Пишу про книгу, якої ще не прочитав. Точніше, про з’яву книги. Її представив минулої п’ятниці у краєзнавчому відділі обласної наукової бібліотеки імені Д.Чижевського активний читач і завсідник книгозбірні, батько автора повісті «Аня і містечко» та роману «Є і буде» (Кропивницький, «Видавець Лисенко В.Ф.», 2020, 560 с.) Максима Ускова.
З Максимом, скромним і небалакучим юначком, я бачився, може, тих кілька разів, пов’язаних із проведенням першого конкурсу молодих літераторів краю, що заіснував у першу річницю по смерті поета Валерія Гончаренка, який багато свого часу й енергії віддавав початківцям. Максим не став переможцем: журі конкурсу, до якого входили представники засновників літературного змагу – видавництво «Мавік» та обласна організація Національної спілки письменників України, визнали його до дипломантом. Треба сказати, що першого разу (а на сьогодні уже проведено 10 таких конкурсів за два десятки років) рукописів надійшло чи не найбільше – понад пів сотні й вибирати було з чого: переможцями в той рік стали нині знані в області й за межами поетеса Тетяна Андрушко й прозаїк-кіносценарист Юрій Юбжелян.
Мене тоді автор невеличкої повісті здивував не так віком (на той час йому сповнилось ледве 17, а твір свій він написав у 14), як тематикою й описаними в творі реаліями. Починається цей твір так: «Містечко Ньютаун в канадській провінції Квебек не можна назвати великим, бо в ньому проживає всього п’ять тисяч осіб. Але навіть таке маленьке містечко є надзвичайно строкатим, коли говорити про національний склад його населення. […] Раз на тиждень чи й частіше англомовна частина міста віком від десяти до двадцяти п’яти збирала каміння і організовано йшла бити вікна франкомовним…». І от на тлі цієї національної ворожди й зацвітає несмілива любов української емігрантки Ганнусі Лисецької з англомовним канадцем Тоні Плейтом. Ну, от звідки у цього підлітка (14 літ!) такі пізнання?! Врешті, не це стало причиною, що Усков не отримав тоді права на видання книги за умовами конкурсу, однак…
Ось тепер вийшла книга стараннями батька Олега. Але Максим уже її не побачить: торік на Спаса він потрапив у автокатастрофу у місті П’ятихатки на Дніпропетровщині, коли повертався з відпустки у свою військову частину. Досі він не служив у війську, але в 2015-ому пішов добровольцем на війну і брав участь у бойових діях в секторі «М» у морській піхоті Військово-Морських сил України.
Максим народився і виріс у нашому місті в родині інтелігентів, читати навчився в чотири роки, а у вісім уже писав свої вірші, оповідання й замірявся на щось епічне… Хоч мав технічну освіту (навчався, а потім тривалий час працював викладачем економіки в Академії митної служби у Дніпрі, менеджером у Приватбанку), але неймовірно любив літературу, зокрема творчість Джорджа Орвела й Михайла Булгакова, прозу Миколи Хвильового й Івана Багряного. Написаний у 2001 році роман «Є і буде» він відсилав на міжнародний літконкурс «Коронація слова», але його там не завважили. Це з короткої батькової розповіді. А троюрідна його сестра Ольга сказала: «Максим був допитливим, коректним, дуже делікатним…». Бібліотекарка Оксана Меламен чуло озвучила на публіку перший розділ твору, який захопив учасників презентації зрілою культурою письма. Тепер нам роман належить прочитати повністю.
Василь Бондар