Художнику Анатолію Янєву виповнюється сімдесят п’ять. Швидко летить час. Не скажу, що ніби вчора, але ж і не здається, що то було понад пів сотні років тому. Я тоді працював у картинній галереї і читав на курсах художників-оформлювачів щось на зразок історії вітчизняного мистецтва. Там тоді навчався і наш ювіляр. Отож ми з Янєвим знайомі вже давно, ще коли він тільки починав свій шлях у мистецтво. З курсів того року двоє кіровоградців поступили у художній інститут – він і Віктор Перепічай. Потім я зустрівся з ними, вже коли хлопці закінчили навчання у Києві. І ось тепер, на порозі його солідного ювілею, можу впевнено сказати: Анатолій Янєв відбувся як потужний майстер реалістичного живопису.
Шлях до професії у сільського хлопця з Митрофанівки (Новгородківський район нашої області) був непростим. Іноді задумуюсь: що краще для митця – рівна сприятлива, безперешкодна дорога від художньої школи до училища, а там і до інституту, чи через терни? І зупиняюсь на другому. Цей шлях ризикованіший. Та на ньому гартуються наполегливість, працьовитість, критичне ставлення до себе, котрі не дозволяють таланту відірватися від землі. За моїми спостереженнями, на зіркову хворобу набагато частіше хворіють ті, кому професія художника далася легко.
У Анатолія Янєва не було ні покровителів, ні професійних студій, хіба згадані вище курси при обласному Будинку народної творчості. І все ж у художній внз він вступив. З першого разу. Не в рожевому юному віці, а у двадцять три, відслуживши в армії і попрацювавши в селі та на заводі. А на третьому курсі його у свою майстерню взяв академік Шаталін, той самий Віктор Шаталін, репродукції з картини якого «По долинам и по взгорьям» розходилися у великому форматі і листівках по всій країні.
Янєв зі студентських років утвердився в реалізмі. Не тому, що хтось із професури вимагав: «Щоб ніяких Сезанів!». Припускаю, що у чітко предметних рамках його утримало рідне село, не тільки Митрофанівка, а село взагалі, про яке співають: «Село моє, для мене ти єдине…»
– Я живу в місті, але залишаюся селюком. Живу отим селом – з його патріархальщиною, відкритістю, взаємоповагою і багатовіковою етикою, з його працьовитістю і образним сприйняттям світу, – якось у розмові зі мною сказав художник. – На жаль, багато чого воно, сьогоднішнє, втрачає. Моє село на полотні – моя молитва за нього.
Під час навчання в художньому інституті на нього надзвичайно сильне враження справило відвідання музею народного мистецтва Івана Гончара. Слід сказати, що тоді далеко не кожен студент наважувався зайти у цей будинок, котрий так лякав партійне керівництво республіки. Тепер на основі колекції його засновника діє Український центр народної творчості імені Івана Гончара. А тоді це було унікальне приватне зібрання національного народного й ужиткового мистецтва, котре перебувало під постійним наглядом спецслужб. Врешті-решт музей закрили для відвідувачів. Студент Янєв устиг потрапити туди і був приголомшений:
– Я побачив ікони й народні картини, народний одяг і рушники, різьблення і писанки, ужиткові речі й музичні інструменти. Про таке багатство й не підозрював.
Його вразила естетика, довершеність і досконалість, логіка художньої форми і кольору, здавалося б, звичайних предметів. Пізніше все це знайде відгук у полотнах Янєва, але не як декор чи стилізація, до чого часто вдаються сучасні митці, а як внутрішня сутність національної картини. Дозволю собі ще одне припущення: колекція Івана Макаровича утримала його в етичному світі села: «Я живу в місті, але залишаюся селюком…». Звідси й тематика жанрових картин – сцени із сільського життя. Прості, природні і глибоко людяні. Здавалося б, звичайна побутова сцена – просіювання зерна («В коморі»). А скільки в ній поваги до людини, її щоденної праці і неголосної поезії. Чи «Сільський мотив» – жінка в зимовому одязі пригортає до себе змерзлого котика – ну, що тут ще додаси, аби передати тепло, котрим отакі прості жінки зігрівають світ.
