Гортаючи золоті сторінки першого в Україні професійного реалістичного національного театру, що відкрився 27 жовтня на сцені театру Зіміна оперою «Наталка-Полтавка», поряд з іменами славетних корифеїв: братів Івана, Опанаса, Миколи і сестри Марії Тобілевичів, Федора Левицького, Марії Заньковецької, Ганни Затиркевич-Карпинської і гурту кропивничан першої славетної хвилі, не раптом і не враз раптом уявляєш корифеїв другої хвилі. Зокрема, заслуженого артиста України Михайла Олександровича Донця – замолоду дзвінкого та голосистого співака, віртуозно-пластичного танцюриста, колоритного актор;, згодом мудрого режисера середини поминулого століття, професійного музиканта (диригента і піаніста);високої статури красивої, змістовної, ерудованої людини з великої літери. З його козацькою вродою, пластикою, чаруючим (баритонального тембру) голосом, вибухово-вулканічним темпераментом. З усіма, притаманними лише йому знаннями, тактовністю, толерантністю, досвідом, премудростями та природженою дитячою вірою та наївністю.
Він, Донець, створив, оживив, надихнув у безсмертному балагані національного лицедійства Театру понад сотню класичних українських. І стільки ж визначних світових сценічних образів. А ще подарував українській театральній культурі так багато прикладів наставництва, педагогіки, організаторського вміння і подвижництва, що мені не вистачає слів, паперу і часу, аби все творене і показане мільйонам шанувальників мистецтва сцени хоч похапцем переказати.
Михайло Донець – людина легендарна. Гречно запрошую вас, читачу, побачити його живим хоч подумки, на кількох прикладах. Послухайте його мову: «Усі мої пращури, як і мій батько, козацького роду-племені. Ми – із донських козаків, тому і прозвано нас Донцями. Це коріння свого роду я мусив замовчувати усе своє життя… В дитинстві батько брав мене на усі ярмарки?: Сорочинський – за волами та кіньми, Решитилівський – за шапками, смушками та рушниками, у Таврію – за кавунами, до Ніжина – за розсадою на левади, за рибою до одеського Привозу, аж до Львова, на площу Ринок – за книжками, ген-ген до волохів – за баранами. І скрізь свої яр марочні балагани. Краса-а-а! Ото і були мої «бурси» і «університети».
Якось, уже парубком, послав мене батько до Полтави справити дещо з одежі.
…Яр-ма-рок – наче мурашня: людей, як товару – видимо-невидимо… Раптом чую – співає хтось… та так журливо… Тенором. Наче медом душу, наче обценьками за серце; «Де ти бродиш?» Я підхоплюю тенором6 «Де ти бродиш, моя доле? Недокличусь я тебе!» І разом, навстріч одне одному. Обнялись: «Здоров був, козаче, звідки будеш?» – «З Мар’янівки, Іваном звати, Семена Козловського син…» – «Сусід, знаться, ну, почоломкаємось. А я – з Донців. Ярмаркуєш?» – «Та ні. Сьогодні до Полтави приїздить антреприза Опанаса Саксаганського та Миколи Садовського. На афішах і Марія Заньковецька значиться!» – «А тобі що? Кортить до театру?» – «Та хочу їм заспівать, може…» – «Ну, ти ж і мудрагель, ходімо разом, може…» – «Догнав — не догнав, а побігти треба. А раптом».
Виявилось, ми обидва роками мріяли про театр. Приходимо. Подивилися «Наталку…» і до корифеїв: «Хочемо вам заспівать. Дуетом. Мо’ послухате?» Заспівали. Опісля вистави з таким настроєм, якого і на базарі не було. Бачимо, у декого сльози на очах. Саксаганський: «Отой довготелесий, тенор, хвацько усіх дівчат завадить на наші вистави… А оцей козарлюга молодиць роями заганятиме». А Садовський, підкручуючи свої пишні вуса, якось так гоноровито пробасив до мене: «Будеш у нас корифеєм!» – «А що воно таке?» – розгубився я. – «Так древні греки прозивали своїх верховодів у хорі, правда, хори у них не співали, а прорікали гекзаметром». – «Не знаю, не чув», – зізнався я. – «Ти ще молодик. І почуєш, і пізнаєш…з роками. А зараз поїдете з нами на Ворсклу. Сядемо в човни, вип’ємо шампаню та поспіваємо славній Полтаві…»
Ми тоді співали разом аж до сходу сонця, а корифеї змагалися: у кого раніше усі кишені будуть заповнені корками від шампанського. О! Корифеї!!!
