Про сталінські репресії, про німецьких окупантів і радянських визволителів, про роботу в колгоспі і долю своїх заощаджень розповіло подружжя Логвинових, жителі села Грузького Кропивницького району.
Логвинови мені одразу сподобалися. Здається, й вони зраділи мені, хоча перервав їм сніданок.
– Два рази в день їмо, – пояснює Любов Сергіївна. – Ми вже старі люди, желудки не такі, як у молодості. Я – на одній почці, їздила вчора на «узі», куча проблем. А живемо ж!
– Треба жити, – підбадьорюю.
– Треба боротися. Синок, подивися сюди, – господиня відчиняє холодильник. Бачу полиці, вщерть заповнені харчами, в основному м’ясом.
– Учора діти були, – коментує Любов Сергіївна. – Напхали повний холодильник. Кури, фарш, рьобришка. Що хочеш! Тільки їж. Ще й п’ять кіло яблук.
Передчуваючи цікаву розмову, прошу господарів показати сімейні фото. Логвинова приносить кілька альбомів. Мені в око впадає знімок кількадесятилітньої давнини, на ньому – чоловік, жінка й хлопчик.
– Це хто?
– Дєдові батьки, свекор і свекруха мої, – пояснює Любов Сергіївна. – Вони тут з племінником. Післявоєнна фотографія.
Вдивляюся в обличчя на знімку. Цікаво, яка доля випала цьому подружжю? Ніби вгадавши мої думки, Леонід Логвинов починає розповідь про свого батька. Виявляється, Кирило Васильович сьорбнув лиха – в лютому 1938 року його зняли з посади голови колгоспу, засудили за вигаданими звинуваченнями (начебто завдав шкоди артілі) і заслали на каторгу. Відбував покарання Кирило Логвинов у Магадані, на Ленських золотоносних рудниках, на лісозаготівлі в Якутії.
– Я родився вже без нього, в жнива 1938 року. У грудні 1946-го батько повернувся. Вночі прийшов. Я на печі спав. А старша сестра Люба – на досвітках у сусідів. Мати чує: хтось стукає в шибку. «Хто там?» – «Ти за дев’ять год забула мій голос?» Мати впустила батька. Давай обнімать його, цілувать. Мене розбудила: «Вставай, батько приїхав». Бачу – дядько з вусами, на Чапаєва похожий. Худенький. І я давай його обнімать. Прийшла Люба… Потім батько устроївся в Шостаківці, в МТС, слюсарем. Він механізатор був, до війни закінчив технікум механізації. До Шостаківки – сім кілометрів. Перейшов батько в рудник у Катеринівці. Робив на електростанції. Прожив до 1973 року.
– А як тут німці були, пам’ятаєте? – питаю.
– Конєшно, – запевняє Любов Сергіївна. – У нас вони квартирували. Нємець мене як вхопить, бо я хліб з маслом узяла зі столу і втекла на піч, щоб їсти. Мене за плечі підняв, кричить: «Кіндер, кіндер!» Бить хотів. А заходить другий нємець та як дасть йому!
– І в нас німці стояли, – доповнює дружину Леонід Кирилович.
– Розкажіть, як Червона армія сюди вступила, – пропоную.
– Наші вредніші за нємця були. Забирали харчі. Дуже голодні, – згадує Логвинова.
– Разні були й серед наших, й серед німців. Були й такі німці, що воювали для блізіра, – знає Леонід Кирилович. З ним згодна дружина:
– Один убивав, людей не жалів, а другий казав: у нього тоже сім’я, не винуватий, що послали на війну.
Прошу Логвинових розповісти, де працювали.
– Я десять класів кончив, – згадує Леонід Кирилович. – Робив у колгоспі їздовим – на конях, на волах. Потім у Новгородку поїхав, на курси механізаторів. Вивчився на майстра діагностики техніки. По стопах батька пішов. Робив на комбайнах – силосному, бурячному, зерновому.
– Любили цю роботу? – цікавлюся.
– Аякже!
– Він і на дошці почьота був! – каже Любов Сергіївна і показує в альбомі той знімок.
– Де взяли Любов Сергіївну? – запитання до Леоніда Кириловича.
– Вона на тій вулиці жила, – показує рукою чоловік. – Ми одногодки. В одному класі вчилися. Люба із собакою ходила в школу.
– Навіщо? – дивуюся.
– Защита.
– Великий собака був, Букетом звали, – пояснює Любов Сергіївна. – Залазив під парту і сидів там. Вчитель мене викликає: «Раца, до дошки». А я не хочу. Тоді вчитель – до мене, а Букет з-під парти: р-р-р-р-р. Щоб ніхто мене не трогав. Я з Букетом пасла колгоспну череду сім год. Батько – на коняці, а Букет кружляє. Розумний був собака. Довго жив.
– Як же ви познайомилися? – знову питаю Логвинових про початок їхніх стосунків.
