В останній день березня сорок п’ять років тому (а може це було несмішне 1 квітня) 1980 року у тодішньому Кіровограді сталася повінь, яку ще й досі пам'ятають містяни старшого покоління. Пригадую, що в неділю, 30 березня, ми з другом дитинства Сергієм Золотаренком гуляли у Ковалівському парку (тоді ім. Леніна) і звернули увагу на те, що всі дерева були у воді – увійти в землю їй заважав шар льоду. Як і більшість дітей асфальту ми не задумувалися, що таким самим льодом вкрита не лише місцина навкруг Ілліча роботи скульптора Манізера, а й поля та яруги; і до чого це може призвести, як тільки сонечко добряче припече. І воно таки припекло.
А до чого призвело можна побачити зі світлини Василя Ксенофонтовича Ковпака.
Варто зазначити, повені у Кіровограді навіть було присвячено кілька секунд у всесоюзній телепрограмі «Время», місцеві ж ЗМІ, окрім «Кіровоградської правди» не надали уваги такій «прикрості». У кількох номерах «Кіровоградки» Віктор Ганоцький детально розповів про тих, хто рятував людей та їхнє майно. Про те, чому стихія застала людей зненацька у публікаціях йшлося ніби між іншим. Відчувалося, що перед Віктором Федоровичем було конкретне завдання – показати лише самовіддане долання труднощів, не вдаючись у причини виникнення цих труднощі.
Не пригадую, щоб з когось «полетіли голови» за нехлюйство. У перший день повені редактор заводської газети «Червона зірка» Віктор Голубицький розповів мені під великим секретом, що напередодні міськком партії проводив нараду і вирішили підірвати вибухівкою лід на Лелеківському водосховищі і спустити воду. Що ж, все правильно: без КПСС тоді не оралося, не сіялося і залізо не кувалося.
Хочу сказати ще й про те, що більшість поданих нині фото тоді не могли бути надрукованими через цензуру, а точніше через вимоги управління у справах охорони держтаємниць в пресі. Заборонялося, зокрема, друкувати фоторепортажі з пожеж, повеней тощо. А публікація фото міст і сіл з висоти пташиного польоту прирівнювалося до розголошення військової таємниці.