чоловікового брата до господарювання і вважала його сім’ю за нахлібників. Через це було багато неприємностей, але нове життя вирувало, дарувало щасливі миті.
Одна з них – благодійна вистава Марка Лукича у Куп’янську за участю місцевих акторів. Іван та Марко вперше побачили дядька на сцені в ролі Карася («Запорожець за Дунаєм»). Це незабутнє враження скерувало братів до вибору подальшого життєвого шляху. Вчилися вони старанно, закінчили школу з похвальними листами. На батькове запитання, ким хочуть бути, в один голос відповіли, що мріють бути акторами, як їхній дядько Марко Лукич. Чи дійсно з розумінням до вибору синів поставився батько, чи, можливо, постійні нестатки в сім’ї змусили його швидко відправити хлопців на свої хліби під опіку дядька, невідомо. Як би там не було, дорога до успіху й слави його синів була довгою, складною, з прикрощами й невдачами. Для Івана – це був найважчий шлях, на який стає багато митців, але виходять переможцями тільки ті, хто зуміє подолати всі перешкоди.
Дядькова наука
Батько швиденько написав листа братові Марку Лукичу до Києва, дав синам трішки грошей на проїзд, кожному в торбину поклав по хлібині й по шматку сала і «пустив у життя». Довго ці селюки шукали театр, а коли знайшли, то не знали, як туди потрапити. Квитків на виставу не було, одяг нікчемний (як для родичів славетного артиста), тож не насмілилися назватися черговому, а хутко перелізли через паркан і таким чином потрапили всередину. Марко Лукич здивувався такій несподіваній з’яві племінників і швиденько передав хлопців своєму синові, акторові Костянтину Вукотичу. Наступного дня дядько відправив їх до театрального музиканта перевірити голоси. Диригент Домєрщиков-Олексієнко голосів не виявив, бо в 16-17– річних юнаків був саме перехідний період у розвитку голосових зв’язок. М.Кропивницький запропонував Івану бути сценаріусом (помічником режисера), а Марка задіяли в масові сцени, а ще дядько сказав, щоб виконували все, що накажуть. Радив не забувати свого рідного села Мар’янівки, а щоб не було в трупі двох Петлішенків, рекомендував Іванові взяти псевдонім Мар’яненко. Призначили за цю роботу платню – 25 карбованців на місяць. Але недоброзичливці зразу ж не побоялись злісно висловитися, мовляв, ще двох, крім Кості Вукотича, дармоїдів будуть утримувати. Іван і собі, і їм, і дядькові з усіх сил хотів довести, що може бути корисним для театру, дарма хліба не їстиме, бо ще змалку не звик ледарювати.
Юнак мав писати афіші, подавати оголошення в газети, готувати декорації, видавати костюми, бути машиністом сцени, бібліотекарем, підшукувати статистів, самому виступати в невеличких ролях і найтяжче – добувати дозвіл на постановку вистави у місцевої влади. Це важливий документ, потрібно правильно подати й ходити з ним щоранку у поліцейський відділок на підпис. Цензори прискіпувалися до кожної дрібнички, викреслювали фрази з тексту вистави й попереджали, якщо хоч одне закреслене слово прозвучить зі сцени, то і його, і режисера відправлять до буцегарні. Особливо прискіпливим виявився одеський цензор, довелося втрутитися М.Кропивницькому: за невеликий хабар задобрив вимагача, і той став щодня дуже швидко підписувати дозволи, навіть приймав Івана без черги, запрошував сідати, стверджував, що саме він «привертає симпатію» до театру. Що ж – Одеса! Роботи в Івана було багато, навіть дня було замало, тож працював і вночі, а коштів все одно не вистачало, щоб найняти кімнату. Доводилось таємно ночувати в театральних ложах та вбиральнях. Ці два роки праці без нормального відпочинку й харчування призвели до хвороб легенів та шлунка, тому театральний лікар наполіг, щоб його звільнили з посади сценаріуса. Відтоді Іван співав у хорі та виконував дрібні ролі й безсловесні виходи на сцену. Таким був перший нелегкий крок на шляху до здійснення бажаної мрії.
