Наприкінці березня 125 років тому народився найвидатніший тенор України. Він прийшов у світ у маленькому селі, але його голос лунав у найвеличніших залах планети. Його мали виховати священником, але він став легендою сцени. Він міг залишитися в тіні влади, проте завжди залишався собою – Іваном Козловським, одним із найвидатніших тенорів ХХ століття.
Село Мар’янівка на Київщині – саме тут 24 березня 1900 року народився Іван Семенович Козловський. Можливо, саме безкрайні українські поля, спів жайворонків і церковні хори сформували його унікальний музичний слух.
Батьківська хата співака, яка сьогодні є музеєм, не зовсім аутентична – її відновили у 1980-х роках. Тут не так багато особистих речей маестро, але атмосфера села, його дух залишаються незмінними. Це місце, де можна відчути, як народжується талант. І саме для таких дітей, як він сам колись, Козловський побудував у рідному селі музичну школу.
У радянські часи ніхто не чекав від видатного співака такого вчинку. Але Козловський завжди пам’ятав, звідки він родом. Він віддавав частину своїх концертних гонорарів на будівництво Мар’янівської музичної школи, щоб діти з українського села могли вчитися музиці, а не тільки працювати в полі. «Як не радіти, – казав він, – що сільські діти виступали на сценах Великого театру, Великого залу консерваторії, Кремлівського палацу з’їздів, в Каневі на могилі Шевченка». Сьогодні ця школа носить ім’я Івана Козловського, а її вихованці продовжують його справу, зберігаючи традиції української музики.
Його життя могло скластися зовсім інакше. Батьки відправили юного Івана до духовної семінарії при Михайлівському Золотоверхому монастирі – вони мріяли, що він стане священником. Проте спів юного хлопця був настільки чудовим, що він вирішив йти за покликом серця. Втеча з монастиря була ризикованим кроком. Кілька місяців він жебракував, заробляючи на хліб своїм голосом. Але доля була прихильною: він вступив до Київського музично-драматичного інституту, де його талант оцінили з першого ж прослуховування.
Російсько-українська війна початку ХХ століття застала Козловського в армії – він служив у військовій бригаді, але командири, знаючи про його талант, берегли його. Саме тоді він вперше вийшов на сцену Полтавського музично-драматичного театру.
Далі були Харківський і Свердловський оперні театри, а потім – вершина кар’єри: Великий театр у Москві. Вже в перший рік роботи він отримав головні партії у «Травіаті» й «Дубровському».
Коли ж почалася Друга світова війна, Козловський співав для солдатів на передовій та у шпиталях, вірячи, що музика може зцілювати. Він пожертвував понад мільйон карбованців на потреби армії.
Але попри світову славу, влада не довіряла Козловському. Йому забороняли виїздити на гастролі за кордон, дозволивши лише одну коротку поїздку до Румунії.
Він співав до глибокої старості. Його репертуар був неймовірно широким – від оперних арій до українських народних пісень. Він не лише виконував їх, а й збирав, обробляв і популяризував. Його виконання «Мені однаково» на слова Тараса Шевченка або українських колядок змушувало плакати навіть найчерствіші серця.
Козловський був не лише геніальним артистом, а й цікавою людиною. Він мав безліч забобонів: уникав чорних кішок, не фотографувався вдвох (бо «це до розлуки»), десятиліттями носив один і той самий портфель, бо вважав його щасливим. Він жартував над друзями, допомагав колегам, а заради кохання міг зробити щось абсолютно божевільне. Наприклад, одного разу він виліз на другий поверх по водостічній трубі, щоб справити враження на свою другу дружину.
Попри те, що Козловський жив у Москві, Україна завжди залишалася його духовною батьківщиною. Він підтримував українських митців, дружив із Борисом Гмирею, Максимом Рильським, Оксаною Петрусенко. У його московській квартирі завжди звучала українська мова.
У 1954 році, на піку популярності, він раптово залишив театр, але продовжив концертну діяльність. Його голос залишався чистим і могутнім навіть у старості.
Іван Козловський помер 24 грудня 1993 року, знайшовши свій останній спочинок на Новодівичому цвинтарі в Москві.
Проте його голос продовжує жити. Він звучить у записах, у серцях людей, у стінах музичної школи в Мар’янівці, у кожній ноті, що змушує нас згадувати і захоплюватися.
За матеріалами ЗМІ
Іван Козловський "Чорнії брови карії очі"