Так ми обоє пристали до знаменитого гурту антрепризи корифеїв. Співали у хорі. Нас було аж 120 голосів. Виходили челяддю у народних сценах весіль, вечорниць, танцювали у «Гаремах» та козацьких забавах. Переграли усі епізодичні ролі у всіх класичних виставах тодішнього репертуару, а коли Микола Садовський працював над оперою Дениса Січинського «Роксоляна» в Галичині, навіть довірив нам партії молодих: мені – ватажка, Івану – євнуха.
Самого Кропивницького я бачив живим лише на сцені в Одесі, там ще був молодесенький Лемешев та юна Яблочкіна. Кропивницький здався мені владикою сцени, велетнем-небожителем богині театру Мельпомени. Він чарував усю залу неповторним голосом, якоюсь видимою значимістю, могутністю. То був Мельник з «Русалки», Сусанін. Усю класичну драматургію я знав назубок, десятки, сотні разів, сидячи за лаштунками сцени, суфлірував усім корифеям. А коли антреприза почала розпадатись, Саксаганський порадив мені податися до Гната Юри, мовляв, він ще 1920-го року у Вінниці створив свій театр, уже другий після Олександрійського на Єлисаветградщині. Казав, що дивився у нього «Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького, коли їздив у кра й свого дитинства Арсенівку та на кардашевий цвинтар на могилу батьків. Щиро радив мені податися до Юри.
Гнат Петрович Юра бачив мене у театрі М. Садовського і, не вагаючись, оприділив до співів, танців та парубків. Однак після того, як я виступив у десятках вистав Іслам-Гіреєм у «Марусі Богуславці» М. Старицького, і всі букети, корзини, гірлянди, вінки несли лише мені, а нікому іншому, Гнат Петрович скипів: «Знаєш, Михайле, а чи не пішов би ти під усі три чорти! Холостякуєш! Актриси уже до істерики доходять, а тобі хоч трава не рости… Усі почесті, квіти і оплески – все тобі. Словом, торуй, козаче, свою стезю!»
Так до самої середини поминулого століття і мандрував талановитий митець Донбасу, Галичини, Сумщини, де творчий доробок М. Донця у постановці вистав класичного репертуару було відзначено почесним званням заслуженого артиста України. А майже за 30 років високо успішної роботи на Кіровоградщині так і не став де-юре народним, хоч де-факто ним був. Якось я підняв телефонну трубку: «Покличте Донця!» Я чемно пояснив, що Донець веде репетицію і до чотирнадцятої години дня підійти до апарата не може. У нього на сцені весь колектив — 150 чоловік. Раптом грубо: «Ви знаєте хто я? А хто такий якийсь там Донець? У мене таких підлеглих тисячі! Кличте!!!»
Звичайно,Михайло Олександрович не кинув репетиції. До речі, Кость Параконьєв теж не стояв навшпиньки. От і залишились неоціненими, а варто було видатному майстрові сцени Параконьєву опісля 22-ох років роботи в Кіровограді переїхати до Запорізького театру, як протягом десятиліття став заслуженим і народним, і лауреатом Державної премії імені Т.Шевченка. Істинно, немає пророка у своїй Вітчизні.
Отож, починаючи із театрального сезону 1949 року, М. Донця запрошено до театру імені М. Кропивницького. А тут знову ситуація: виганяли з театру видатного режисера Г. Воловика, який організовував нові театри аж тричі у своєму творчому житті – 1935 року в Кіровограді, 1936 – у Чернігові, 1941 — в Камені-на-Обі та Бійську, що у Кулундинському краї, а після закінчення війни і привіз останній до Кіровограда. Так от, якась капосна жіночка випадково прочитала на конверті «Заслуженому артистові України Г.В. Воловику» і верескнула: «Він не заслужений, він самозванець!» Зосліпу і потурили майстра. А тут – указ «Про присвоєння почесного звання заслуженого артиста України Г.В. Воловику». Пізно. Майстер уже виїхав до Артемівська, а другий майстер М.Донець прийняв його посаду.
Прийняв з великим задоволенням, адже у творчий спадок він отримав гірлянду акторів-самородків, відшліфованих майстром сцени Г.Воловиком, талантів від Бога. То були народні артисти України Л.Тімош, Г.Семенов, заслужені артисти України Ф. Чечень, Н. Байкова, М. Білецький, С. Мартинова, П. Панько, актори – К. Параконьєв, А. Мартинов, Г. Рябовол, З. Німенко, О. Лобода та багато інших. 50-60-ті роки поминувшини стали зенітом розквіту талантів видатного режисера, самобутнього, неповторно яскравого актора, колоритного оперного співця, професійного піаніста і диригента Михайла Донця. Для всього колективу театру він став живим носієм, яскравим унаночненням мистецької реалістичної системи Марка Кропивницького, віддзеркаленням усіх найкращих традицій театру корифеїв, що за влучним висловом К. Станіславського, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва.
