Початок лютого. Сподівання на весну. Мужніє наше новонароджене Сонечко. Прокидається в ньому снага і сила. Ось уже й перші несмілі калюжки та струмочки з’явились. Отож пора діяти нове Сонячне Коло!
Коло діяти… Саме тут етимологія назви одного із прадавніх українських свят – Колодія. Та оскільки це слово ще й співзвучне з колодою, колодкою, (а наш народ усі свої обряди націлював на продовження роду), то свято Колодія, окрім славлення зростаючої сили Сонця і славлення Небесної Вологи, що оце якраз прокидалася зо сну, вмістило в себе ще й шлюбні мотиви: громада йшла до так званого старого парубка – до хлопця, що довго не одружувався, і в покарання за нешлюб чіпляла йому до руки полінце – колодку. Така обрядова дія в нашій місцевості і звалася причепинди.
Етнографи (не всі!) кажуть, що прийшов цей звичай ще із часів фалічного культу. Бо ж і форма полінця, що в’язалося парубкові, і мотиви пісень, що при цьому співалися, і сама наявність бездіяльної колодки були геть однозначними…
– Ой колодка, колодка, ой яка ж ти солодка! – хуліганисто виспівували бешкетливі молодиці, розмахуючи полінцями.
– І у тебе колодка, і у мене солодка
– Тільки моя солодша, бо у мене молодша.
Отак. Ні більше, ні менше.
Свято прийшло із сивочасся і призначалося для пробудження води. Зиму стару і сиву – проганяли, а Весну кликали. Приводили стареньку бабцю в драній одежі, з дірявою торбою, і молоду дівчину-Літо – у вінку.
– Скажи, Зимо, скажи, сива, де той хліб, що я зростила? Або:
– Іди, Зимо, яром-кручами, бо ти вже нам надокучила!
Певна річ, люди добре розуміли, що ні вода не почне танути без сонця, ні зима не піде геть. Тож на честь цього сонця випікалися млинці-незвиванці круглої форми, що й були обрядовою їжею цього часу.
Парубок, котрий піддавався такому публічному присоромленню, мав від гостей відкуплятися могоричем. Якщо колодку йому чіпляли не молодиці, а дівчата на вечорницях, він мав на Великдень повернути колодку дівчатам уже з подарунком, але при цьому обов’язковими були дві писанки. Полінце і дві писанки… Треба коментувати?
Побутував також звичай, коли парубкові чіпляли чималу колоду за вірьовку на шию і водили від хати до хати з піснями. Колодки в’язали і батькам парубка. Найбільшу колоду в’язали матері до ноги – і вона мусила на очах у людей ту колоду тягати по подвір’ю чи по вулиці. Це вже були так звані волочинди.
Робилося це не так уже й гостро глузливо й осудливо, а гумористично, з легким підсміюванням. Особливо, коли батько й мати мали достатнє почуття гумору. Тоді вистава вибухала реготом, піснями і веселощами. Отак легенько і веселилися, але й підштовхували до одруження.
В’язання колодки було багатющою виставою. Прийшлі гості імітували народження Колодки, вимагали для неї полотна, щоб уповити, давали їй ім’я, потім її одружували. В’яжучи, співали: «Оце ж тобі да (Василечку) молода жона. Обтесана та обрубана ще й наряжена».
Християнська церква не змогла здолати цю традицію. Адаптувавши під себе весь давньоукраїнський обрядовий календар, вона ввела Масляну: тиждень перед Великим постом, коли люди мали відвикати від скоромної їжі. Люди споживали ще молочні продукти, але вже не могли їсти м’яса.
Упродовж цього тижня жінки влаштовували силу-силенну гулянок, (певна річ, ті, що могли це собі дозволити). Кажуть вони і в шинку засідали, не пускаючи туди чоловіків, і по домівках збиралися. Так само – без чоловіків.
Чоловіки намагалися не відставати. Подекуди хвацький зять у ночвах чи на старих санях возив по селу тещу і просив випити за неї, «щоб горло у неї не пересохло», натякаючи на сварливість.
Структурно Масляна поділялась на зустрічний або переломний понеділок, т.з. широкий четвер (з поминальними мотивами і споживанням т.з. страшної куті) та шуткову або прощену неділю, коли в ході веселощів треба було попросити і прощення за кривди.
Апофеозом свята була неділя, коли і опудало масляної спалювали (насправді раніше – Зими), і млинці їли, і на стовпи з подарунками видиралися, і на санях каталися, і снігові фортеці приступом брали, і потішні бої влаштовували…
Наступного дня, в понеділок, котрий звався полоскозубом, полоскали рот… горілкою щоб до решти вимити скоромну їжу… Еге, набожні? Але ж і їли особливу пісну страву: жиляники. Це були абсолютно пісні і прісні коржики із житньої муки.
Свято Колодія-Масляної було щораз новим і неповторним. Як і всі народні обряди. Бо попри те, що люди трималися усталеного, вони щораз імпровізували. Та й виконавці кожен рік були інші.
Ой угору, сонечко, угору! Закриває Колодій зимню пору.
Вже сніжечки водою беруться. Вже млинці-незвиванці печуться.
Лиш тому буду млинець давати, а хто мене у танець буде звати.
Хто ж мене не поведе (й)у танці, цілувати той буде… свині вранці.
Ладненько! Ой солоденько! Ладнесенько! Солодесенько!
Володимир Яремчук