Валерія Кальченка поховали у день його 78-річчя. Кажуть, до останнього дня працював. Будучи радником голови обласної ради, допомагав вирішувати різноманітні соціально-економічні питання. Його досвід і зв’язки, безперечно, відігравали важливу роль.
Він умів організувати процес, надихнути людей. Повністю публічною людиною, принаймні у моєму сприйнятті, він став тоді, коли очолив Кіровоградську облдержадміністрацію. Це призначення тоді різко позначилося на показниках області – вони пішли вгору. Пригадую тоді, чи не вперше були виділені кошти на книговидання. Голова ОДА не цурався зустрічатися із інтелігенцією, і у багатьох справах реально допоміг. Хотілося бачити у ньому нового, справді демократичного лідера.
Але Валерій Михайлович, звісно, не міг діяти поза регламентом тодішньої системи. Наближалися вибори Президента і він мав своїми здобутками в області підсилювати уже підгнилий авторитет Леоніда Кучми, який йшов на другий термін. По місту були розвішані білборди, де вони разом. У нас навіть збереглося фото нашої тоді малої донечки на фоні такого борда. Це було неприємно, але усі розуміли – інакше не можна. І дошкульним ударом стало для всіх, хто цікавився політичними процесами у краї, просто блискавичне зняття з посади Кальченка відразу, як стали відомі результати виборів: тодішня Кіровоградщина проголосувала за комуніста Петра Симоненка.
Безжальна система помстилася Кальченку за те, що він намагався підтримати центральну владу більше добрими справами і розвитком, а не жорстким тиском і сваволею (хоча й це траплялося). Пізніше вона не раз намагалася його буквально політично знищити, не перебираючи засобами. Пригадую, який неймовірний тиск чинився на нього і на тих, хто його підтримував, коли він, уже будучи головою обласної організації ВО партія «Батьківщина» балотувався до Верховної Ради, пізніше на посаду міського голови. Забороняли зустрічі з людьми, а коли ті однак збиралися, доходило до того, що спеціально вмикали якість відбійні молотки чи свердла, щоб заглушити його виступ. А фальшування і брехня з реєстрацією кандидата на посаду міського голови? Члени комісій викручувались, не знали куди дівати очі але, отримавши владну вказівку, виконували її.
Він не міг цього не бачити й не помічати. Але розумів всесильність бюрократичного апарату і намагався використовувати його потенціал, організовуючи роботу в обласній організації партії. Аж до того, що наближав до себе колишніх компартійців і пристосуванців. А вони ринули буквально потоком, не тоді, коли треба було протистояти тиску влади в опозиції, а тоді, коли замаячила перемога на виборах.
Після перемоги Віктора Ющенка усе було вже нібито узгоджено, що крісло голови ОДА знову займе Кальченко. О, як тоді ті пристосуванці кинулись ділити портфелі! Будь-яка, навіть не дуже значна посада для них була значимою. Я не розуміла – для чого? Адже навіть невелика посада – це відповідальність, рівень компетентності. Чи маєте її? Але цей цирк швидко ущух – головою ОДА тоді призначили практично невідомого в області Зейналова.
Так, дошкульно система била Кальченка не раз. Але від неї він узяв організаційні навички, які підсилені потужністю його особистості, давали результат. МНС у нинішньому його вигляді фактично організоване ним, бо такої єдиної структури до його призначення міністром, в Україні не було.
У ті роки я займалася просвітницькою роботою. Нам багато нового відкривалося в українській історії, літературі, поверталися визначні імена діячів української державності і це нове, хвилююче хотілося ширше нести до людей. А організаційні спроможності були мізерні – у «Просвіті» і у інших національно-демократичних організаціях майже ніколи не було штатних працівників, які б отримували за це оплату, усе робилося на громадських засадах. У партії ж «Батьківщина» діяв цілий штаб. І я вважала, що наші зусилля можна об’є\днати. Даремно. Пригадую, якогось року на початку 2000-их, коли уже з’явилось усвідомлення українського внеску у перемогу у Другій світовій війні, 9 травня на Валах планувались урочистості і йшлося, що члени партії «Батьківщина» візьмуть у них участь. Я спеціально запросила світлої пам’яті просвітянина й історика Андрія Іванка, який якраз тоді підготував цікаву, майже сенсаційну доповідь про це, і подружжя Іванових, як живих учасників тих подій. Сподівалася, що вийде потужний просвітницький захід. Але ніхто із потенційних слухачів не прийшов. Врешті, виявилось, що Валерій Михайлович цього дня традиційно збирає своїх близьких друзів на родинній могилі. Тож, партійців і не організували на цей захід. Я буквально плакала від відчаю.
Наївним романтикам в політиці робити нічого, Тож, ми з Андрієм Маликом вийшли з партії і позбулись мандатів депутатів обласної ради, коли колеги у міськраді щедро роздали землю в центрі міста собі та наближеним.
Попри це не можу не констатувати щедрість душі Валерія Кальченка, його прагнення до щирого спілкування, уміння бачити хороше в людях, бажання і вміння допомогти в критичній ситуації. Такі лідери, діяльні і небайдужі, потрібні сьогодні і будуть потрібні в майбутньому.
Світлана Орел