– Я робив на желєзній дорозі, – розповідає Леонід Кирилович. – Зустрічався з дівчиною. Тоже Люба. Пішли в кіно. Вийшов покурить, зайшов назад, бачу: Люба Раца сидить недалеко від дверей, поряд – свободні місця. Кажу їй: «Мені держиш місце?» Вона: «Сідай». Я й сів. По цей день разом.
– Гарна ж вам дружина попалася, – зауважую, переглядаючи фотографії. Логвинови не заперечують.
– Живемо разом з 1959-го. 62 года вже, – каже Любов Сергіївна. – 11 мая свайба була.
Прошу подружжя розповісти про весілля.
– Свайба з кіньми була. Чотири підводи, – хвалиться Любов Сергіївна.
– Каталися, чи що? – не розумію.
– Їхали кіньми од мене до неї, молодої, – розтлумачує Леонід Кирилович.
– Столи були і в них, і в нас. Потом цілий тиждень ходили туди-сюди.
– А наряди які були у вас?
– Які там наряди! – відповідає Логвинова. – Взяли старі лєнти, тюль, зробили вінок.
– Не балакай, – каже Леонід Кирилович. – Усе нове було.
– Де ж взяли костюма?
– У Кіровограді. Штапельний костюм, синій, красивий, – запевняє глава сім’ї.
– А на столах що? Шампанське, коньяки? – жартую. Жарт не вдається, бо Любов Сергіївна відповідає серйозно:
– Та ні, самогон. Борщ з м’ясом, голубці, картошка з м’ясом.
– І водичка, і квас. Компот із сушки, – пам’ятає Леонід Кирилович.
– Музика була?
– На гармошці грав Василь Грозан, – відповідає Логвинов. – На бубні – Катя-циганка.
– А що дарували?
– Отакі калачі, – розводить руки господар. – На них – конфети.
– А гроші?
– Дарили й гроші.
Раніше чув від інших літніх грузчан, що це суто місцева, молдавська, традиція – дарувати молодятам калачі й цукерки, тому питаю:
– Це було молдавське весілля?
– Пошти, – відповідає Леонід Кирилович.
– І ви забрали молоду дружину сюди?
– Ну да.
– Свекор, свекруха не кривдили? – запитую Любов Сергіївну.
– Свекруха мені вигляділа дітей, спасибі їй, щоб їй земля пухом. Я в декреті не була й одного дня.
– Де ж ви працювали?
– Дояркою. Сорок вісім год. А до того – сім год колгоспну череду пасла. Триста голов скота! Батько на коняці, а я із собакою. Тільки гукну: «Букет, вперьод!», він наперед біжить і зупиняє корів.
– Та й дояркою працювати – не легше, – кажу.
– Три рази треба доїти корів. Перший встаєш в чотири, потом у пів дванадцятого, потом ввечері в десять. А ще й погодувати корів, почистити. Синок, я дуже тяжко робила. Пахала!
– Транспортьорів не було, то доярки помагали фуражирам, – додав Логвинов.
– А вкрасти можна було на фермі?
– Силосу, та й більш нічого, – відповідає Любов Сергіївна. – Синок, я тобі скажу так: і в нас було, і в колхозі було.
– А як день урожая празнували! – згадалося Леоніду Кириловичу. – Весь колхоз – за стіл. Після уборки буряка – так само.
– На ощадну книжку ви відкладали?
– Відкладали, – каже господар. – Пропало тисяч тридцять-сорок.
– Звідки ж такі гроші?
– Ми держали бичків, свиней, здавали їх. Гроші – на книжку. І все пропало.
– Правда, успіли Юліну тисячу получить, – Любов Логвинова має на увазі компенсації, які за прем’єрства Тимошенко було виплачено частині вкладників Ощадбанку СРСР. – Тепер про ті гроші ніхто й не споминає.
– А подарунки від колгоспу отримували? На курорти відправляли вас?
– Була на екскурсії на Кременчуцькій ГЕС, – відповідає Логвинова. – Нас, доярок-передовичок, в Москву посилали. Каталися ми на корабликах, в ресторанах були. Получила від колхозу газову плиту і холодильник.
– Безплатно?
– Мабуть, – не впевнена Любов Сергіївна.
– Тепер город обробляєте? Він же у вас величенький.
– Около 60 соток, – каже Леонід Кирилович. – Увесь вік садили кукурудзу, баштан, картошку об’язательно. Тепер не можемо багато садить. Віддали часть города сусідові. І самі садимо трохи. Діти нас ругають. Кажуть, не треба.
– Живність же треба чимось годувати, – висловлюю припущення.
– Є чотири качки, курка і петух, – відповідає Любов Сергіївна. – Думаю взять штук п’ять курочок. Щоб якесь яйцо було...
Прощаюся з Логвиновими, бажаю їм віка й здоров’я.
Віктор Крупський