Люди щиро дякували йому за кожну виставу сучасного і класичного репертуару: «Фуенте Овехуна» («Овеча криниця») Лопе де Вега, «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, «Лиха доля» («Циганка Аза») М. Старицького, «Чумак» і «Паливода ХУІІІ століття» І. Тобілевича, а особливо вершин режисури – «Тарас Бульба» М. Гоголя, опер «Катерина» М. Аркаса та «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Сотні аншлагів на Кіровоградщині, в Чечні, Північній Осетії, Тулі, Рязані та Тюмені, в Башкирії та Кулундинських степах – це було нормою показу місячних гастролей у кожному із вищеперерахованих місць. А Гайворон, Ульянівка, Голованівськ, Вільшанка, Новоархангельськ відвідували по тридцять аншлагів. Люди йшли дивитися його вистави по кілька разів.
Визначний актор Донець демонстрував у кожній своїй ролі таку високопрофесійну досконалість школи — системи М. Кропивницького, П. Саксаганського,М. Садовського, ліпив свої сценічні образи настільки глибоко і виразно, що їх можна порівняти хіба що із статуями древніх еллінів. Возного у «Наталці» він виконував тисячі разів на різних сценах України, а міг запросто стати до диригентського пульту і залюбки про диригувати «Катерину», «Наталку», «Червону калину» чи «Запорожця за Дунаєм». У моїй виставі «Хазяїн» І. Тобілевича унаочнено продемонстрував усім нам такого Золотницького, якого ми не бачили жодній виставі за цією п’єсою у провідних театрах України. Це була глиба розуму, виразності, мудрості. Як той роденівський мислитель!
У ролі Вересая («Соло на флейті» І. Микитенка), яку ми показували в Києві, по сцені ходила уся народна велич легендарного українського ватажка. Майстер корифейського вишколу демонстрував там такі глибини людської душі і мислі, якою володіли, напевне, лише древні філософи.
А найпам’ятніші мені були пісні М. Донця. Коли в годину дозвілля серед поплічн7иків по сцені, друзів Михайло Олександрович забував за келихом усі перестороги, сідав до роялю і, сам собі акомпонуючи, співав старовинні козацькі пісні та думи кобзарів… Тоді забувалося все і лише оксамитовий баритон з якимсь неземним тембром заволодівав нашими серцями: «Чом, чом, чом, земле моя?» змінювалась на «Кру-кру-кру… в чужині помру», далі – «Ой, гетьмани, гетьмани» і обова’язково «Де ти бродиш, моя доле, не докличусь я тебе…»
Із режисерського заповіту М. Донця, прямого учня О.Саксаганського та М. Садовського: «Класики нашої національної драматургії і сцени знали достеменно яке слово треба написати, а яке – ні, як його сказати, щоб воно дійшло до серця кожного глядача. Тобто. Коли я починав працювати у театрі корифеїв, уже працювала школа М.Л. Кропивницького, а його учні давали нам прекрасні зразки реалістичного акторства, які радо приймав увесь мистецький світ».
«Первинні у якому завгодно мистецтві – сила подачі твору. Глибина думок і почуттів. Дитяча одвертість і правда, яку до вас ніхто не говорив тому, що просто боявся. Учіться цієї правди в українських народних піснях і думах».
«Я вважаю, що кожному художникові (в широкому смислі мистецьких професій) не може бути стороннім і державне мислення, і якщо він може допомогти владі придбати якісь позитивні якості, то відсиджуватись у своїй хаті з краю – злочин!»
«Важливо режисерові найглибше, краще від усіх, знати усі звичаї, обряди і традиції свого народу. Важливо, наскільки ти артистичний володар високої культури, здатен передати людям свою енергетику. І той, хто може шепотом передати весь біль народу, – він геній».
«Корифеїв мені хотілося слухати і дивитись, як напевне юнакові вперше хочеться дівчини. Отак тобі повинно хотітися грати ролю чи ставити виставу…»
Наскільки досконалими були вистави цього досвідченого майстра, свідчить такий факт: на гастролях театру М. Донця 1957-го року по Кулунді, в господарстві «Родина» двічі Героя Соціалістичної Праці М.Буханька, у розкішному фруктовому саду для нас звели сцену із телефонних стовпів, з кулісами, помостом і завісою. Запросили «Наталку-Полтавку» До саду з’їхались тисячі наших земляків із усього кулундського степу. Я вперше в житті пережив стрес такого бурхливого реагування глядачів. Жодних оплесків, лише гарячі сльози. А в кінці вистави – бурхлива нескінченна овація, встали всі і благають показати виставу ще раз!!! На біс! Адже сонце було ще в зеніті. А опісля другої вистави, слід і овацій, до мене підійшов кремезної статури і козацького вигляду чоловік:
– Олександр Олександрович Кряж, вирощую баранів для аукціону в Парижі. За вашу виставу, що так потрясла наші душі, як буревій грушу, всі оці барани ваші. Дарую! А через пів години вашого відпочинку чекаю вас усіх на березі річки на шашлики, барило оковитої та печене-смажене з гарніром із дарунків ланів наших.