Марко Кропивницький не міг не помітити вродженого акторського таланту цього розумного, красивого на вроду племінника, який за лаштунками вбирав у себе кожне вимовлене слово на сцені, кожен рух, кожну інтонацію, кожен подих свого талановитого дядька. Ховаючись від усіх, часто виголошував цілі тиради з ролей Кропивницького, намагаючись точно скопіювати його своїм ще напівхлоп’ячим голосом. Пізніше зрозумів у цьому фальш і намагався його позбутися, шліфував свій стиль гри. Уже досвідченим актором Іван Олександрович згадував свої перші ролі, що складалися лише з кількох фраз: відбирало мову, на сцену виходив переляканим, невпевненим; рвучким голосом випалював репліки й прожогом тікав за лаштунки (п’єса М.Кропивницького «Чмир»), а в іншій виставі – намагався голосно кричати, виголошуючи погрозливий діалог, аж очі кров’ю наливалися, а кинджал врізався в пальці (козак Прокіп в «Запорожець за Дунаєм). Тоді Марко Лукич пояснив, дав зрозуміти актору-початківцю, що «життєва правда на сцені – це не копія з життя, а художнє відтворення його», що переживання у виставі – уявні, треба завжди контролювати свої вчинки на сцені. Слід було виправлятися, вчитися, заважала в цьому надмірна Іванова сором’язливість, боязнь примхливого й вибагливого глядача.
Добре запам’ятав Іван Олександрович свою першу роль Власа з драми М.Кропивницького «Олеся». У вільний від репетицій час Марко Лукич займався з молодим актором. Іван добре знав усі репліки напам’ять, міг прекрасно відтворити сцени. Образ йому був близьким і рідним своєю вдачею, навіть хворобою на сухоти. Марко Лукич радив викликати в пам’яті його вбоге село Мар’янівку з його злиденним і безпросвітним життям, згадати стосунки між паном і бідаком, щоб якнайкраще підкреслити Власову настороженість перед Олесею, бо хоч і добра, й щира, й проста, та все ж таки – панночка. Після вдалої гри, після почутих гучних оплесків дебютант зрозумів, що ніколи не зійде зі сцени й з головою поринув у світ театрального життя.
Горів бажанням вдосконалювати свою майстерність в іншому театрі, щоб не сприймали його «бідним родичем», щоб самостійно міг проявляти свої творчі сили. У 1899 році розпрощався Мар’яненко з трупою М.Кропивницького. На прощання дядько подарував томик «Кобзаря» Тараса Шевченка й порадив не забувати, «хто ми, чиї сини, яких батьків діти», тобто не зраджувати українській сцені. «Не зазіхай на вигоди, а думай про мистецтво, люби театр, а не себе в театрі, дбай про долю мистецтва, про його розвиток в ім’я народу», – ці настанови дядька проніс через усе своє творче життя Іван Мар’яненко.
Одні з найприємніших спогадів про талановитого дядька, доброго, щирого вихователя, вчителя – це гостювання Івана Олександровича на хуторі Затишок, куди він приїздив разом із синами Кропивницького Костянтином та Володимиром. Марко Лукич завжди охоче запрошував їх відпочити. Тут побували найвидатніші діячі української культури, корифеї українського театру. Любили взимку полювати на зайців і лисиць, а влітку – на вальдшнепів, куріпок, дрохв. На жаль, садиба Затишок згоріла у 1917 році. Іван Мар’яненко наполягав відродити садибу, відкрити меморіальний музей Кропивницького, але російська влада вже тоді тримала курс на знищення всього українського, не хотіла зберігати пам’ять про людину, з ім’ям якої пов’язані найяскравіші сторінки української культури, і в 1950 році хутір було зруйновано, навіть не залишили меморіальної дошки. Нині садибу реконструйовано. Та чи вціліє вона, чи не згорить у рашистськомуполум’ї?
Валентина Ревва, с. Бобринка, с. Мар’янівка