Сьогодні, кажуть, День української хустки... Зразу зринають перед очима яскраві хустки в букетах, з турецьким взором, картаті й з блискітками. Святошні й буденні, весільні й на останній день. І хоч мода на них мінлива, але традиція до певних подій мати свою хустку – жива.
Я рідко, дуже рідко покриваю голову хусткою... На жаль, незмінно це тоді, коли звичай вимагає чорної...
Але є в нашій родинній скарбниці, окрім хусток красивенних, які перейшли від бабусів, мами, платки безцінні – намолені на непростих життєвих дорогах моїми рідними.
Одна з них – перед вами. Вона єдина збереглася в сім'ї моєї бабусі Оляни під час голодовки 1947 року: усе збіжжя – хустки, куртки-коротушки, чобітки – було виміняне на їжу, бо маленька Галя і бешкетливий Василько весь час просили їсти... Моя мама з сестричкою Катею закривали Богові з ікони очі, щоб надломити шматочок хліба... Бабуся не могла на це дивитись... Щоб діти не пухли – готова була віддати все.
А цю хустку не змогла відірвати від серця – жодного разу не вдівана, в мачок, як їй колись страшенно мріялось. Вона перейшла моїй мамі... Тепер – мені. Коли буваю в єдиної тьоті з Того покоління, яка своїм диханням зшиває свій час з нашим, вона запитує:
– Платок в мачок є?
Є і буде! І він дуже український!
Ольга Крижанівська