Так віддячив нас славетний селекціонер круторогих.
Виконавцями ролей у опері «Наталка-Полтавка» були: Натадка – З.Німенко, Терпелиха – з.а. України Ф. Чечень, Возний – з.а. М. Білецький, Виборний Макогоненко – А. Мартинов, Петро – Ю. Перев’язко, Микола – Г. Рябовол.
Стосовно особистої скромності Михайла Донця красномовно свідчать багато прикладів тактовності, чи толерантності, як хочете. Я сам був непоодиноким свідком його самокритики, коли авторитетний майстер бив себе н лунко і несамовито по величезній лисині отою багатирською долонею за найменший промах у своїй роботі – з акторами, чи на кону. А розкладаючи пасьянс, преферанс, віст чи покер у годину дозвілля по-дитячому довіряв своїм колегам-шулерам і сумно скаржився: «Починав з того, що носив корифеям оковиту, і закінчую тим же…» І смирно йшов за могоричем у свої майже вісімдесят.
Театр, сцену, вистави і ролі любив до самозречення, до останнього подиху. Залишив нам афоризми на зразок: «Якщо не хочеться на сцену, не йди, бо там щодня трапляється непередбачене: то хтось зателефонує неочікувано, а чи якийсь актор з отою актрисою лише цілуються на сцені… Або хтось завітає із освітою церковно-приходської школи і почина. Тебе «вчити», як треба ставити вистави із класики».
Жодного разу Михайло Олександрович не звернувся до мене на «ти», завжди довірливе, уважне «ви»: «Яка ваша думка, колего?» А я лише тоді, у 55-му вперше прийшов у професійний театр. Правда, уже тридцятирічним. І М. Донець довірив мені здійснити протягом сезону аж п’ять вистав.
Якщо Г. Воловик був, розповідають, людиною надзвичайно вибухового темпераменту і прямого різкого одвертого слова на кшталт до молодої Л.Тімош: «Дівчисько! Геть зі сцени! Коверзує –бач!», то Донець тихо і довго пояснював усім, чого отого і того не слід робити і геніально (!) показував, як слід діяти.
«Ніколи і думки не мав, – скаржився мені вже геть посивілий Маестро в Олександрії, – що доведеться закінчити своє палахкотіння отут, в Олександрійському народному театрі, створеному Гнатом Юрою ще 1905 року. Ні, брешу, я ще кілька місяців очолював художнє керівництво обласної філармонії… Одна це – текучка! Це – не моє…»
Отож. Шанувальники театрального мистецтва Олександрії запам’ятали останні роки творчості корифея бурхливим та барвистим розквітом аматорських артистичних талантів (на жаль, даруйте, не можу поіменно). Майстер творив у звичній манері лише великі сценічні полотна на кшталт «Любові Ярової» Треньова чи «Оборони Буші» М. Старицького. Нікому ніяких скидок, все, як скрізь – актори, оркестр, костюми, декорації, перуки, музика, реквізит, бутафорія, шуми, освітлення, а найпаче – культура подачі вистав: афіші, програмки, шаноблива зустріч глядачів з обов’язковим виступом Могікана перед виставою. Все, як у Марка Кропивницького, як у театрі антрепризі Миколи Садовського, як у театрі імені Марка Кропивницького.
Сьогодні уже більш ніж столітньому Михайлу Донцеві – слава, любов та шана від людей. Він продовжує жити у пам’яті більшої частини мільйонної Кіровоградщини. Ще й сьогодні я принагідно чую сотні разів: «А, Донець! Аякже, пам’ятаю: «Зілля», «Аза», «Запорожець, «Чумаки», «Наталка». О-о-о! «Тарас Бульба», «Катерина», «Червона калина»!..Не-пе-ре-вер-ше-но! Ніким!!! Жаль! Це був останні із Могікан! Вічна йому слава і вдячність від багатьох поколінь степового краю
Іван Казнадій,
заслужений діяч мистецтв України,
колишній головний режисер театру імені Марка Кропивницького
«Народне слово», 20 вересня 2002 року