Десь посеред пейзажу і жанрової картини стоїть полотно «Мотив». У заростях недоглянутого саду, за поламаним тином через розквітлий кущ бузку проглядає хата, судячи з усього залишена господарями. Явище не поодиноке, і тема не нова. Тільки у Янєва вона не сприймається у мінорі. Щось урочисте звучить у цьому полотні. Автор віддає шану вмираючому сільському дворику, як її віддають людині, котра зробила свою справу і йде від нас назавжди, водночас залишаючись із нами, поки ми живі. Це ота сама молитва художника на добру пам’ять. Тому логічно вписується в образний світ Анатолія Микитовича поруч із ностальгійним «Спомином дитинства», зовнішньо буденними «Ранком», «Сінокосом», «Літнім вечором» та багатьма іншими.
– Для мене кожна картина – як новела, – каже художник. – Як оповідання Григора Тютюнника, творчість якого дуже люблю.
Що Анатолій Микитович любить Тютюнника – цілком природно. Але мене здивувало, коли почув, що так само йому близькі Оруелл, Гессе. Ну, з першим зрозуміло, його ім’я свого часу було у всіх на устах. З Гессе складніше. Думаю, що цей автор близький Янєву алгоритмом «осягнути таїнство втілення образу в предметі». Якщо це так, то стає зрозумілим, чому його реалізм базується не на соцреалізмі радянської доби, через який студент Янєв долучався до мистецтва, а на втіленні образу в предметі далеких класиків:
– Як говорив Далі, коли ти вважаєш Вермеєра чи Рембрандта другорядними художниками, то відклади свої пензлі і перебувай у блаженному ідіотизмі, – зауважує Анатолій Микитович.
Живопис Янєва соковитий, грунтовний. Він не експериментує з фарбами, він ними творить. Логіка композиційної побудови, чіткий малюнок і гармонія колориту у його полотнах завжди підпорядковуються образному вирішенню теми.
– Без образу немає твору – переконаний художник. – Сьогодні доступні роботи митців різних шкіл: від класицизму до наймодерніших течій. Мені подобаються багато авторів, як наших, так і зарубіжних, як сучасних, так і минулих часів. Головне, щоб було мистецтво, справжнє мистецтво, щоб у ньому відчувалися талант, душа, художній образ.
Саме таке мистецтво представляє кропивничанин Анатолій Янєв.
– Хоч маю в доробку жанрові полотна, портрети, та на першому місці для мене стоїть пейзаж. Це все та ж любов з дитинства, котра залишається зі мною. Я й зараз, коли ходжу на етюди в місті, вибираю місцину, де найбільше села. Через пейзаж прагну передати настрій, враження, а головне – відчути причетність до цього складного і такого гармонійного світу, висловити біль, що ми нещадно руйнуємо його первозданність (от вам – і Гессе).
Однак, попри тривогу, пейзажі Анатолія Микитовича світлі, радісні, наповнені сонцем і повітрям, незалежно від того – літо це, осінь, зима чи весна. Яскравою сторінкою у творчості художника стала поїздка свого часу в Крим, звідки він привіз багаті враження, втілені на полотні: «Ранок», «Похмуро», «Бурхливо», «Судак вранці», «Море», «Морський вид», «Чатир-Даг». Вони вирізняються підкресленою динамікою кольору, врівноваженістю горизонталей і вертикалей кримського ландшафту. А рукотворні сліди ще не до кінця зруйнованої патріархальної культури відгукуються мотивами Купрінської прози.
Анатолій Янєв часто звертається до жанру ню: «Жінки, взагалі, моя тема, – говорить він. – Жанр ню – природний для митця. Це у всі віки – бажання відтворити живу природу тіла. Воно завжди було об’єктом дослідження, пізнанням невідомого…». У його доробку серед сотень картин ню складають цілісну галерею жіночих образів, вони досконалі і матеріальні, наділені чуттєвістю, виразні і живописно насичені.
Можна багато говорити про те, що спонукає Анатолія Янєва до творчості і що її характеризує. Як і про кожного серйозного митця. Головне ж – у сприйнятті його робіт глядачем. Мені довелося побувати на багатьох виставках Анатолія Микитовича, як персональних так і колективних, спостерігати за присутніми на них і скажу відверто: байдужих я там не бачив.
Броніслав Куманський